МАРКО КРОПИВНИЦЬКИЙ
(1840 —
1910)
З ім'ям М.
Кропивницького пов'язані створення українського професіонального театру й
наступний етап розвитку реалістичної
драматургії.
Марко Лукич Кропивницький
народився 7 травня 1840р. в с. Бежбайраки на Херсонщині. Батько його — “чоловік
труда, труда мозольного”, — досяг достатку й становища в суспільстві (мав посаду
управителя панських маєтків). Освіту М. Кропивницький здобував без будь-якої
системи — то у приватній школі шляхтича Рудковського, то в Єлисаветградському
училищі. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькій повітовій школі,
яку юнак закінчив із похвальним листом. Мати вчила його музики, розучувала з ним
різні вокальні партії. В цей час М. Кропивницький брав участь в аматорському
гуртку, в якому ставили п'єси українських і російських
драматургів.
Після невдалої спроби
продовжити навчання в гімназії в Києві юнак повертається до Бобринця і вступає на
службу до повітового суду.
З 1862р. М.
Кропивницький відвідує заняття на юридичному факультеті Київського університету як
вільний слухач. Під враженням однієї з перекладних мелодрам, побачених у
київському театрі, він пише п'єсу “Микита Старостенко”. То був твір недосвідченого
автора (згодом він сам критично оцінив цю спробу). Тепер вона відома у варіанті,
який зазнав численних ґрунтовних авторських
доробок.
Так і не завершивши з різних
причин освіти, М. Кропивницький поповнював свої знання самостійно, особливо з
переїздом до Єлисаветграда, куди у 1865р. було переведено повіт, і де були
бібліотеки. Там він і І. Тобілевич “знайомились потроху з Смайльсом, Робертом
Оуеном, Джоном-Стюартом Міллем, Спенсером, Молешоттом і іншими; читали дещо і із
Шекспіра, Байрона, Гете, Гейне, Дюма, Жорж Занд, Теккерея”. На казенній службі він
не просувався, а часто зовсім втрачав заробіток через захоплення мистецтвом та
участь в аматорських виставах.
У 1871р.
Кропивницький перейшов у професіональні актори, погодившись працювати у трупі
графів Моркових (Одеса). Протягом десяти років роботи в російських театральних
трупах він набув величезного сценічного досвіду, глибоко вивчив специфіку й закони
театрального мистецтва, виробив свої творчі принципи, розуміння місця театру в
житті суспільства.
У 1872р. в одеській
газеті “Новороссийский телеграф” було опубліковано водевілі М. Кропивницького
“Помирились” і “За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване
сватання”.
Важливим етапом у творчому
житті Кропивницького та історії українського театру були його гастролі 1875р. у
Галичині, де, працюючи актором і режисером театру товариства “Руська бесіда”, він
доклав зусиль до змін у репертуарі й художньому стилі театру, у наближенні його до
реалізму й народності.
Після скасування
(1881) заборони українського театру (хоча ще залишились численні обмеження й
застереження) почали виникати українські трупи — у Києві, Харкові, Одесі. Та
робота в них не задовольняла Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у
сценічній творчості. У 1882р. він організовує свою трупу, яка приблизно через рік
зливається з трупою М. Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером.
Починається нова епоха в історії українського професійного театру, на сцені якого
виступали, визначаючи його творче обличчя, М. Заньковецька, М. Садовський, а дещо
пізніше — М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І.
Карпенко-Карий. Виставляючи твори І. Котляревського, Т. Шевченка, Г.
Квітки-Основ'яненка і власні, видатні митці утверджували принципи народності й
реалізму.
Збірка творів М. Кропивницького,
що вийшла у Києві в 1882р., включала п'єси “Дай серцю волю, заведе в неволю”,
“Глитай, або ж Павук” та “Невольник”.
У
перше двадцятиліття Кропивницький писав переважно твори комедійних жанрів —
“Помирились” (1869), “За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання”
(1871), “Актор Синиця” (1871) — переробка водевілю Д. Ленського “Лев Гурич
Синичкін”, “Пошились у дурні” (1875), “По ревізії” (1882), “Лихо не кожному лихо —
іншому й талан” (1882), “Вуси” (1885) — за оповіданням О. Сто-роженка. Цим
водевілям, як і створеним у цей період драмам “Невольник” (1872) за поемою Т.
Шевченка, “Беспочвенники” (1878, остаточна редакція — 1898), “Доки сонце зійде,
роса очі виїсть” (1882), “Глитай, або ж павук” (1882), притаманні жанрова
визначеність, традиційність системи художніх засобів (зокрема, розгортання
конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлені інші
персонажі). У драмах “Де зерно, там і полова” (“Дві сім'ї”) (1888), “Зайдиголова”
(1889), “Олеся” (1891), “Перед волею” (1899), “Розгардіяш” (1906) поряд з основним
конфліктом розгортається додаткова сюжетна
лінія.
У 900-ті рр. Кропивницький не раз
свої п'єси називає малюнками — “малюнки сільського руху” (“Конон Блискавиченко”,
1902, “Скрутна доба”, 1906), “малюнки сільського життя” (“Старі сучки й молоді
парості”, 1908), “малюнки сільського каламуту” (“Зерно і полова”, 1910), —
інтуїтивно відчуваючи істотні відмінності їх структури, в якій важко визначити
початок, середину й кінець дії, бо зав'язка в них, по суті, відбулася ще до
початку твору, а конфлікт фіналом не
вичерпується.
Своєрідним явищем є комедії
Кропив-ницького “Чмир” (1890), “На руїнах” (1900), “Супротивні течії” (1900),
“Мамаша” (1903), “Старі сучки й молоді парості”, як і водевіль “Дійшов до розуму”
(1909). У деяких з них наявні ознаки трагікомедії, що була новим для того часу
жанровим утворенням.
Незлостивою іронією
позначено комедію “Голомозий” (1908), названу автором драмою. Серед авторських
жанрових визначень є й “етюд” (одноактівки “По ревізії”, “Лихо не кожному
лихо...”).
Прагнення драматурга до
жанрової різноманітності знайшло свій вияв і в двох останніх його творах,
позначених трагедійністю (“Страчена сила”, 1903; “Зерно і полова”,
1910).
Час від часу письменник звертався
до інсценізації та переробки відомих літературних творів (“Невольник” за
Шевченком, “Вій” і “Пропавша грамота” за Гоголем, “Вергілійова Енеїда”,
“Чайковський, або Олексій Попович” за Гребінкою, “Підгоряни” за Гушалевичем,
“Вуси” за Стороженком, “Хоть з мосту та в воду головою” за Мольєровим “Жоржем
Данденом”).
Інтенсивна артистична (як
правило, не менше ста вистав на рік) й організаторська діяльність Кропивницького,
розгалуженість театральних маршрутів — не тільки гастрольних, а й тих, що були
зумовлені відсутністю стаціонарного театру (численні міста України, Росії,
Молдавії, Закавказзя, Польщі, Білорусії), — лишали небагато часу для літературної
творчості. Але настійна потреба у повноцінному репертуарі, відданість улюбленому
мистецтву, різностороння обдарованість породжували величезний ентузіазм, який
давав змогу Кропивницькому долати і всі труднощі “акторського напівциганського
життя”, і тимчасові (іноді навіть конфліктні та тривалі за часом) розходження з
однодумцями. Він написав більше сорока п'єс різних жанрів, включаючи переробки та
інсценізації, перекладав Шекспіра, деякі твори російської
драматургії.
Навіть в останні роки життя,
змушений через різке погіршення стану здоров'я оселитись на хуторі Затишок,
Кропивницький досить часто виїжджав брати участь у спектаклях, продовжував писати
п'єси, намагаючись порушувати найзлободенніші, найгостріші теми тогочасного життя.
Кропивницький клопочеться про організацію школи для селян та їхніх дітей, створює
дві дитячі п'єси, використовуючи мотиви народних казок (“Івасик-Телесик”, “По
щучому велінню”), та працює над їх постановкою в себе на
хуторі.
Помер М. Л. Кропивницький 21
квітня 1910р. по дорозі з Одеси, де був на гастролях; поховано його в
Харкові.
|