МИКОЛА КУЛІШ
(1892—1937)
Микола
Гурович Куліш народився 19 грудня 1892 р. у селі Чаплинці Дніпровського повіту
Таврійської губернії (зараз — Херсонська область) в бідній селянській сім'ї.
Закінчив церковно-парафіяльну школу. 1905 р. на зібрані односельцями гроші
продовжив навчання в Олешківському міському училищі, звідки Куліша неодноразово
відраховували, як він писав в автобіографії, «за организацию кружков молодежи и
непочтение к начальству». В Олешках юнак почав писати: спочатку вірші, фейлетони,
епіграми, гострі статті, сатиричні поеми, які розміщав в учнівських часописах
«Наша жизнь», «Колючка», «Стрела», «Веселое язычество». За часів навчання в
Олешківському міському училищі Куліш створив учнівський драмгурток, в якому був і
режисером, і актором, і драматургом.
У
1908 р. Микола вступив до Олешківської прогімназії. Але заклад було закрито, тому
Куліш поїхав на Кавказ, де склав екстерном екзамени на атестат зрілості. У 1913 р.
написав російською мовою п'єсу, що не збереглася до нашого часу,— комедію «На
рыбной ловле», яка стала основою для створення комедії «Отак загинув Гуска». М.
Куліш вступив на історико-філологічний факультет Одеського університету у 1914 р.,
але з початком Першої світової війни був мобілізований на фронт, де зробив
військову кар'єру, дослужившись до поручика. 1915—1917 pp. він провів на
передовій. У 1917р. в армійській газеті надрукував свої вірші на
громадсько-політичні теми. Одним з перших серед офіцерів полку перейшов на бік
революціонерів.
У 1919р. М. Куліш
сформував у Херсоні Дніпровський селянський полк, з яким воював проти Денікіна на
боці Червоної армії. Враження від цього періоду відбились у драматичній поемі
«Патетична соната». Завершивши у 1921р. військову службу військовим керівником
Херсонського та Дніпровського повітових військкоматів, М. Куліш перейшов на
цивільну службу. Цього
року він був
заарештований і помилково звинувачений у хабарництві на посаді члена лікарської
військової комісії, але через кілька днів був звільнений з-під арешту. Після цього
завідував Дніпропетровським відділом народної освіти, редагував газету. Протягом
1921 —1922 pp. Він написав літературно-публіцистичний твір «По весям и селам», де
відбив враження від побаченого в цей період, у 1922 р. переїхав до Одеси, де
працював інспектором шкіл. В Одесі Куліш став членом письменницької спілки «Гарт»,
захопився ідеями літературного угрупування М. Хвильового «Урбіно», закінчив п'єсу
«97», яка зробила його знаменитим
драматургом.
З 1925р. письменник жив у
Харкові, тут він плідно співпрацював з режисером театру «Березіль» Лесем Курбасом,
був обраний другим (після М. Ялового) президентом ВАПЛІТЕ — найбільшої на той час
літературної організації, входив до складу редколегії провідного часопису України
«Червоний шлях». За десятиліття творчої праці створив понад десять п'єс, які
принесли йому світову славу: «97», «Мина Мазайло», «Народний Малахій», «Патетична
соната», «Маклена Граса», а ще «Комуна в степах», «Прощай, село», «Вічний бунт»,
«Хулій Хурина», «Зона», «Закут».
Щоб
побачити, що відбувається в суспільстві, у 1933р. драматург вирушив з Харкова до
рідної Херсонщини. Через два тижні повернувся додому пригніченим від побаченого. У
1934 р. на першому Всесоюзному з'їзді радянських письменників за п'єси «Народний
Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната» М. Куліш був звинувачений у
буржуазному націоналізмі. У1935 р. на похоронах друга І. Дніпровського він був
заарештований. Драматурга звинуватили в участі в «контрреволюційній боротьбист
-еькій організації», яка нібито ставила перед собою мету повалити радянську владу
в Україні.
Микола Куліш розстріляний 3
листопада 1937 р. на Соловках на відзначення 20-ї річниці більшовицького
жовтневого перевороту.
На початку творчого
життя Куліш не ставив перед собою великих і масштабних цілей. Проте досяг
найбільших вершин. Він був від природи щедро обдарованою особистістю: талановитим
військовим, громадським діячем, редактором, публіцистом, діячем української
освіти, соціальним педагогом, нарисовцем і прозаїком, полемістом, естетиком і
теоретиком художньої культури, літератури, організатором літературного процесу в
Україні. Але насамперед Микола Куліш ;— драматург, творчість якого відкрила нові
напрямки в розвитку світового драматичного мистецтва XX і XXI
століть.
Серед його драматичної спадщини
важливе місце посідає комедія «Мина Мазайло». Розчарування М. Куліша в радянській
дійсності посилювалося зростаючою гостротою національної проблеми. На зламі 20—
30-х pp. уже було зрозуміло, що політика українізації згортається. Міщанство
раділо цьому, ставало войовничо-самовдов'оленим. Наприкінці 1928 р. Куліш написав
комедію «Мина Мазайло», темою якої, за його ж словами, стало «міщанство і
українізація». Поява твору відразу ж стала подією літературно-мистецького й
духовного життя. Уже навесні, в березні та квітні 1929 року, комедію було
поставлено в багатьох театрах — у Дніпропетровському театрі ім. Т. Г. Шевченка,
Кур-басівському «Березолі» (Харків), театрі імені Івана Франка, яким керував Г.
Юра (Київ). Протягом року п'єсу «Мина Мазайло» було надруковано. Спочатку в одному
з найбільш самобутніх і «європеїстських» українських видань кінця 20-х років XX
століття — гумористично-сатиричному альманасі «Літературний ярмарок» (шосте число
за 1929 рік), а пізніше, все у тому ж 1929р., п'єса вийшла в Харкові окремою
книжкою.
Після постановки й публікації
комедія швидко одержала визнання. Проблематика, художні реалії твору жваво
обговорювалися у пресі, стали предметом дискусій, у процесі яких висловлювалося
чимало високих і дуже високих оцінок. Так, масштабний естетик М. Хвильовий
оцінював комедію «Мина Мазайло» як «епохальне» для української літератури художнє
явище. А Остап Вишня говорив про п'єсу як про «надзвичайної краси річ», рівень же
художньої довершеності Кулїшевої роботи у цій комедії вважав недосяжним не тільки
для критики, але йдля колег-письменників, і відзначав: «Про автора не
говоритимемо: це вище за нас».
Комедія
«Мина Мазайло» відрізняється оригінальним сюжетом, в якому переплетено
культурно-соціальний та родинно-інтимний аспекти, містить галерею виразних
характерів з індивідуалізованим культурним і національним світоглядом (Мина
Мазайло, Мокій, Уля Розсохина, Баронова-Козино, тьотя Мотя, дядько Тарас),
насичена дотепними, пародійними, карикатурними, фарсовими сценами. У творі активно
використано широкий діапазон живої і тому колоритної мови, що рельєфно відбиває
специфіку духовних та національних цінностей основних персонажів. Образи Мини та
Мокія, тьоті Моті та дядька Тараса з моменту їхньої появи у творі одразу постають
як духовні антитези.
З перших же рядків
твору ми дізнаємось про конфлікт у сім'ї Мазайлів: батько, службовець тресту
«Донвугілля» Мина Мазайло, соромиться свого «малоросійського» походження, бачить
причину всіх своїх негараздів і нездійснених мрій у своєму прізвищі, тому бажає
змінити його на російське. Страждає Мина
ще
й тому, що його син Мокій вдарився в
«українські фантазії», розкопав навіть, що хтось із його предків був Квачем,— а
цього Мині терпіти вже зовсім несила; дочка Рина з матір'ю прагнуть вплинути на
Мокія та підтримати Мину. Розрахунок у Рини простий: подруга Уля зіграє закохану —
Мокій захопиться нею, а захопившись, він відійде від «своїх українських фантазій»,
тоді батько оформить собйй родині нове прізвище — вони не будуть соромитися
старого, українського прізвища, і конфліктну ситуацію в родині буде знято.
Переполох, який учинився в родині Мини Мазайла у зв'язку з тим, що Мокія відвідав,
як каже його батько, «дур український», втягує у свій вир дедалі більше
дискутантів. З'являється щирий українець дядько Тарас зі своїми категоричними
судженнями і дискутує з Мокієм, який для нього — «радянський українець», і
особливо — з Мотроною Розторгуєвою, яка спеціально приїхала з Курська, щоб
«урятувати» свого племінника Мокія від «українських фантазій». Тьотя Мотя з
Курська змальована Кулішем блискуче: перед нами — живе втілення великодержавної
пихи. Прикмети її українофобства (від зневажливо-зверхнього тону до демагогічної
аргументації, наприклад, чого вартий хоча б такий аргумент: «этого не може бути,
потому шо этого не може буть нікада») так точно схоплені М. Кулішем, що й нині,
слухаючи недоброзичливих до української незалежності людей, раз по раз упізнаєш у
їхніх словах і манерах... синдром тієї самої Кулішевої тьоті Моті з
Курська.
Отже, як бачимо, велику увагу в
творі привертають репліки й діалоги персонажів, наприклад, коли Уля розігрує з
себе завзяту українофілку. Вони дають підстави узагальнювати, що «Мина Мазайло» —
філологічно вишукана п'єса, в якій не тільки подається жива й колоритна розмовна
мова, але й відкривається невичерпне багатство української лексики та мовної
мелодійності. Цілком вмотивованим постає той нюанс, що краса й мелодійність
українського слова розкривається у п'єсі Мокієм, який глибоко відчуває поетичність
рідної мови, її розмаїту інтонаційну палітру. Репліки Мокія є своєрідною
мікролекцією для читачів про відтінки й нюанси національного слововжитку. Тому цю
комедію свого часу хтось із критиків слідом за самим Кулішем і назвав
«філологічним водевілем» — малося на увазі, що суперечки її персонажів точаться
переважно навколо української мови, адже українізація, що велася з 1923 p., як
рентгенівське проміння, висвітлила дражливість питання про те, наскільки
українське -суспільство готове бути
Україною.
Новаторство М. Куліша-драматурга
виявляється ще й у тому, що події твору розвиваються за принципом «навпаки»:
наприклад, поведінка Улі перестає бути грою і переростає у глибокі інтимні
почуття, бо ідеї Мокія виявилися значно більш дієвими, ніж передбачала Рина.
Комічність ситуації посилюється тим, ідо Рина не відчуває цих змін і хоче вірити,
що закохався тільки Mокій. За;логікою комізму,, її. нетерпіння щодо якнайшвидшого
втілення свого плану тільки зростає, і вонаі, звертаючись ДО подруги, прохає її;:
«Мені' здається, що він закохався:.. Принаймні, закохується. Тільки ти, бога ради,
поспіши, Улюню, прискор цей процес, розумієш? Треба щоб він взагалі: не
українською мовою мріяв,, а тобою, золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо...
Ну зроби так, Улю, ну що, тобі стоїть?». Або несподіваність розв'язки, коля після
довгоочікуваної зміни прізвища Мокій звільняється з роботи. Як ми бачимо у фіналі
сцену побудовано, і це один із найулюбленіших
прийомів
М. Куліша, за принципом
контрасту: прихильніш*зміни прізвища чекають на одну інформацію, що її: прочитає
Губа, а він вичитує ту, на яку вони не розраховують. Утворюється несподівана й
шокова)для; певної; групи персонажів ситуація. Мовчання Мин» Мазайла перегукується
з «німою сценою» із Гоголевого «Ревізора», що підкреслює і в'їдлива репліка
дядька; Тараса. Мотив зміни прізвища, розпочатий у першій: єцєні: комедії,
проходить крізь усе 4 сюжетне поле й майстерно завершується: в останній сцені:
п'єси. Трансформація гри пов'язана в комедії «Мина Мазайло» а трансформацією
інтонацій. На початку та в: кульмінаційні моменти розгортання колізії «Рина — Уля=
— Мокій» драматург активно використовує комічно-лукаві тони; й інтонаційні
відтінки. У завершальні епізоди цієї лінії Куліш; уводить інтонації мінор-ності.
Із жартівливого розиграшу митець поступово створив ніжну й елегійну історію про
стосунки й: почуття двох молодих людей. Елемент гри персонажів виконує важливу
роль у структурно-композиційному каркасі: комедії. Він є чинником сюжетної
перспективи, дозволяє змінювати й регулювати інтонаційно-ритмічну напругу,
висвітлювати духовні; контури персонажів:, змальовувати дійових осіб у
непередбаченому й несподіваному розвитку, загострювати конфліктну динаміку. Гра
виступає одним: з основних, художніх прийомів:, на яких побудовано різноманітні
аспекти Кулішевої комедії: «Мина Мазайло». А фінал інтимної фабули в п'єсі має ще
й філософський підтекст: любов: може розпочатися з гри, проте гра навряд;чи стане
вищою за кохання. Нахил до філософічності — ще одна відмінна якість КулішевогО'
драматургічного мислення, що з особливого виразністю відчувається у «Народному
Малахієві», «Патетичній; сонаті», «Вічному бунті», «Маклені ІГрасі». Бути
художником для; Миколи Куліша означало бути творцем: духовних доль, особистісних
почуттів, інтелектуальних сюжетів та: інтонаційних
колізій.
Отже, «Мина Мазайло» — це
комедія, де висвітлюються різні аспекти такого явища, як українізація. Але це є
лише найпершим, найочевиднішим враженням від п'єси, враженням, побудованим за
«принципом айсбергу», бо «Мина Мазайло» — це ще й філософський твір про
трагікомедійність життя, про комедійний трагізм людських доль, про широкий спектр
безпосередніх і непростих людських характерів, про вічну силу кохання. Мав рацію
Лесь Танюк, коли зазначав: «Глядач прочитував Кулішевий гротеск як політичну
сатиру на міщанство в цілому, на філістерство (тобто обивательську відсталість) як
на духовне явище, як уїдливу критику будь-якої національної упередженості й
зверхності — від «хатнього» українського націоналізму до великоросійського
шовінізму». Автор поставив у п'єсі важливе для України питання: бути чи не бути
українській нації? Тому немає нічого дивного, що для тогочасної влади цей твір
виявився небезпечним, і як наслідок — він був заборонений, а сам драматург —
звинувачений у буржуазному націоналізмі і
страчений.
ОСНОВНІ
ТВОРИРИ:
Драма «97», трагікомедій «Отак
загинув Гуска», «Мина Мазайло»; «Народний Малахій», «Патетична соната», «Маклена
Граса».
ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:
1. Застеба М. Про Миколу Куліша і п'єсу
«97» // Українська мова і література в школі. — 1993. — №
7.
2. Кузякіна М. Ув'язнений за суворою
ізоляцією... // Київ. — 1993. — № 7.
3.
Семенюк С.Ф. Микола Куліш і становлення української драматургії радянської доби, —
%., 1991.
4. Толобородько Я. Микола
Куліш: сучасний погляд. — X., 2004.
5.
Микола Куліш //Усе для школи. Українська література: програмні тексти, ілюстрації,
пояснення, завдання, тексти: 11 кл. — К., Львів, 2001.
|
