Іван Котляревський
(1769 —
1838)
Іван Петрович Котляревський
народився 9 вересня (29 серпня ст. ст.) 1769 року в родині дрібного дворянина, що
служив канцеляристом у Полтавському магістраті. Тут, у Полтаві, серед мальовничої
природи над Ворсклою, в обстановці, дуже близькій до сільської, і минули дитячі та
шкільні роки Котляревського. Полтава в ті часи спочатку була «полковим» містом, а
потім (з 1796p.) стала повітовим центром малоросійської губернії. Лише з 1802
року, коли було утворено Полтавську губернію, місто починає зростати і
впорядковуватися.
Певних відомостей про
початкову освіту Котляревського немає. Гадають, що перші знання хлопець міг
дістати у парафіяльній школі, яка існувала в Полтаві ще з XVII століття і в якій
за тодішніми звичаями дітей навчав дяк. Згодом, у 1780 — 1789 роках, Котляревський
вчиться у Полтавській духовній
семінарії.
1789р. Котляревський залишає
семінарію, не закінчивши її повного курсу; напевно, життєрадісного, жвавого юнака
ніяк не приваблювала духовна кар'єра. Спочатку він служив чиновником у різних
полтавських канцеляріях, пізніше був домашнім учителем у поміщицьких родинах на
Полтавщині.
Саме на цей час — середина
90-х років XVIII ст. — і припадає початок роботи Котляревського над поемою
«Енеїда».
Дванадцять років (1796 — 1808)
перебував Котляревський на військовій службі. Сіверський полк, в якому він служив,
брав участь у задунайському поході російської армії 1806 — 1807 pp. під час
російсько-турецької війни. За виявлену хоробрість у боях та за уміле виконання
дипломатичних доручень його було декілька раз нагороджено, надано чин капітана.
Але і в період військової служби Котляревський продовжував писати: про це свідчить
його «Пісня на новий 1805 год князю Куракіну», написана у 1804
році.
Слід зауважити, що на початку XIX
ст. Котляревський уже був широко відомий як письменник, як автор поеми «Енеїда»,
перші три частини якої з'явилися двома виданнями (1798 і 1808 pp.) навіть без його
відома і згоди. І хоч Котляревський був незадоволений цими діями видавця —
конотопського поміщика Максима Парпури, що проживав тоді у Петербурзі (про це
свідчать і висловлювання автора в передмові до видання поеми 1809p., підготованого
вже ним самим, і згадки про «якусь особу мацапуру» в доданій строфі третьої
частини твору), проте ініціатива Парпури у виданні «Енеїди» заслуговує лише
схвалення. Крім того, поема поширювалася і в численних рукописних
списках.
Пішовши у відставку і не
влаштувавшись на службу в Петербурзі, Котляревський через деякий час оселяється у
Полтаві і займає в 1810р. посаду наглядача в Будинку для виховання бідних
дворян.
Коли почалася Вітчизняна війна
1812 року, Котляревському як офіцерові було доручено сформувати 5-й козачий полк.
Правда, йому не довелося брати безпосередньої участі в боях. І після розгрому
наполеонівської армії Котляревському не раз давалися відповідальні доручення
воєнного характеру: він виїжджав з депешами у ставку російської армії, що
містилася в Дрездені, двічі їздив у Петербург (1813р.) та в Кременчук
(1818p.).
Повернувшись знову до Полтави,
Котляревський із запалом віддається театральній діяльності. Він бере участь у
влаштуванні любительських вистав, виконуючи ряд комічних ролей в популярних тоді
п'єсах Княжніна. У 1816p. його було призначено директором Полтавського театру.
Зрозумівши, який величезний талант у актора-кріпака Щепкіна, що виступав у складі
гастролюючої в Полтаві трупи Штейна, він близько сходиться з ним, допомагає
викупити актора з кріпацтва. В цей час Котляревський пише п'єси «Наталка Полтавка»
і «Москаль-чарівник», які й були з успіхом поставлені в 1819p. Спільна театральна
діяльність Котляревського і Щепкіна протягом чотирьох років (1818 — 1821) дає
відчутні результати: Полтавський театр стає провідним на Україні, про нього
шириться добра слава.
Взагалі
Котляревський у ці роки був глибоко обізнаний з культурно-мистецьким життям
країни, підтримував тісні зв'язки з рядом письменників, журналістів, науковців.
Він дуже добре знав пам'ятки старовини, прекрасно розбирався в українському
фольклорі та етнографії. Котляревський багато допомагав вченим-історикам і
етнографам — Б. Бантишу-Каменському, авторові кількатомної «Истории Малой России»,
I. Срезневському, В. Пассекові. У 1821р. його було обрано почесним членом
«Вільного товариства любителів російської
словесності».
В останні роки життя
Котляревський майже не виїжджає з Полтави. У 1827р. йому довелося зайняти ще й
посаду попечителя «богоугодного заведения» (так називалися тоді лікувальні
заклади, притулки і богадільні).
У 1835р.
через хворобу Котляревський залишає службу і йде у відставку. Останні роки життя
він зовсім мало виходив з дому, але його безперервно відвідували друзі й знайомі.
Незадовго перед смертю він відпустив на волю дві сім'ї своїх кріпаків і роздав
родичам та знайомим усе своє майно. Помер Котляревський 29 жовтня 1838 року. На
похорон зійшлося населення всього міста, виявляючи свою глибоку шану великому
письменникові і простій, щирій, гуманній людині. Згодом на його могилі було
споруджено пам'ятник у вигляді невисокої колони із позолоченим хрестиком, що
спиралася на чотиригранний постамент, де на мідній дошці було зроблено напис:
«Майор И. П. Котляревский, сочинитель «Энеиды на малорусском
наречии».
30 серпня 1903 року в Полтаві
було урочисто відкрито пам'ятник першому класикові нової української літератури,
виконаний відомим скульптором Л. В. Позеном. У своїй промові на цьому святі М.
Коцюбинський, характеризуючи роль І. П. Котляревського в розвиткові української
культури, підкреслив, що «занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов
фенікс з попелу, воскресло знову... і голосно залунало по широких світах» із його
творів.
Ці слова М. Коцюбинського
перегукувалися з поезією Т. Г. Шевченка «На вічну пам'ять
Котляревському»:
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце
з неба сяє,
Тебе не
забудуть!
|