про те, що Куліш не є істориком, але є поетом. Видатний історик не міг змиритися з
таким емоційно-публіцистичним витлумаченням багатьох історичних явищ і процесів,
яким легко оперував Куліш, впевнений, що польське історіографічне висвітлення
української минувщини може бути визначальним. Та й перші поетичні спроби Куліша
зосереджувалися навколо поетичної, за Гомеровим взірцем, ілюстрації історії
України шляхом витворення поеми-епопеї, яка складалася з імітованих народних дум
(«Україна»).
Не слід робити з П. Куліша
революційного демократа — він ним не був, хоча й не можна його відривати від
революційно-демократичних процесів у Росії. Візьмімо до уваги хоча б такі факти.
Революційно-демократичний сатиричний журнал «Искра», який редагували В. Курочкін і
М. Степанов, виходив у світ з власної Кулішевої друкарні. На його сторінках не раз
виступав і сам Куліш. Повсякчас відчуваючи фінансову скруту, він увесь прибуток
від збірки «Дзвін» (1893) передав на підготовку до друку прогресивних видань
«Народ» і «Хлібороб». До речі, цю свою останню збірку оригінальних поезій
видрукував у Женеві — не побоявся гніву царської адміністрації, як і не боявся
листуватися з таким офіційно визнаним ворогом самодержавства, як емігрант М.
Драгоманов. П. Куліш знав, що ініціатор створення русько-української радикальної
партії, яку очолили І. Франко і М. Павлик, безкомпромісний борець проти жандарма
революційної Європи — царського самодержавства — Драгоманов стверджував, що в
таких державах, якою була царська імперія, «найскромніші права можуть бути здобуті
лише через падіння самодержавства, а це падіння ніде без грому не обходилось».
Однак сказане не означає, що погляди Драгоманова Куліш поділяв, хоча з ним в
останні роки і листувався, і замірявся про нього написати. Так, у епістолярній
спадщині останнього за 1893 рік читаємо про те, що Куліш щиро дякував Драгоманову
за його «Чудацькі думки...» і називав їх «політично
спасенними».
Тим часом у своїй праці
«Чудацькі думки про українську національну справу» (1891) вчений наголошував:
«Коли ми поставимо думку, що національність є перше, головне діло, то ми або
поженемось за марою, або станемо слугами того, що всилюється спинити людський
поступ, і поставимо на риск, коли не на згубу, й саму нашу національність. Коли ж
ми станемо при думці, що головне діло поступ людини і громади, поступ політичний,
соціальний і культурний, а національність є тільки грунт, форма та спосіб, тоді ми
певні, що послужимо добробутові й просвіті нашого народу, а вкупі з тим і його
національності: охороні й зростові того, що в ній є доброго». Наведене
висловлювання свідчить про необхідність грунтовного вивчення творчої спадщини і М.
Драгоманова, і П. Куліша та поновлення історичної правди щодо поглядів цих діячів
й значення їх духовної й наукової думки в розвитку демократичного руху не лише на
Україні, а в усьому слов'янському світі.
З
огляду на сучасну громадсько-політичну думку ми знаходимо в їхніх творах чимало
суголосного з нашим світорозумінням. Не можна відкидати того факту, що вони
шанували культуру російського народу, світову культуру, дбали про розвиток
національної літератури і культури, а державне майбутнє України теоретично
обгрунтовували, скажемо за сучасною термінологією, на принципах
федералізму.
Ми звикли до категоричності
суджень, а головне — до однозначних присудів, нам миліша одноплощинність, а
суперечливість нас лякає і обурює. Пантелеймон Куліш — суперечлива постать в
історії української літератури і культури, але його помилки аж ніяк не повинні
перекреслювати його достоїнства, усе позитивне в його
творчості.
Слід, звісно, визнати, що Куліш
часто був світоглядно безпринципним у виборі періодичних видань для друкування
своїх творів. Від демократичного «Современника» до офіціозного «Вестника
Юго-Западной России» сягає амплітуда його орієнтацій. Але наше справедливе
неприйняття хоча б і пізнішої оцінки Кулішем Шевченка не повинне затінювати всього
того, що зробив автор виданої в 1857 році в Петербурзі «Граматки» для
популяризації творчості автора «Давидових псалмів». Саме Куліш порушив заборону
друкувати твори Шевченка-засланця і вмістив у «Граматці» частину «Давидових
псалмів», опублікував поему «Наймичка» в «Записках о Южной Руси», а в альманасі
«Хата» — десять поезій Шевченка. Пам'ятаймо його високу оцінку Шевченкової музи у
славетному «Слові над гробом Шевченка», у якому він наголосив на
загальнослов'янському значенні творчості поета і так заприсягався над його
домовиною: «Ти говорив своїй непорочній музі:
Ми не лукавили з тобою,
Ми
просто йшли, — у нас нема
Зерна неправди за
собою...
Великий і святий завіт! Будь же,
Тарасе, певен, що ми його соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам
проложив єси. Коли ж не стане в нас снаги твоїм слідом простувати, коли не можна
буде нам, так як ти, безтрепетно святую правду глаголити: то лучче ми мовчатимем,
— і нехай одні твої великі речі говорять людям вовіки і віки чисту, немішану
правду».
Не вистачило в Куліша снаги
простувати слідом Шевченка — хаотичні політичні орієнтації, гординя, надмірне
честолюбство, а то й заздрість до неосягненної таїни Шевченкового генія, який, за
його ж словами, «в “Катерині”… піднявсь до Пушкіна яко художник, а 1846 року — і
до Міцкевича яко поет всеслов'янський», не дали йому можливості ні дотриматися
заповіту «безтрепетно святую правду глаголити», ні промовчати — щоб не тривожити
пам'яті того, кого він спочатку прославляв як народного поета, а потім різко
осуджував за радикальні революційні погляди, за «гайдамацтво». Як писав Іван
Франко, не було в Куліша «тільки одного — Шевченкового генія, Шевченкового
гарячого чуття».
Проте була в нього
колосальна творча енергія, якась фанатична затятість у праці, і цей копіткий
щоденний подвижницький труд на ниві української культури Куліш цінував в інших,
всіляко стимулюючи тих, хто доблесно, збираючи колосок до колосочка, збагачував
скарбівню рідного народу. А таких, на жаль, було мало. І чим ближче тулилась до
трудівничих рук старість, тим частіше замислювався він над тим, хто підніме
зронене його перо і продовжить його діла, «вагітні великими
наслідками».
Великих надій на українську
інтелігенцію Куліш не покладав. Ще в січні 1862 року у листі до Ганни фон Рентель
він писав: «Кращого від українців в ідеї нема нічого, але в дійсності я не
відчуваю до представників українізму особливої пошани. Небагато в нас людей
гідних, решта — дурноляпи, можливо, більш шкідливі, ніж корисні для розповсюдження
в суспільстві рятівної для майбутнього української
ідеї».
Більше було балакунів, ревнителів
української справи на словах, а не на ділі, ніж тих, хто ладен був покласти на
свої плечі цю примусову від усвідомленого обов'язку справу. Ось чому П. Куліш,
шукаючи молоді, здорові сили, звертав свій погляд на Галичину, де побачив активний
духовний розвій. Він друкується у львівських журналах, листується з діячами
культури, часто буває у Львові, живе там, бере участь в організації журналу
«Правда», намагається примирити українську і польську інтелігенцію в ім'я
культурно-освітнього і громадського співробітництва. Та цей, як називав його
І. Франко, «духовний керманич «Правди», не зміг своєю «Крашанкою русинам і
полякам...» втихомирити пристрасті та ідейні суперечності львівської інтелігенції,
бо там пам'яталася його чиновницька місія у Варшаві, та й духовна атмосфера в
Галичині була суперечливою.
Не викликала
жодного ентузіазму й ідея відмежувати Україну від Польщі культурологічно — шляхом
прокладення своєрідної духовної борозни у формі російської мови і культури між
Польщею і Україною. Ця «глибока борозна» мала пролягти через душі і почуття
українців на Холмщині, яких реформатор Куліш замірявся
зрусифікувати.
А скільки часу і сил
забрала в нього праця над «Историей воссоединения Руси»? Працював Куліш над нею
тяжко, у великій надії переконати самодержавну гординю високопоставлених
чиновників у тому, що, мовляв, єдиний порятунок для українського народу, який
начебто руйнував століттями вибудовувану поляками культуру і здобув, врешті-решт,
історичний смисл свого буття і перспективу культурного будівництва в ідеї
російського централізму, полягає в вірнопідданому сповідуванні високої
державницької святині — Єдиної Русі. Ця праця, в якій так непоштиво він висловився
і про Шевченкову музу, остаточно відвернула його від української громади, — як
Східної України, так і Галичини. Але як він цього розриву не бажав! Ще в 1861 році
на сторінках «Основи» Куліш пояснював складність сприйняття його «Історії України
од найдавніших часів», яку він пропонував тоді читачеві: «Піднявшись історію
України написати, мушу я догодити землякам, котрі Україну свою кохають і шанують.
Що ж, як не ту вони в мене старовину побачать, котору звикли в себе по книжках
виображати? Звикли в нас на історію України крізь наше козацтво споглядати і круг
козацтва все рідне дієписання обертати. Тим часом козацтво було тільки буйним
цвітом, а іноді і колючим бодяком серед нашого дикого
степу».
Куліш свідомо деідеалізував
козаччину, він започаткував критичний погляд на історичне минуле України і,
зрозуміло, цим замахнувся на стереотипні уявлення, які побутували серед тогочасної
громади. Йому належить науковий пріоритет в опублікуванні багатьох писемних
пам'яток української історії, зокрема, «Літопису Самовидця» та інших козацьких
літописів. Саме він багато попрацював над виданням «Актов, относящихся къ истории
Южной и Западной Россіи», а також порушив перед Археографічною комісією клопотання
видати «Літопис Лукомського» і збірник актів періоду, який передував повстанню
Хмельницького.
Що й казати, П. Куліш був
одним із перших, хто доходив до першоджерел, хто відходив від ідеалізованих
стереотипів сприйняття історичного минулого, хоча й сам, як відзначалося, не раз
потрапляв у полон історичних схем і домінантних в польській історіографії
концепцій. На жаль, об'єктивної, науково аргументованої оцінки радянськими
істориками його наукових і науково-популярних праць у нас на сьогодні нема. Надто
однозначно, категорично негативно (і то однією-двома фразами) оцінюються «Повесть
об украинском народе» (опублікована в 1846 році на сторінках журналу «Звездочка»),
«Повесть о Южной Руси» («Народное чтение», 1859 — 1860), «Історія України од
найдавніших часів», написана по-українськи, щоб довести правомірність викладання
історичної науки рідною мовою. На увагу заслуговують наукова праця «Перший період
козацтва до ворогування з ляхами» («Правда», 1868), покладена в основу «Истории
воссоединения Руси», тритомне видання «Отпадение Малороссии от Польши», в якому,
до речі, Куліш і виніс однозначно категоричний присуд козацтву, піддав критиці
діяльність Б. Хмельницького, вдався до полемічних випадів на адресу
М. Драгоманова, і, як уже зазначалось, гострої оцінки музи Шевченка (хоча П. Куліш
з часом і розкаювався в деяких своїх гріхах, зокрема, в бажанні догодити
самодержавству в образливій для пам'яті Кобзаря формі суб'єктивних суджень, які
він згодом назвав «плодом болезненной раздражительности»), проте це була чи не
перша серйозна спроба розглянути історичне минуле України з позицій наукової
об'єктивності, передусім з урахуванням соціально-економічних, релігійних факторів
тощо.
Свого часу Віктор Петров так
охарактеризував митця: «Куліш завжди був резонер, а тому іноді й прихильник
педантичної абстрактності, він був те, що звуть — ідеолог, людина системи й
розрахунків, людина формул і тез». Але ця оцінка надто категорична. Маргінальність
Кулішевої особистості зумовлена тогочасною дійсністю, яка й спонукала його
піднятися над цим суперечливим світом класових пристрастей, політичних орієнтацій,
культурологічних спрямувань і прагнути загальнолюдських духовних цінностей. Тому
так прихильно ставився він до досвіду світової літератури і культури, нерідко
переносячи на український грунт принципи сюжетної побудови «Одіссеї» Гомера
(романтична ідилія «Орися»), роману В. Скотта «Уеверлі, або Шістдесят років тому»
(історичний роман «Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад»).
Особливо виразно поетика історичного роману В. Скотта проглядається в
соціально-історичному романі «Чорна рада». У цій «Хроніці 1663 року» П. Куліш
відтворив відомі історичні події («чорну раду»), які відбулися в Ніжині в 1663
році. Реальні герої і герої вигадані діють тут згідно з принципами романтизованої
історичної легенди, де любовні пригоди переплітаються з описами суворих сторінок
національної історії.
Визначальним
сюжетним «полігоном» для характерологічного увиразнення героїв є дорога, в яку
вирушає священик Шрам із сином Петром, прямуючи з Правобережної України на
Лівобережну до гетьмана Сомка. На цій дорозі стрічаються їм люди різні за
соціальним походженням і політичними поглядами, а молодого Шраменка чекають і
щасливі пригоди. Кожен образ «Чорної ради» — від реальних: гетьмана Сомка,
кошового Запорозької Січі Брюховецького, ніжинського полковника Васюти — до
придуманих: кобзаря, курінного отамана Кирила Тура, старого запорожця Пугача,
Петра та Лесі, несе з волі автора відповідне ідейно-концептуальне
навантаження.
Куліш так увиразнив
характери і так їх художньо типізував, що кожен із них репрезентує певну
ідеологічну верству на Україні після визвольної війни і возз'єднання з Росією.
Кого тут тільки нема! Поміщики і селяни, запорожці і городові козаки, козацька
старшина і українська шляхта, кобзарі і міщани... Яких тільки політичних
орієнтацій не дотримуються вони! Гетьман Сомко і колишній паволоцький полковник
Шрам виступають за союз з Росією, за централізовану феодальну державу, старий
запорожець Пугач — за демократичну козацьку республіку, ідеалом якої є для нього
соціально справедлива Запорозька Січ... Змальовує Куліш і свій ідеал заможного
хуторянського життя (поміщика Череваня), ідею абсолютної свободи, романтичного
злету вільної людини на крилах сердечного захоплення і безоглядної готовності до
самопожертви, втіленої в образі курінного отамана Кирила Тура. Натхненно
прозвучали тут могутні акорди музи творця «Тараса Бульби», мотиви з народних
переказів і легенд про козаків-характерників. Відтворена у романі широка, вільна
стихія соціальних пристрастей кидає по грізних хвилях політичних амбіцій і
міжусобиць корабель української державності, за кермо якого хапається і кошовий
Запорозької Січі Брюховецький, і зорієнтований на польсько-шляхетську підтримку
Тетеря, і дещо ідеалізований Кулішем гетьман
Сомко.
У цьому катаклізмі соціальних
суперечностей важко знайти тверду основу для національного замирення,
взаєморозуміння та згоди. Найбільшу загрозу розбудові української державності
Куліш вбачав усе ж таки не в стихії запорозької вольниці, не з боку народних
низів, а у національній шляхетсько-старшинській верхівці, ненаситній жадобі
старшинування, яка роз'їдала іржею ворожнечі козацьку верхівку. Тому так
наполегливо утверджував він ідею моральної чистоти, неоскверненої гріхом душі,
благородного сумління у тому зганьбленому марнославними пориваннями до влади
світі, далекому від гармонії, закликав шукати «правду-істину» в своїй душі,
очищати її, як учив Сковорода, від земних гріхів і пориватися до абсолютної
істини, до блаженства і внутрішнього
спокою.
«Спасибі тобі, богу милий друже
мій великий, за твої дуже добрі подарунки і, особливе, спасибі тобі за «Чорну
раду», — писав у листі від 5 грудня 1857р. Шевченко. — Я вже її двічі прочитав,
прочитаю і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі. Добре, дуже
добре ти зробив, що надрукував «Чорну раду» по-нашому. Я її прочитав і в «Руській
бесіді», і там вона добра, але по-нашому
лучче».
Багато що ріднило Куліша і
Шевченка. Передусім — вболівання за долю рідного народу, в ім'я соціального і
національного визволення якого так натхненно трудились ці подвижники духу, з тією
тільки різницею, що революційний демократ Шевченко обстоював ідею бунтарства,
неминучої розплати за знущання над простолюдом, ідею революції, посилаючи
прокльони на голови злотворящим, а трудящим людям, доброзиждущим рукам на їх
обкраденій землі бажаючи любові, злагоди, сердечного раю, а Куліш застерігав від
кровопролиття, нагадуючи про Велику Руїну, яка відкинула Україну назад у
культурному і державному становленні. Не випадково поемою «Великі проводи» її
автор внутрішньо полемізує з Шевченковими «Гайдамаками», вважаючи, що
загальнолюдські гуманістичні цінності повинні вивершуватися над національними та
класовими амбіціями, що добро має торжествувати над злом, а милосердя над
жорстокістю.
У Куліша, як і в Шевченка, чи
не кожен вчинок героїв «заземлений» на соціальне тло; його також тривожить
недосконалість суспільства, причина якої — в соціальній несправедливості. Саме
тому моральні переживання героїв, їхня етична свідомість закорінені в глибини
соціальної несправедливості, яка продукує конформізм, вирощує нові форми
пристосуванства, морально-психологічної деформації особистості, нівелює почуття
національної гордості, честі й гідності людини. Але Куліш вважав, що «кривавим
манівцем до щастя не дійти», а треба «на культурну путь Владимирську» вертатися,
вірив:
Схаменуться, стрепенуться
Стуманілі люде:
Рідне слово, рідний
розум, —
Рідна й правда буде.
Без напасти завоює
Городи і села
І
над людьми зацарює
Приступна й весела.
(«Рідне
слово»)
Просвітительські і християнські
ідеали рівності, справедливості, братерства, ідеали всеслов'янської рівноправної
єдності, які сповідував Пантелеймон Куліш, не були чужими й Тарасові Шевченкові.
Не випадково після гнівних інвектив і глузливих насмішок із земляків своїх в
Україні і не на Україні Шевченко своє послання «І мертвим, і живим, і
ненарожденним...» завершує закликом брататися. Ідея братолюбства, яка виростає на
грунті попереднього безкомпромісного осудження гріхів своїх і чужих, тверезого
очищення національної совісті над розритими могилами своїх предків, чесного
перечитання, не оминаючи «ані титли, ніже тії коми», історії свого народу,
безжального осудження злочинів і помилок чванливих його проводирів, вивершує той
моральний храм, який вибудовував Шевченко у своєму прагненні до соціальної
гармонії:
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас,
благаю!
Тарас Шевченко, як і Куліш, лякає
тих, хто ненавидить свого убогого брата, хто дере шкуру «з братів незрящих,
гречкосіїв», всенародним революційним апокаліпсисом, жахає божим судом і земною
карою розкутого люду.
У липневому листі
1857 року до сестер Милорадович Куліш полемізує від свого імені та імені Шевченка
з українським панством, яке обурюється їхніми пророцтвами про страшний народний
суд і кров, що сторіками потече в Чорне море: «...мале б се було діло, коли б його
можна малими жертвами іскупити... Будуть мученики, будуть великі жертви, а правда
все-таки останеться правдою».
Куліш
осуджував насильство, руйнівну силу повсталого люду, жахаючи майбутньою розплатою
за жорстокість тих, хто кров людську замірився розливати:
Підійметесь,
розіллєте
Кривавії ріки
А прийде час, провалитесь
В страшну тьму
навіки
(«Великі проводи»)
Письменника
передусім лякала анархічна розлютованість віками гнобленої черні, яка у своїй
кривавій помсті за наругу й насильство може змести з лиця землі не лише храми
культури, духовні святині, але й заповіти загальнолюдської моралі. У «Думі
пересторозі, вельми на потомні часи потрібній» Куліш розгорнув повчальну
візію-пересторогу для майбутніх поколінь. Виростає ця жахна антиутопія на
матеріалі історії поневолення Римом Іудеї. Поет пророчо свідчить про те, що з цих
безумних повстанців, які зруйнують ненависну ім цивілізацію, виростуть нові
тирани, які заживуть у золотих палатах і гнобитимуть із такою ж лютістю братів
своїх, а за подвиги в нагороду «демон тьми» дасть їм «руйновище пусте да голоднечу
й мір, Юдоль отчаяння, німої смерті пир».
Отсе ж вони й живуть, — вони, чи все
одно,
Унуки їх у тих цяцькованих палатах,
І байдуже їм, що засліплене
вікно
Не сяє сяєвом в низьких мужичих хатах.
Таке ж і в вас самих постане
в нас багно,
Як будете ходить у здертих з панства
шатах...
Застерігаючи свій народ від
повторення Великої Руїни, Куліш покладав вину за неї не лише на гетьманів, що були
при владі в 1663 — 1687 роках — І. Брюховецького, М. Многогрішного,
І. Самойловича, П. Тетерю, Д. Дорошенка, а згодом й на Б. Хмельницького, С.
Наливайка, І. Мазепу, на Коліївщину і взагалі на всіх, хто замірявся мечем, а не
розумом, талантом, словом добувати свободу і незалежність українському народові.
Застерігав він і своїх літературних опонентів, критиків від повсякчасних нападів
на нього, особливо за знеславлення козацтва. Це з великою майстерністю і
дотепністю він здійснив в поемі «Куліш у пеклі», уявний автор якої Панько Небреха
розповідає про пригоди «гарячого Куліша» в пеклі, куди й запроторили цього
«мученика за правду»:
І за письменницьку роботу,
Що завдавала всім
турботу,
До пекла мовчки
почвалав
Творчо наслідуючи Гомера,
Вергілія, Котляревського, своєю оригінальною містифікацією, він зробив спробу
посперечатися з тими, хто так настирливо дорікав йому за «розгрібання» святих
могил національної історії, за розвінчання начебто ідеального минулого свого
народу.
Полемічний запал Куліша яскраво
спалахнув у примітках до поеми «Куліш у пеклі». Та не лише там. Скільки ним
написано поетичних філіппік супроти своїх опонентів на захист і виправдання
«Истории воссоединения Руси», «Хуторної поезії», «Крашанки...», супроти осміяння
його панегіриків «подвижникові свободи» Петру І і «науки любомудрій жриці»
Катерині II, «туркофільських» настроїв, ідеї про Давню Русь як прабатьківщину
єдиної України...
Що ж, Куліш і за життя
не претендував на однозначно позитивну оцінку своєї багатогранної літературної і
наукової діяльності. Та коли він обстоював якусь ідею, то захищав її до кінця, не
шкодуючи ні сил, ні полемічної пристрасті. Головне ж полягає у тому, що
визначальним стимулом власної подвижницької праці письменник завжди вважав
збереження національних традицій, розвиток української мови й культури,
утвердження почуття національної самосвідомості, наповнення духовного арсеналу
нації культурними здобутками світової цивілізації. Він осуджував національне
безпам'ятство і панегіричне уславлення свого історичного минулого, висміював
недолугість української шляхти, виступав проти соціального і національного
гноблення, закликав до морального самовдосконалення і духовного очищення. Не був
Панько Куліш революційним демократом, як уже зазначалося, навпаки, частіше
закликав пана й мужика під знамена просвітительських і християнських ідеалів
братолюбства, вимріюючи той час, коли пан із мужиком навіки побратається: «Один
без одного — леміш без чересла». Його приваблювала філософсько-етична програма
просвітительства, яку сповідував улюблений Григорій Сковорода (поема «Грицько
Сковорода»), гуманістичні принципи раннього християнства, ідеї гармонійного
розвитку людини і природи на основі закону, сформульованого Спінозою, про
інтелектуальну любов до Бога і всього сущого (поема «Маруся Богуславка»). Куліш
повсякчасно виплутувався із суперечливого клубка національних, соціальних,
релігійних проблем, намагаючись виробити і утвердити ясну ідеологічну програму для
українства, насамперед — принципи рівноправного возз'єднання України з Росією
(«Драмована трилогія» — «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдачний», «Цар
Наливай»). Він обстоював дружбу і рівність усіх слов'янських народів, торжество
ідеалів чистої любові, справедливості, культури, просвітительства, науки, виступав
проти шовіністичної політики самодержавної Росії з її ідеями
панславізму.
Ще у передмові до
упорядкованого ним альманаху «Хата» (1860) під назвою «Переднє слово до громади.
Погляд на українську словесність» Куліш високо оцінив роль і значення російської
літератури («Нехай читають Пушкіна і Гоголя наші земляки, нарівні з Байроном,
Шіллером і Міцкевичем») і водночас обгрунтовував необхідність вироблення шляхів
становлення нової української літератури — літератури оригінальної, національно
самобутньої, гідної свого місця серед літератур інших народів. «Українська
словесність — діло велике — се нове слово між народами, котре на те й явилось, щоб
якось інше, не по-давньому, людський розум повернути», — узагальнить він, не
підозрюючи, що згодом вульгарні поборники дружби та інтернаціоналізму витлумачать
ці слова як «концепцію» «відрубності» української літератури від інших літератур,
передусім від літератури російської.
Ця
«концепція» набула особливого розголосу наприкінці 20-х — на початку 30-х років XX
ст., коли виникла історична необхідність осмислення шляхів розвитку нової — вже
радянської — української літератури. Тоді політикуючі літературознавці і критики
«розвінчають» Миколу Хвильового за його орієнтацію на «психологічну Європу» і
заодно помітять Пантелеймона Куліша чорним тавром — «український буржуазний
націоналіст», бо ж Микола Хвильовий наважився сказати про автора «Чорної ради»
таке: «Що ж до ідеального революціонера-громадянина, то більшого за Панька Куліша
не знайти. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного українського
минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка
наблизилась до типу західного
інтелігента».
У боротьбі з літературним
провінціалізмом, хуторянством, сліпим наслідуванням традицій у формах та стилях
Хвильовий скористався тоді ще досить високим авторитетом перекладача Шекспіра,
Гете, Байрона та інших класиків світової літератури, культурного просвітителя,
який закликав: «дбаймо про свою будуччину, знаймо добре, що ми в себе вдома, серед
своєї рідної сім'ї, у своїй рідній хаті, що ніхто нам її не дасть, ніхто не
підійме, ніхто ж і не обігріє та й не освітить так, як ми самі». Та й це не
вберегло від замовчування ні самого Хвильового, ні Куліша як блискучого знавця і
поцінувача російської
літератури.
Наближалася старість, щедро
даровані долею роки гнули до землі, все частіше самотність оскаржувала доцільність
такого виснажливого вимуровування високих стін національного храму культури. Але
муза не полишала поета. Навпаки, в останні роки вона облагородила поетичні рядки
яскравим спалахом сердечних почуттів до вірної подруги Олександри Михайлівни, яка
усе життя долала з ним важку дорогу і політичної недовіри, і повсякчасних сімейних
розладів з вини «гарячого Куліша», і критичних нападок на сварливого, усамітненого
чоловіка:
Я знав тебе маленькою, різвою,
І буде вже тому з півсотні
літ.
Ми бачили багацько див з тобою,
Ми бачили і взнали добре
світ,
Боролись ми не раз, не два з судьбою,
І в боротьбі осипався наш
цвіт.
Од світу ми прегордого відбились,
Та в старощах ще краще
полюбились.
(«Чолом доземним моїй же таки
Знаній»)
І навіть пожежа не зруйнувала
тиху хутірську ідилію. У 1885 році згорів хутір Мотронівка. Згоріло багато
рукописів, зокрема кілька поем і переклад Біблії. Але Куліш мужньо піднімається
з-під цієї брили нещасть і на основі уцілілих уривків укладає збірку «Хуторні
недогарки», куди ввійшли незавершені поеми «Уляна-ключниця», «Сторчак і
Сторчачиха», «Адам і Єва», «Нагай».
У
листі до свого давнього щирого друга С. Носа П. Куліш писав у 1890 році з Ганниної
Пустині: «Хто стільки напише і пише по своїй духовній спромозі, тому байдуже про
кінець життя його, аби тихо заснути, возложивши примусову тяготу жизні на новіші,
молодші плечі. Нехай ще добрі люде попонесуть сокровище нашого серця і розуму,
переступаючи через каміння й колоддя недорозуму людського, дбаючи про те, щоб те
сокровище хоч не втерялось, коли не побільшало. Не питає в нас доля, чи хочемо
жити, бо мусимо. Се спільна праця всього живого, праця з
примусу».
Цим духовним примусом,
внутрішнім стимулом була для Пантелеймона Куліша потреба саможертовно працювати в
ім'я розбудови рідної мови та культури. Він був, за словами Івана Франка, «знатним
на свій час організатором духовної праці», і саме за це розбуркання ним
української суспільності «на всіх кінцях до нового, суспільного, духовного і
національного життя» «в історії нашого духовного розвою займе він назавсігди дуже
високе місце». Ці виважені на терезах розсудливої оцінки помилок і успіхів Куліша
слова великого Каменяра виявилися
пророчими.
Жулинський М. Г.
Із
книги «Із забуття — в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини)».
(Київ:
Дніпро, 1990. — С. 43—66).
|
