Микола Іванович Костомаров
(1817 —
1885)
Костомаров Микола Іванович
[псевдоніми і криптоніми — Ієремія Галка, Иван Богучаров, Николай Н., Равви, Н.
К., Н. К-ва та ін.] — український і російський історик, громадсько-політичний і
культурний діяч, письменник, публіцист, критик, етнограф і фольклорист,
член-кореспондент Петербурзької АН з
1876р.
Народився 4(16) травня 1817р. в
слободі Юрасовці, тепер Ольховатського р-ну Вороніжської області в сім'ї
російського поміщика, мати — українка з
кріпаків.
Закінчив 1837р.
історико-філологічний ф-т Харківського університету. Під впливом українських
фольклорних збірників захопився збиранням та вивченням народної поезії, 1844р.
захистив магістерську дисертацію «Об историческом значении русской народной
поэзии». По закінченні університету деякий час служив юнкером в уланському полку,
потім викладав історію в гімназіях Харкова, Рівного, Києва, зокрема 1845р. — ст.
учитель Першої київської гімназії, з 1846р. — ад'юнкт-професор кафедри російської
історії Київського університету.
У 1845 —
46 рр. разом з М. Гулаком і В. Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство,
де брав активну участь у складанні програмних документів — «Книг буття
українського народу», «Статуту Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія»,
відозв «До братів-українців», «До братів-росіян», «До братів-поляків»; автор
записки про об'єднання слов'янських
народів.
Весною 1847р. Костомарова
арештовано. Після річного ув'язнення в казематі «Третього відділу», а потім у
Петропавловській фортеці його вислано до Саратова. Тут він служив (1848 — 1857) у
Статистичному комітеті; у 1848 — 1850 рр. був перекладачем при губернському
управлінні, редактором неофіційної частини «Саратовских губернских ведомостей»,
близько зійшовся з М. Чернишевським, О Пипіним, Д. Мордовцем. 1856р. Костомарова
амністовано.
З 1858р. жив у Петербурзі. В
1859 — 1862 рр. — екстраординарний професор кафедри російської історії
Петербурзького університету. Влаштовував літературні «вівторки», куди сходилися
земляки-українці (П. Куліш, О. Стороженко, В Горленко та ін.). Підтримував тісні
зв'язки з М. Добролюбовим, В. Стасовим, М. Ге, О. Бодянським; співробітничав у
журналах «Современник», «Вестник Европы» (один із його засновників),
«Отечественные записки», «Русское слово», «Русская старина», «Киевская старина» та
ін. Виступив із статтєю «Україна» у журналі «Колокол». Брав діяльну участь у
створенні журналу «Основа», у виробленні його національно-культурної програми. На
початку 1862р. залишає працю в університеті і зосереджується на науковій
роботі.
Був членом-редактором Київської
археографічної комісії; за його редакцією у 1863 — 1884 рр. видано 12 томів «Актов
Южной и Западной России» з історії України і Білорусії 14—17 ст. Показуючи
близькість історичної долі і культурного життя українського та російського народів
у ст. «Две русские народности» (1861), Костомаров розрізняв визначальні риси
національного характеру українців та росіян. Автор праць з історії: «Начало Руси»
(1860), «Мысли о федеративном начале в древней Руси» (1861), «Севернорусские
народоправства во времена удельно-вечевого уклада» (1864), «Вече и вечевое
устройство в древней Руси» (1864) та ін. Написав «Русскую историю в жизнеописаниях
ее главнейших деятелей» (т. 1—7, 1873 — 88). Праці з історії України присвячені
здебільшого періодові 15—17 ст.: «Иван Свирговский, украинский гетман XVI века»
(1855), «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России» (1857), «Черты
народной южнорусской истории» (1861), «Южная Русь в конце XVII века» (1867),
«Руина» (1879 — 80), «Мазепа» (1882) та ін. Наукові дослідження Костомарова
здобули широке визнання, його обрано почесним членом Югослов'янської академії наук
і мистецтв, сербського вченого товариства «Друшество» й ін. Історичні праці
вченого відзначаються образністю
викладу.
В історію української літератури
Костомаров увійшов як письменник-романтик: віршові збірки «Украинские баллады»
(1839), «Вітка» (1840), історичні
п'єси.
Поезія Костомарова характеризується
широкою проблематикою і розмаїттям жанрових форм: вірші-балади, в основу яких
покладено народні вірування, легенди та історичні перекази («Стежки», «Посланець»,
«Мана», «Брат з сестрою», «Ластівка», «Явор, тополя й береза» та ін.);
ремінісценції на історичні теми (вірші «Згадка», «Могила» та ін.), вірші-пісні
романсового характеру, стилізації народної ліричної пісні («Стежки», «Поцілунок»,
«Рожа», «Горлиця», «Голубка», «Нічна розмова», «Вулиця», «Зозуля»),
особистісно-психологічна лірика з її наріканням на життя, тугою за недосяжним
щастям, молодістю («Туга», «Дівчина», «Сон», «Ой ішов козак...», «Зірка», «Зорі»
та ін.).
Громадянська лірика Костомарова
пройнята мотивами боротьби з тиранією, поетизацією козацької слави України
(«Давнина», «Діти слави, діти слави!», «На добраніч»). Твори на історичні теми
нерідко у формі алюзій спроектовані на проблеми сучасності («Юпитер светлый плывет
по зеленым водам киммерийским», «Співець Митуса» та
ін.).
Костомаров одним з перших в
українській поезії запровадив гекзаметр (вірш «Эллада») та елегійний дистих (вірш
«Нічна розмова»), п'ятистопний ямб. Особливостями його вірша є багатство ритміки,
відсутність регулярної строфіки, чергування коломийкового вірша з говірним віршем.
Для громадянської лірики характерні ораторсько-публіцистичні інтонації, риторичні
засоби.
Костомаров — автор історичних
трагедій «Сава Чалий» (1838) і «Переяславська ніч» (1841), які відзначаються
новизною проблематики. Романтичні драми «Кремуций Корд» (1849), «Эллины Тавриды»
(1883), «Украинские сцены из 1649 года» (незакін.) позначені тираноборчими
мотивами.
Костомаров відомий як прозаїк:
повість «Сорок лет» (1840, переробл., доп. й видана 1902р. Л. Толстим), «Казка про
дівку-семилітку» (1840; опубл. 1860), літературні казки «Торба» й «Лови» (обидві —
1843), повість з часів повстання С. Разіна «Сын» (1865), історична хроніка з часів
Івана Грозного «Кудеяр» (1875), повісті «Холуй» (1878), «Черниговка» (1881) — з
українського життя 17—18 ст. По смерті Костомарова 1886р. вийшла в Петербурзі
збірка його прозових творів «Рассказы И. Богучарова (Николая
Костомарова)».
М. І. Костомаров переклав
частину «Краледворського рукопису», окремі твори Дж. Байрона, В. Шекспіра (пісня
Дездемони з трагедії «Отелло»), з чеської («Ягода», «Рожа») і польської («Панич і
дівчина») народної поезії.
Костомаров —
один з перших українських літературних критиків. З його історичних і суспільних
поглядів випливає розуміння народної поезії як втілення національного духу, а
також індивідуальної творчості як продовження фольклорного процесу на новому рівні
(ст. «Об историческом значении русской народной поэзии», 1843; рецензія на
«Кобзар» Т. Шевченка, 1860). З діяльністю Костомарова пов'язана поява в Україні
культурно-історичної школи у літературознавстві. Ст. «Обзор сочинений, писанных на
малороссийском языке» (1843) є по суті першою професійною критичною працею в
українському літературознавстві. Костомаров приділяв увагу проблемі самобутності
української літератури, її народності, з'ясуванню ідейно-естетичних функцій
комічного в літературі — на прикладі творчості І. Котляревського і М. Гоголя
(«Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке»; рецензія на російський
переклад «Народних оповідань» Марка Вовчка, 1859; «Воспоминание о двух малярах»,
1861; «Слово о Сковороде по поводу рецензии на его сочинения в „Русском слове”»,
1861; «Малороссийская литература», 1871, та
ін.).
Костомаров знав Т. Шевченка з 1846р.
У рецензії на «Кобзар» (1860), «Воспоминании о двух малярах» (1861), книзі «Поэзия
славян. Сборник лучших поэтических произведений славянских народов в переводах
русских писателей» (1871) та в «Споминках про Шевченка» в празькому виданні
«Кобзаря» (т. 2, 1876) оцінював творчість Т. Шевченка як всенародний
скарб.
У численних публіцистичних статтях
(«Ответ на выходки газеты „Czas” и журнала „Revue Contemporaine”»; «Правда полякам
о Руси: по поводу статьи в „Revue Contemporaine”», «Правда москвичам о Руси», усі
— 1861; «Мысли южно-русса», 1862; «О преподавании на народном языке в Южной Руси»,
1863, та ін.), спрямованих проти реакційної політики російських і польських
шовіністичних кіл, Костомаров відстоював історичне право української мови на
самобутній розвиток. Але у період заборони українського друкованого слова в 70 —
80-і pp. та звинувачень Костомарова в «українофільстві» й «сепаратизмі» він
приєднується до слов'янофільської концепції «літератури для домашнього вжитку».
Цим він «можливо спрощував і звужував українську проблему, — писав М. Грушевський,
— стараючися пропхнути її через урядове вухо» (Науково-публіцистичні і політичні
писання Костомарова. К., 1928, с.
XVIII).
Помер Микола Костомаров 7(19)
квітня 1885 року в Петербурзі.
150-річчя
від дня народження М. І. Костомарова за рішенням ЮНЕСКО широко відзначено у всьому
світі.
|