Государство и право: Місцеве самоврядування в Канаді, Доклад

Місцеве самоврядування в Канаді

У різних країнах в різні роки термін "місцеве самоврядування" розумівся по-різному. Юридично на міжнародному рівні поняття "Місцеве самоврядування" було закріплене в 1985 р., коли була прийнята "Європейська хартія про місцеве самоврядування". У п.1 ст. 3 цієї хартії говориться: "Під місцевим самоврядуванням розуміється право і реальна здатність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину державних справ і управляти нею, діючи у рамках закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення".

Можна виділити декілька найбільш поширених теорій самоврядування: теорію "вільної (природної) общини", "господарську", "державну" і "політичну" теорії.

Залежно від застосування концепції єдиної державної влади чи розділення державної влади і місцевого самоврядування, від національних особливостей чи традицій держав розрізняють три основні системи здійснення муніципальної влади на місцях:

1. англосаксонська (США, Великобританія, Австралія, Канада, але ця система не надто поширена, навіть в колишніх колоніях Великобританії вона історично не знайшла свого поширення).

- Місцеве управління має максимум децентралізації, місцеві представницькі органи діють автономно у межах наданих їм повноважень.

- Для вирішення місцевих питань в адміністративно-територіальних одиницях населення обирає раду (правління), як правило на 4 роки, вона складається із 3-7 членів, а в крупних містах – 35-50 осіб.

- Крім того, населення обирає деяких посадових осіб – шерифа (в США – це начальник поліції), атторнея (повіреного), який є представником даної адміністративно-територіальної одиниці в суді (він обирається лише в крупних одиницях – графствах), казначея та ін.

- Органу загальної компетенції – типу виконкому не створюється, так в США місцевою управлінською діяльністю займаються обрані населенням посадові особи і ті члени ради, яким це доручено; у Великобританії – галузеві постійні комісії (комітети), які створюються із членів ради.

- В містах як правило діють хартії самоуправління (деякі з них даровані монархами століттями назад), відповідно до яких обираються ради і мери.

- Мери можуть обиратися радами, або населенням, в останньому випадку мер є більш міцною фігурою, який часто володіє правом вето по відношенню до актів ради, коли мер обраний радою, то він залежить від неї. В деяких містах ради наймають на певний строк (інколи до 12 років) спеціаліста - менеджера для управління, він називається мером або бургомістром.

- Ця система не передбачає призначення з центру чиновників на місцях для контролю за діяльністю виборних рад.

- Місцеві ради в межах закону, звичаю, складеної практики самостійно вирішують питання, які не входять в компетенцію центральних державних органів. Контроль центру за їх діяльність здійснюється шляхом фінансових ревізій (основну масу у фінансуванні місцевих видатків займають не місцеві податки та доходи, а дотації з державного бюджету), судового контролю.

2. романо-германська (континентальна) (Франція, Італія, Польща, Болгарія, Турція, Сенегал та ін.)

3. іберійська (Бразилія, іспаномовні країни Латинської Америки, хоча в самій Іспанії цієї системи немає, ця система має свої особливості в різних країнах, в деяких країнах має певні схожості із романо-германською системою, але має і свої особливості)^[1].

Іноді вчені виділяють ще й змішану та радянську модель організації влади на місцях. Звичайно, будь-яка модель організації місцевого самоврядування є доволі умовною. Кожна країна може на конституційному і законодавчому рівні по-своєму визначати, як організуються та діятимуть органи місцевого самоврядування з урахуванням адміністративно-територіального устрою, історичних, фінансових та інших умов розвитку території і формування держави в цілому^[2].

Канада - двунациональна держава, в якій проживають дві основні нації, - англо-канадці і франко-канадці, корінне населення країни – індіанці. Конституція є основним джерелом, в якому юридично оформлений державний устрій Канади. Основний закон Канади, написаний на основі Акту від 1867 року і прийнятий Парламентом в 1982 році. Прийняття нової конституції стало важливою віхою в еволюції канадської державності, оскільки саме воно законодавчо закріпило політичну незалежність Канади від Великобританії.

Важливим елементом в політичній системі Канади є те, що вона побудована на основі федерального пристрою, що передбачає існування урядів суб'єктів федерації разом з центральними органами влади. Також канадські провінції і території мають досить широку автономію в багатьох питаннях, хоча Конституція і передбачає пріоритет федеральних законів над місцевими^[3].

Суб'єктами Канадської федерації є 10 провінцій (Онтаріо, Квебек, острів Принца Едуарда, Нью-Брансуик, Нова Шотландія, Лабрадор і Ньюфаундленд, Манитоба, Саскачеван, Альберта, Британська Колумбія) і 3 території (Юкон, Нунавут і Північно-західні території). Питання організації місцевого самоврядування в Канаді є пріоритетом суб'єктів федерації і не входять в компетенцію центрального уряду, тому муніципальна організація не є ідентичною в кожній провінції і може істотно відрізнятися^[4].

В п. 8 ст. 92 Конституційного акта (перед тим Акт про Британську Північну Америку) зазначено, що "законодавчий орган даної провінції має право видавати закони, які стосуються діяльності муніципальних установ у провінції Це означає, що лише провінція має право регулювати ці питання, і вони не можуть бути делеговані федеральному парламентові. Провінційна влада встановлює і змінює межі муніципальних одиниць, розробляє основи політики, в рамках якої діють муніципалітети.

На відміну від інших федеративних держав, у Канаді з огляду на особливі и конституції, кожна провінція не має свого окремого основного закону. Тому якщо в США чи Німеччині питання місцевого самоврядування регулюються положеннями конституцій суб'єктів федерації, то в Канаді з цих питань приймаються окремі провінційні закони.

Провінційна влада видає величезну кількість обов'язкових для виконання місцевими органами влади адміністративних постанов та розпоряджень, здійснює призначення до деяких колегіальних органів, які діють на місцевому рівні (сфера освіти, охорона правопорядку і т.д.). Саме провінції виступають ініціаторами і провідниками форм структури місцевого управління^[5].

Головними органами місцевого самоврядування в більшості великих міст є центральні міські ради, в яких представлені окремі муніципальні округи, що входять до складу міста. Ці округи, у свою чергу, мають певну самостійність, проте деякі функції, наприклад зміст міської поліції і міське планування, здійснюються міською радою. Деякі дрібні муніципальні округи управляються безпосередньо представником міської адміністрації. Управління територією Юкон і Північно-західними територіями здійснюється безпосередньо федеральними органами. Велика площа і мала щільність населення роблять дуже скрутним введення на цих територіях принципів місцевого самоврядування (як це має місце в населеніших провінціях), хоча місцеве населення активно виступає за їх введення^[6].

Вплив провінцій визначається також тією обставиною, що федеральна конституція надає їм виключні повноваження з регулювання проблем місцевого характеру, хоча вони прямо і не пов'язані з місцевим самоврядуванням. Так, пп. 7, 9. 10 ст. 92 закону 1867 р. відносять виключно до їх відання підготовку і видання законів з питань заснування, утримання та управління лікарнями, благодійними закладами та притулками для бідних, патентів на діяльність торговельних закладів, барів, готелів і проведення аукціонів з метою отримання доходів на провінційні, місцеві чи муніципальні потреби.

Система місцевого самоврядування в Канаді визначається також адміністративно-територіальним діленням провінції. Наприклад, в провінції Британська Колумбія муніципалітети підрозділяються на чотири типи: муніципалітети великих міст, невеликих міст, сіл і сільських округів.

У основу організації місцевого самоврядування в Канаді покладений поселенський принцип. При формуванні структури органів місцевого самоврядування принцип розподілу влади не застосовується. Залежно від чисельності населення і інших чинників муніципалітети мають різні об'єми предметів ведення, які закріплені в муніципальному акті.

Хоча Конституція Канади, як відзначалося, закріплює за провінціями виняткове право регулювати діяльність органів місцевого самоврядування, але не можна ігнорувати той факт, що значну частину бюджетів провінцій і органів місцевого самоврядування складають федеральні субсидії. Вважається, що значна фінансова участь федерального уряду в діяльності органів двох інших рівнів надає йому право брати участь в політичному регулюванні проблем місцевого самоврядування. У результаті багато важливих проблем на практиці вирішуються за столом переговорів на трибічній основі^[7].

Лише регулювання самоврядування корінних народів Канади не вписується в описану вище схему. З огляду на положення п. 24 ст. 91 Акта про Британську Північну Америку 1867 р., це питання належить до компетенції федерального парламенту: "індіанці і зарезервовані за індіанцями землі" становлять його виключну компетенцію. На збереженні законодавства і встановленої практики наполягають і об'єднання корінних народів.

Це насамперед пов’язано з тим, що з більшістю індіанських племен договори на зайняття територій уклав уряд Великобританії, і правонаступником колишньої метрополії виступає федеральний уряд, а не уряди провінцій. Юридично це підтверджується ст. 35 Конституційного Акта 1982 р.: «… існуючі права аборигенів і права корінного населення Канади визнаються і підтверджуються цим актом».

Якби регулювання проблем корінного населення перейшло до відання провінційної влади, то ці народи втратили б значну частину своїх прав і можливість посилатися на угоди та інші нормативні джерела минулих років. Крім того, за час, що минув, нагромаджено значну законодавчу базу і досвід практичного розв'язаним проблем самоврядування корінних народів, Нарешті, найважливіше: регулювання проблем місцевого управління на федеральному рівні дає змогу общинам, племенам та їх союзам об'єднатися і не тільки домогтися однакового підходу до вирішення багатьох місцевих питань, але й запозичувати певні прогресивні досягнення одне в одного. Перенесення регулювання на провінційний рівень роз'єднало б їх, а з урахуванням незначної чисельності цих народів їх проблеми стали б малопомітними (не кажучи вже про те, що в так званих "бідних" провінціях вони взагалі опинилися б на межі виживання)^[8].

Надання індіанцям повного самоврядування утруднюється великою розкиданістю індіанських племен не лише на величезних просторах Півночі, але тим, що значна частина племен проживає в канадських провінціях. Це накладає на статус самокерованих територій, займаних індіанськими племенами, певний відбиток.

Передусім, слід зазначити неузгодженість положень Закону про індійців із законодавством окремих провінцій. Так, відповідно до федерального закону індійці мають право на необмежене заняття так званими традиційними видами діяльності : полюванням, рибальством. Практично ж законодавство конкретної провінції встановлює інший статус використання довколишніх від резервації водойм, лісів, тундри. Подібна суперечність законодавства частенько призводить до конфліктів^[9].

Уточненню цих і інших питань були присвячені чотири федерально-провінційні конференції на вищому рівні, що пройшли після 1982 р. Дослідженням проблеми і виробленням компромісних шляхів її рішення займалися також численні парламентські і урядові комісії. Ця проблема дуже хвороблива. Так канадські аборигени, що знаходяться під заступництвом і захистом федерального законодавства, вимагають, принаймні, 2/3 території провінції, хоча корінні жителі провінції складають менше 2% її населення.
Повноваження та обов’язки, форми, функції та ступінь автономії, фінансова основа органів місцевого самоврядування регулюються серією законодавчих актів і викладені в загальному муніципальному акті, або акті Про місцеве самоврядування, актах про міста, сільські муніципалітети тощо, які прийняті кожною з трьох провінцій і трьох федеральних територій країни. "Залежно від місцевих традицій, особливостей економічного і соціально-політичного становиша провінцій такі правові документи істотно відрізняються не лише, кількістю (від шести в Альберті до одного в Нью-Брансуїку та на Острові принца Едуарда), а й за змістом.

Вони поділяються на фундаментальні, ті, які визначають загальні принципи дії органів місцевого самоврядування, систем, виборів і т.д., регулюючи певні напрями їх діяльності (підтримка громадського порядку, транспортне обслуговування, охорона навколишнього середовища, організація відпочинку і розваг, профілактичне медичне обслуговування і т.ін.) та підзаконні акти, що регулюють поточну діяльність цих органів - різноманітні рішення, постанови тощо.

Найбільш уніфікованими є фундаментальні документи, що пояснюється спільністю мети і завдань, які стоять перед органами влади на місцях, а також необхідністю забезпечити дотримання основних юридичних стандартів на всій території країни. В решті випадків особливості місцевих умов кожної провінції визначають характер і зміст місцевих законів та зумовлюють широке розмаїття у застосуванні всього арсеналу засобів управління і правового регулювання"^[10].

У Канаді федеральний уряд та всі провінції свою діяльність будують на затвердженій системі оцінки результативності. Провінція Онтаріо є лідируючою в цій сфері. Починаючи з 2001 року муніципалітети Онтаріо були залучені до реалізації нової програми оцінки результатів діяльності - першої повномасштабної програми такого виду в Північній Америці. Від муніципалітетів вимагалось надання Міністерству муніципальних справ інформації, щодо результатів діяльності відповідно до нових критеріїв її оцінки, а також звітувати перед платниками податків. Ця програма з оцінки результативності вміщує 35 оціночних критеріїв в дев'яти сферах діяльності муніципалітету з надання послуг. Зазначена програма враховує ефективність та продуктивність муніципальних послуг. Вона відображає: більшість затрат по муніципалітетах^[11].

Крім законодавчого регулювання, безпосереднє управління муніципальною діяльністю в кожній провінції здійснює відповідний департамент, зазвичай департамент муніципальних справ. Він є санкціонуючою та рекомендуючою інстанцією щодо муніципальних органів. Департамент зобов’язаний схвалювати проекти фінансових ініціатив муніципалітетів, затверджувати випуск муніципальних лотерей і облігацій, виступає гарантом довгострокових вкладів амортизаційних відрахувань, зроблених у фонди за межами муніципалітету, перевіряє книги бухгалтерської звітності , вимагає пред’явлення відповідних звітів.

На відміну від інших держав з федеративною формою державного устрою, канадські провінції фактично не допускають федеративний уряд до встановлення прямих контактів з муніципальною владою, вважаючи діяльність останніх сферою виключно провінційної юрисдикції. Водночас повністю усунунути федеральний уряд від вирішення проблем місцевого врядування нині провінції вже не мають змоги. В основі цього явиша лежить чимало причини як політичного, так і економічного характеру. Тому за останні 20-30 років було розроблено відносно демократичну процедуру багатостороннього обговорення і вирішення проблем. Основними елементами цієї процедури й механізму вирішення є федерально-провінційні конференції, наради, комітети, комісії, робочі групи, які відрізняються рівнем і складом учасників, рішеннями, що ухвалюються, метою, функціями і компетенцією, а також регулярністю роботи. В цілому їх можна розділити на дві групи: політичну й адміністративну^[12].

Організація місцевого самоврядування в Канаді настільки різноманітна і не піддається детальній систематизації, що навіть в межах одного регіону, що утворюється завдяки відносно однаковим природним, економічним і історичним умовам, частенько неможливо уловити загальну закономірність.

У провінції Альберта відсутній єдиний закон, що регламентує діяльність органів місцевого самоврядування. Найбільш важливі повноваження муніципальних органів відповідно до провінційного законодавства зводяться до управління поліцією, пожежною безпекою, публічним транспортом, очищенням сміття і стічних вод, водопостачанням, підтримкою доріг, парковою і розважальними службами. Як бачимо, тут до ведення муніципальних органів віднесено багато повноважень, які в провінціях Атлантичного регіону знаходяться під безпосереднім контролем і управлінням відповідних департаментів.

У Канаді значного поширення набули спеціальні округи. На відміну від розглянутих вище органів місцевого самоврядування, що мають загальну (універсальною) компетенцію, спеціальні округи здійснюють керівництво в конкретних вузьких напрямах: шкільні округи, спеціальні округи по управлінню поліцією, охороною здоров'я, водопостачанням і так далі. Крім того, спеціальні округи не мають самостійних джерел фінансування, і засоби на виконання своїх повноважень отримують у вигляді субсидій від провінційних і муніципальних органів загальної компетенції і, таким чином, потрапляють під суворий адміністративний контроль останніх.

Іноді джерелом фінансування виступають добровільні пожертвування громадян і організацій або ж збори, що стягуються в обслуговуваній зоні. Це дозволяє дещо зменшити тягар контролю, проте не може служити постійним джерелом засобів зважаючи на нерегулярність пожертвувань і непопулярності зборів як таких. Найбільш важливим і поширеним видом спеціальних округів є шкільні округи, які існують в тій або іншій формі в усіх провінціях.

В той же час створення спеціальних округів несе в собі і певні недоліки. Зокрема, їх створення ускладнює систему управління місцевими справами, робить її громіздкішою і менш скоординированной, утрудняє проведення на місцях єдиної, узгодженої політики^[13].

Як правило, вибори проводяться на непартійній основі, тобто не допускаються які-небудь партійні платформи або заклики. Члени муніципальних рад обираються завдяки своїм особистим якостям і популярності, як "незалежні", строком на один рік. У деяких провінціях в незначному числі муніципалітетів встановлений дворічний термін повноважень. Такий незначний термін повноважень у виборчій практиці інших держав не дуже часто зустрічається і має як свої плюси, так і мінуси. До достоїнств слід віднести те, що якщо виборці помилилися у своєму виборі, то рік досить скоро закінчується, а якщо не помилилися, то вподобаного радника завжди можна переобрати на черговий термін. До недоліків слід віднести те, що обранець-новачок не устигає як слід вникнути в проблеми свого округу, а йому необхідно вже готуватися до нових виборів.

Члени міських рад найчастіше обираються від певних міських округів. При цьому певний адміністративний район міста виступає одномандатним виборчим округом, хоча досить поширеними є і загальні вибори усіма виборцями цього міста. Вибори рад графства, сільського муніципалітету або сільського округу, за винятком провінцій Онтаріо і Квебек, будуються в основному по однотипній моделі. Провідне місце серед сільських органів займає рада графства, він обирається шляхом прямих виборів; іноді вибори проводяться по багатомандатних округах, коли графство представляє єдиний виборчий округ; іноді - по одномандатних виборчих округах, коли в раду графства обирається по одному членові від конкретного приходу або округу. У провінціях Онтаріо і Квебек прямі вибори членів ради не проводяться. Він формується з виборних представників дрібніших муніципальних органів, що здійснюють свою діяльність на території графства.

У усіх провінціях керівник або старший посадовець ради графства обирається членами ради зі свого складу. На відміну від нього, в міському муніципалітеті мер зазвичай обирається безпосередньо усіма виборцями міста, хоча іноді зустрічаються і вибори мера міською радою (наприклад, в Британській Колумбії). Термін повноважень мера також триває один-два роки. Як правило, він веде засідання ради і мають право вносити на його розгляд свої пропозиції і рекомендації^[14].

Муніципальні органи здійснюють діяльність в тих сферах, які можуть бути з великою ефективністю виконані під місцевим контролем. Найбільш важкими і суперечливими в їх діяльності являються дві проблеми: фінансова і землеустрій. Перша з них пов'язана з тим, що муніципальна влада поставлена законодавцем в досить жорсткі матеріальні і тимчасові рамки. На відміну від федерального і провінційних урядів, яким дозволяється мати бюджетний дефіцит, муніципальна влада згідно із законом зобов'язана щорічно балансувати свої бюджети, не допускаючи дефіциту бюджету.

Для формування своїх бюджетів за місцевими органами влади закріплені власні джерела фінансових надходжень : місцеві податки, неподаткові платежі за різного роду послуги (ліцензії, патенти і так далі), субсидії федерального і провінційних урядів. Основний вид місцевих податків - податок на нерухоме майно, земельні ділянки, що знаходяться в особистій власності, житлові будинки, будівлі і споруди, а також використовуване для отримання доходу устаткування. По тій меті, на яку він використовується, цей податок називається шкільним податком.

Основною формою роботи органів місцевого самоврядування є сесії. Періодичність їх скликання зростає в низових одиницях. У вищестоящих одиницях сесії скликаються рідше. У разі потреби можуть скликатися позачергові або надзвичайні сесії на вимогу уповноваженого на те посадовця, певного числа членів показного органу або за ініціативою виконавчого органу. На позачергових сесіях, як правило, розглядаються лише ті питання, з приводу яких депутатів скликали^[15].

На рівні міських муніципалітетів існує декілька форм місцевого управління. Найбільш поширеним з них є управління типу "мер-рада". При цій формі муніципальна рада має голову, який здійснює свою діяльність як генеральний керівник і наділяється спеціальними повноваженнями. Цей генеральний керівник (чи мер, як його називають) обирається шляхом прямих виборів і вважається, що він представляє інтереси усіх жителів міста. Інші члени ради можуть представляти інтереси окремих міських адміністративних районів або округів, оскільки обираються, як правило, по одномандатних виборчих округах від цих адміністративних підрозділів.

Іншою формою муніципального управління в Канаді є система "рада-керівник". По цій системі і мер, і нечисленна рада обираються населенням міста і займаються вирішенням політичних питань. Повсякденною адміністративною роботою керує розпорядник, що призначається і контрольований муніципалітетом, "генеральний керівник". Така форма підкреслює відділення політики (виробленням політичних рішень займаються виборні члени ради) від адміністративної діяльності, тобто реалізації рішень, вироблених радою.

Основною особливістю цього типу самоврядування є професійне управління (менеджмент). Розпорядник здійснює наймання і звільнення керівників департаментів, розробку кадрової політики, підготовку пропозицій для ради з бюджету, контроль за наданням послуг і так далі. Розпорядник є поважною особою в міському самоврядуванні. Його значення зростає, оскільки він має право вносити на розгляд ради конкретні пропозиції законодавчого характеру^[16].

Федерація канадських муніципалітетів, що представляє більш ніж тисячу муніципальних органів влади, керується у своїй політиці чотирма ключовими принципами, заявленими у Всесвітній декларації про місцеве самоврядування. Це такі принципи:

Принцип Місцевого самоврядування має бути визнано в Конституції чи в основному законодавстві щодо урядових структур країни;

Місцеве самоврядування наділене правом і зобов’язаннями місцевої влади регулювати й керувати суспільними справами за власною відповідальністю та потребами місцевого населення;

Суспільні зобов'язання мають виконуватися базовими одиницям, місцевого самоврядування, що є найближчими для громадян. Вони можуть бути здійснені також територіальними одиницями на проміжному чи регіональному рівнях, відповідно до практики кожної країни.

Місцева влада повинна мати загальне право діяти відповідно до власної ініціативи у будь-якому питанні, що не віднесене виключно до компетенції іншої влади, або не виключене з компетенції місцевого врядування^[17].

Отже, очевидним є прагнення канадських муніципалітетів до активізації своєї ролі в процесах державного управління до конституційного визнання, законодавчого затвердження нових принципів взаємовідносин між органами влади різного рівня, прийняття цінностей, закріплених у Всесвітній декларації про місцеве самоврядування, Стамбульській декларації з проблем населених пунктів, Європейській хартії з питань місцевого самоврядування.

Список літератури:

1.  Бабіна О О // Критерії оцінки ефективності діяльності органів місцевого самоврядування: світовий досвід та Україна // Стратегічні пріоритети.- 2 (3).- 2007.- 6 - 10 с.

2.  Баглай, «Конституционное право зарубежных стран», Норма - Инфра М, Москва, 2000

3.  Григорьев В.А. Модели местного самоуправления // Информационно-справочный ресурс законодательно-нормативной базы документов Приднестровской Молдавской Республики // http://docpmr.com/stati. - 2009

4.  Данилов С.Ю. Местное самоуправление // Економіка. Політика. Ідеологія. - №6. – 1992. – 66-69 с.

5.  Канада. Государственное устройство // Энциклопедия Кольера // http://dic.academic.ru/dic.nsf/enc_colier

6.  Козюра І. Законодавче регулювання органів місцевого самоврядування в Канаді // Вісник Української академії державного управління при Президентові України. - №1. – 2002. – 177–185 с.

7.  Козюра І. Формування регіональних самоврядних структур Центральної Канади // Вісник УАДУ. – 2001. -№2. – ч.2. – 193-199 с.

8.  Матвієнко А.С. Місцеве самоврядування у зарубіжних країнах: досвід для України // Держава і право. - №42. – 2008. – 190-195 с.

9.  Мелкумов А.А. Особенности государственно-политического устройства Канады // Вестник Московского университета, серия 12, политические науки. – 2000. – № 3. – С. 103 – 120.

10.  Местное самоуправление в канаде // Аналитический вестник № 26 (246) Специальный выпуск. III Байкальский экономический форум. Круглый стол «Проблемы развития местного самоуправления в Российской Федерации». Актуальные проблемы реформы местного самоуправления. Москва, 2004.

11.  Моргачев В.И. Формы и методы территориального устройства в США и Канаде //отв. редактор Л.И. Евенко. – М.: Наука, 1987. – 143 с.

12.  Музика-Стефанчук О.А. Про організацію місцевого самоврядування та управління в зарубіжних країнах // Порівняльно-правові дослідження. Глобалізація і право. - № 2. – 2008. – 106- 110 с.

13.  Муниципальное право зарубежных стран 9сравнительное пособие) // Под ред. Ерёмина В.В. – М.: Академический проэкт. Фонд Мира. – 2006. – 3 с.

14.  Осавелюк А.М. Канада: Местное управление и самоуправление. М., РАН, 1995.

15.  Саджек Э.Р. Муниципальная реформа: усиление местной власти в Онтарио, Канада // http://www.decentralization.ws. – 2005