Аркадій КАЗКА
Казка Аркадій Васильович народився 23 вересня 1890 року в
місті Седнів на Чернігівщині в родині шевця. Батько поета за походженням козак,
любив спів та музику, керував церковним хором. Цю пристрасть до пісні перейняв і
син.
Закінчив Чернігівське реальне училище. Під час навчання заприязнився з
Павлом Тичиною, з яким мешкав в інтернаті при монастирі, разом співали в хорі,
відвідували славнозвісні "суботи" Михайла Коцюбинського.
Навчався Аркадій
Казка в Київському комерційному інституті, але не закінчив його через нестатки.
Повернувся до Чернігова, працював креслярем у земській управі. Згодом учителював у
селах Київщини та Дніпропетровщини, в Одесі, викладав співи та українську мову.
Ще до Жовтневої революції Казка перекладав із західноєвропейських та
російської літератур. У радянський час власні вірші і поеми друкував у журналах
"Літературно - науковий вісник", "Нова громада", "Плуг".
На початку 20-х
років підготував рукописну збірку поезій "Lamentabile" ("Сумливе"), яку подарував
Григорієві Верьовці. З листа до Тичини від 11 лютого 1925 року видно, що Казка
готував до видання збірку "Розірване намисто", а в листі до свого учня Василя
Мисика писав про підготовку збірки "Васильки".
Та цим творчим планам не
судилося здійснитися: вночі 10 вересня 1929 року Казку було заарештовано у справі
так званої СВУ й відправлено до Одеської в'язниці. Не відаючи за собою вини, у
відчаї Аркадій Казка 23 листопада того ж року наклав на себе руки.
Матеріалів слідства в архівах не виявлено.
Видати збірку свого друга
мріяв Павло Тичина ще на початку 60-х років, хоча ім'я Казки, як і всіх
репресованих у справі СВУ, було під забороною. Лише 1965 року у збірнику "День
поезії" Василь Мисик опублікував добірку віршів незабутнього свого вчителя.
1989 року у видавництві "Радянський письменник" побачила світ книжка
Аркадія Казки "Васильки" (упорядкування і вступна стаття С. Тельнюка). Там подано
оригінальні вірші, поеми, листи до Павла Тичини та Лідії Папарук, переклади з І.
Буніна, В. Маяковського, В. Мюллера, Г. Стефані.
Архів Казки втрачено під
час Великої Вітчизняної війни.
Тичина, який називав Казку "дивовижно
совісним і щирим поетом", засвідчив, що дружба з цією людиною дала йому безмірно
багато. У зв'язку з трагічною смертю А. Казки у в'язничній камері він писав до
Дружини Лідії Петрівни: "Так не повелося йому в житті (...) і таланту не розвинув.
І світу білого не випив".
Ця сумна сентенція звучить болісно й символічно,
адже "світу білого не випив" кожен, кого вшановуємо в цьому мартиролозі.
Іван
Ільєнко
ЛУ 34 (4443) 22.08.1991
|