ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ
(1845 —
1907)
Народився Іван Карпович
Тобілевич 29 вересня 1845р. в с. Арсенівка поблизу Єлисаветграда; батько його
походив із старовинного зубожілого дворянського роду й працював прикажчиком
поміщицького маєтку, а мати була простою селянкою. Освіту, до якої так тягнувся
хлопець, довелося через матеріальну скруту обмежити чотирикласним училищем і з
чотирнадцяти років заробляти на прожиття. Майже два десятиліття забрала в І.
Тобілевича служба в різних канцеляріях — від писарчука до секретаря міського
поліцейського управління.
Перебуваючи в
Єлисаветграді (1865 — 1884), Тобілевич знайомиться з творами Руссо, Дідро,
Вольтера, Герцена, з економічними трактатами Бокля, Мілля, разом із своїм другом
М. Кропивницьким читає західноєвропейських письменників, філософів, соціологів.
Переведений трохи більш як на рік до Херсона, він познайомився з колишнім
учасником Кирило-Мефодіївського товариства і товаришем Т. Шевченка Д. П.
Пильчиковим, під впливом якого прочитав “багато корисних книжок з історії народів,
з класичної літератури, серед якої Шекспір і Островський зайняли перше
місце”.
1863р. у Бобринці на
Єлисаветградщині утворився драматичний гурток, одним з найактивніших учасників
якого був І. Тобілевич. Він грав різні ролі у п'єсах Котляревського,
Квітки-Основ'яненка, Кухаренка, Гоголя, Островського. В єлисаветградському гуртку
Тобілевич був і керівником, і режисером, і актором, беручи участь у створенні
вистав за п'єсами Островського, Гоголя, Грибоєдова, Мольера,
Шіллера.
Демократичні переконання
Тобілевича закономірно привели його до участі в організації (разом з П. І.
Михалевичем) таємного гуртка, на засіданнях якого вивчали праці М. Чернишевського,
Ф. Лассаля, Д. Мілля, К. Маркса та Ф. Енгельса. З метою популяризації
революційно-демократичної та народницької літератури у гуртку планувалось
перекласти українською мовою ряд творів російської белетристики — Г. Успенського,
Ф. Решетникова, Ф. Нефедова, М. Наумова, О. Левітова, М. Златовратського та ін.,
підготувати загальний нарис політичної економії за М. Чернишевським. У цій роботі
найактивнішу участь брав Тобілевич.
До
першого етапу літературної творчості Тобілевича належить оповідання “Новобранець”
(написане 1881р., опубліковане1889р. під псевдонімом Гнат Карий). У ньому йдеться
про тяжку долю селянської родини, яка з величезними зусиллями вибивається із
злиднів і, здається, могла б уже зрештою досягнути якогось добробуту, коли б не
втручання державної машини.
Наскільки
щільно в житті Тобілевича поєднувалась творча й громадсько-політична діяльність,
свідчить той факт, що й оповідання “Новобранець”, і першу свою драму “Бурлака”
(“Чабан”, 1883) він подавав на обговорення нелегального гуртка. Завершувати
“Бурлаку”, як і “Хто винен?” (“Безталанна”), драматургові довелось уже в
Новочеркаську, куди його було вислано у травні 1884р. за участь у діяльності
гуртка та за допомогу політичним “злочинцям”. Щоб заробити на прожиття,
піднаглядний Тобілевич працював підручним коваля, а згодом відкрив палітурну
майстерню.
У 1886р. в Херсоні було видано
перший “Збірник драматичних творів” І. Карпенка-Карого, до якого увійшли драми
“Бондарівна” і “Хто винен?” та комедія “Розумний і дурень”, а в 1887р.
опубліковано “Наймичку”. Але їх майже не купували, бо публіка не була привчена
читати п'єси.
П'єси, створені
Карпенком-Карим протягом майже п'ятнадцяти років, відбивають еволюцію явища, яке
видозмінювалось буквально на очах драматурга — “глитайства”. Його персонажам —
Михайлові Михайловичу (“Бурлака”), Окуню (“Розумний і дурень”, 1885), Цокулю
(“Наймичка”, 1885), Калитці (“Сто тисяч”, 1890), Пузиреві (“Хазяїн”, 1900) —
притаманне не просто збільшення економічних масштабів їх діяльності, їх здирства,
воно ще яскравіше виявляє їх людську дрібність, а то й нікчемність, духовну
порожнечу. Дещо осторонь їх стоїть Мартин Боруля, який домагається дворянського
звання. Сатиричне зерно комедії “Мартин Боруля” (1886) пов'язане вже не із
засобами збагачення чи привласнення того, що належить іншим, а з прагненням
сільської буржуазії до політично-правової рівності з
дворянством.
Дві останні гіркі комедії —
“Суєта” (1903) і “Житейське море” (1904; визначена автором як “протяг”, тобто
продовження, “Суєти”) — драматург назвав “сценами”, наче визнаючи приналежність їх
до європейської нової драми. Так, у “Суєті” відсутній головний герой, і п'єса
являє ряд сцен, покликаних характеризувати спосіб життя й мислення заможного
селянина та його дорослих дітей, які представляють різні соціальні шари
суспільства (хлібороб, учитель, дрібні
службовці).
Навесні 1887р. І.
Карпенкові-Карому було дозволено повернутися на Україну, але ще до кінця 1888р.
він перебував на хуторі “Надія” (тепер заповідник у Кіровоградській області) під
гласним наглядом поліції (негласний нагляд було знято з нього 12 березня 1903р.).
Діставши громадянські права, Карпенко-Карий приєднався до нової театральної трупи,
створеної його братом П. Саксаганським, у якій до кінця життя працював активно й
напружено як артист, режисер, драматург. У 1897р. він складає “Записку до з'їзду
сценічних діячів”, де з болем пише про безправне становище українського театру,
про цензурні та інші урядові
утиски.
Написане Карпенком-Карим протягом
90-х рр. на сучасну тематику виявляє прагнення дати народові “пьесы серьезные,
моральные, нравоисправительные, исторические”. З повчальною метою створена
побутова комедія “Судженої конем не об'їдеш” (переробка з Еркмана-Шатріана, 1892),
в соціально-побутовій драмі “Батькова казка” (1892) також очевидна моралізаторська
тенденція, підкреслена другою її назвою — “Гріх і покаяння”. Певним дидактизмом
позначена драма “Понад Дніпром” (1897).
На
матеріалі історичного минулого, осмислення якого, за переконанням І.
Карпенка-Карого, покликане збагатити українську драматургію, написано п'єси
“Бондарівна” (1884), “Паливода XVIII століття” (1893; підготовчим етапом було
створення у 1884р. п'єси “З Івана пан, а з пана Іван”), “Чумаки” (1897), “Лиха
іскра поле спалить і сама щезне” (1896), “Сава Чалий” (1899), “Гандзя”
(1902).
Твори Карпенка-Карого “Лиха іскра
поле спалить і сама щезне” (1896) та “Гандзя” (1902) були спробами на фольклорному
матеріалі, присвяченому давньому минулому, вийти до філософських узагальнень про
долю України й подати їх у цікавій сценічній
формі.
Трагедії Карпенка-Карого “Сава
Чалий”, так само створеній на основі народної історичної пісні, притаманні
глибокий психологізм, точна й переконлива вмотивованість дій та вчинків героїв.
І. Карпенко-Карий помер після тяжкої
хвороби 15 вересня 1907р. у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на
хуторі “Надія”.
Драматургія І.
Карпенка-Карого своєрідно підсумувала майже столітній розвиток української
драматургії, піднявши її на новий рівень. Вражаючи тематичним і жанровим
багатством, вона у своїй цілісності являє собою різноманітну картину життя України
протягом століть. В художній розробці історичного чи фольклорного матеріалу
далекого минулого досить відчутним є зв'язок з тогочасними життєвими проблемами
Твори Карпенка-Карого багатьма своїми елементами входять в ідейно-естетичний
контекст нової європейської
драми.
|