Государство и право: Необхідна оборона, її визначення та ознаки, Реферат

План

Вступ

1. Підстави виникнення стану необхідної оборони

2. Ознаки правомірного заподіяння шкоди в стані необхідної оборони

3. Ексцеси необхідної оборони

Висновки

Cписок використаних джерел

Вступ

 

Ще юристи стародавніх часів говорили і вказували на те, що право людини на самозахист належить їй від природи і є невід’ємним. В історії українського та російського кримінального права необхідна оборона як обставина, що виключає злочинність діяння, вперше згадується в «Уложении царя Алексея Михайловича»[27, c. 3]. На сьогодні право на захист своїх охоронюваних законом прав та інтересів закріплене Конституцією України, так, частина 2 статті 27 Конституції проголошує «Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань». Дана норма набула свого поширення і деталізації в чинному законодавстві, зокрема в Кримінальному кодексі України 2001 року.

Інститут необхідної оборони в кримінальному праві є досить важливим, оскільки він є одним із способів протидії злочинності, проблема якої досить гостро постала в наші дні. У той же час цей інститут є, нажаль, одним із самих неоднозначних і недостатньо врегульованим законодавством. Доказом цьому є наявна в Україні практика застосування інституту необхідної оборони, яка в великій мірі залежить від суб’єктивної думки судді, слідчого, прокурора та інших суб’єктів владних повноважень. Саме велика залежність застосування на практиці положення про необхідну самооборону при реалізації особою права, передбаченого статтею 36 КК від внутрішнього переконання посадових осіб є стримуючим чинником, оскільки така особа має страх перед кримінальною відповідальністю за перевищення меж необхідної оборони.

Незважаючи на те, що інститут необхідної оборони не є новим для кримінального права України, і є немало дослідженим в науці, увага вчених щодо його проблематики не зникає і сьогодні. Це, в деякій мірі пов’язано з тим, що більшість праць вчених щодо цієї проблеми опубліковані ще за радянських часів і не відповідають сучасним реаліям суспільства, більше того КК 2001 року ввів деякі зміни до цього інституту, порівняно із КК 1960 року.

Проблеми необхідної оборони досліджувалися такими вченими як Перцев Д.В, Андрушко П.П, Бажанов М.І., Баулін Ю.В., Володарський В.Л., Глушков В.О., Дмитренко А.П, Меркурьев В.В., Гусар Л.В. Якубович М.И, Атабаєва Т.Ш, Тасаков С., Ткачевский Ю.М та іншими.

Метою курсової роботи є дослідження кримінально-правових особливостей інституту необхідної оборони в кримінальному праві України.

Відповідно до мети були поставлені такі завдання:

-  визначити умови, при яких виникає стан необхідної оборони;

-  визначити межі необхідної оборони та їх місце в системі умов правомірності необхідної оборони;

-  дослідити особливості перевищення меж необхідної самооборони;

-  проаналізувати законодавство зарубіжних країн з окремих аспектів необхідної оборони;

1.  Підстави виникнення стану необхідної оборони

Необхідна оборона як обставина, що виключає злочинність діяння є важливою складовою комплексного інституту обставин, що виключають злочинність діяння. Норми, які визначають поняття та ознаки необхідної оборони, потребують особливої уваги та аналізу, тому що регулюють сферу розмежування правомірної і злочинної поведінки. Ці норми є заохочувальними нормами кримінального законодавства, які насамперед мають стимулювати й гарантувати позитивне реагування, у вигляді виключення кримінально-правового обтяження, у випадках активної протидії злочинам або суспільно- небезпечним посяганням у стані необхідної оборони, затриманні особи, яка вчинила злочин, крайньої необхідності та ін. Суспільна корисність зазначеної правомірної поведінки полягає в запобіганні або мінімізації шкоди об‘єктам кримінально-правової охорони. Реалізація зазначених обставин у площині правовідносин, що виникають у зв‘язку з вчиненням злочину суспільно небезпечного посягання чи злочину іноді породжує ілюзію про тотожність об‘єкта заподіяння «санкціонованої шкоди» та об‘єкта правомірної поведінки.

Так, відносно обставин, що виключають злочинність діяння, досить поширеною є думка, що об‘єктом вчинку, що виключає злочинність діяння, визнається та цінність (благо), якій суб‘єкт заподіює певну шкоду для досягнення визначеної суспільно корисної мети [3, с. 175].

Заподіяння шкоди об‘єктам кримінально-правової охорони виступає «засобом», завдяки якому здійснюється захист суспільних відносин, що знаходяться в безпосередній загрозі заподіяння шкоди з боку особи, яка вчинює суспільно небезпечне посягання, або відносин, що вже зазнали повної або часткової руйнації і, особа, яка здійснює позитивну поведінку, спрямовує свої дії на мінімізацію суспільно небезпечних наслідків, затримання особи, яка вчинила злочин. Аргументом на користь зазначеного розуміння виступає вимушеність заподіяння шкоди об‘єктам кримінально-правової охорони. Крім того, закон передбачає відповідальність за перевищення меж необхідної оборони (ч.3 ст.36 КК).

Загальним для суспільних відносин, що знаходяться в безпосередній загрозі заподіяння шкоди або, яким певною мірою шкода вже заподіяна, а також тими, що зазнають «санкціонованої шкоди», є те, що як перші, так і другі суспільні відносини поставлені під охорону в кримінальному законодавстві. Слушною є думка Ю.В. Бауліна, що коло об‘єктів кожного виду обставин є строго визначеним й неоднаковим для кожного із них [3, с. 176]. Для вчинків у стані необхідної оборони характерні такі об‘єкти суспільно корисної поведінки, як життя, здоров‘я, особиста свобода, тілесна недоторканність та майно.

Щоб нейтралізувати суспільну небезпечність особа має здійснити визначений законом комплекс правомірної суспільно корисної поведінки, яка б за соціальною спрямованістю та фактичними результати не поступалася вчиненому злочину. Зазначена обставина зумовлює спрямованість соціально корисної поведінка на відновлення порушеного об‘єкта кримінально-правової охорони та нейтралізацію суспільно небезпечних наслідків. Обґрунтованою є думка М.І. Бажанова, що заохочувальні норми мають важливе значення для запобігання і припинення відповідних злочинів, стимулювання посткримінальної поведінки, що свідчить про втрату особою суспільної небезпечності [17, с. 8].

Необхідна оборона як обставина, що виключає злочинність діяння, характеризується всіма конститутивними ознаками, що притаманні даному інституту, а саме - за своїми зовнішніми ознаками відповідає ознакам конкретних злочинів, передбачених в Особливій частині КК України; є свідомим вольовим вчинком людини у формі дії; суспільством оцінюється як корисна; в момент здійснення не суперечать закону, тобто є правомірною дією; визначається кримінальним законодавством як незлочинна; виключає кримінальну відповідальність.

Вищенаведені положення дозволяють зробити висновок, що попри зовнішню тотожність дій, вчинених в стані необхідної оборони злочинним діям, передбаченим Особливою частиною КК, необхідна оборона є випадком правомірного заподіяння шкоди, оскільки вона направлена на захист об’єктів кримінально-правової охорони, на які посягає особа, вчиняючи суспільно-небезпечне посягання або створюючи загрозу такого посягання.

Шкода, заподіяна тому, хто посягає вважається правомірною і не тягне за собою кримінальної відповідальності лише за певних умов, визначених законом.

Особливістю суб’єктивного права на необхідну оборону є те, що воно має специфічний порядок його реалізації, відмінний від реалізації інших суб’єктивних прав, таких як, наприклад, право на свободу пересування, право на відпочинок, право на свободу мирних зібрань, які особа може здійснювати через своє внутрішнє переконання, бажання робити це. Можливість же реалізації права на необхідну оборону в межах правомірної поведінки закон пов’язує із наявністю певного юридичного факту. У частині 1 статті 36 КК України зазначено: «Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони». Із законодавчого визначення видно, що таким фактом, а саме підставою виникнення стану необхідної оборони є суспільно-небезпечне посягання.

Ще український науковець Е. Я. Неміровський переконував, що поняття оборона складається з двох елементів - посягання і захисту, які повинні відповідати певним умовам. Розглянемо вимоги, що висуваються до самої підстави необхідної оборони як суспільно небезпечного посягання. У випадку встановлення факту недотримання вимог, що повинні характеризувати суспільно небезпечне посягання, можна констатувати відсутність стану необхідної оборони. У зв'язку з цим одним зі спірних питань теорії і практики необхідної оборони є трактування поняття «суспільно небезпечного посягання».

Слід відзначити, що зміст терміну «суспільно небезпечне» означає не тільки безпосередньо суспільно-небезпечні дії, але і замах на вчинення таких дій.

Такі висновки підтверджуються і положеннями Постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року № 1 «Про судову практику у справах про необхідну оборону», де у пункті другому вказується, що стан необхідної оборони виникає не тільки в момент суспільно небезпечного посягання, але і при наявності реальної загрози заподіяння шкоди.

Від роз'яснення змісту поняття «суспільно небезпечне посягання» залежить, зокрема, вирішення проблеми можливості застосування необхідної оборони проти дій осіб неосудних і малолітніх. На жаль, чітка відповідь на питання про те, що слід розуміти під суспільно небезпечним посяганням, у законодавстві відсутня. Не міститься відповідь на цю проблему і у чинній Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про необхідну оборону».

На думку вченого А.І. Рарога посягання є лише дією, направленою на завдання шкоди охоронюваних кримінальним законом інтересам і загрожує негайним спричиненням такої шкоди[23, с. 306]. Також підставою необхідної оборони стають дії, які не обов'язково мають склад злочину, зокрема, дії неосудних і малолітніх. Формально ці дії можуть переслідуватися кримінальним законом, але відносно даних осіб складу злочину не мають.

Більшість вчених справедливо наголошують на об'єктивній суспільній небезпеці посягання. Таким чином, для правильного рішення даної проблеми необхідно буквально трактувати положення ст. 36 КК України про «суспільно небезпечне посягання». При цьому варто пам'ятати, тому що злочин характеризується лише одна з передбачених у законі ознак. Даний висновок дозволяє вважати підставою необхідної оборони будь-яке суспільно небезпечне посягання, у тому числі посягання, що вчинюється неосудним чи малолітнім. Очевидно, що посягання, вчинене психічно нездоровою людиною, в принципі є не менш суспільно небезпечним, те саме стосується ситуації із посяганнями малолітніх осіб - за умов значного «омолодження» сучасної злочинності в Україні.

Отже, посягання повинне бути об'єктивно суспільно небезпечним, і при цьому не обов'язково злочинним. Однак даного висновку недостатньо для відповіді на питання: що ж розуміється під суспільною небезпекою як основною властивістю посягання. В кримінально-правовій науці існує позиція, що суспільна небезпека полягає в тому, що посягання заподіює або може заподіяти істотну шкоду правоохоронюваним інтересам. [4, c. 6].

Незважаючи на невизначеність даного питання безпосередньо в законі і роз'ясненнях Вищої судової інстанції України, у теорії кримінального права на сучасному етапі домінує позиція, що при необхідній обороні коло правоохоронюваних інтересів, на які може посягати особа, є практично необмеженим[18, c. 251]. При цьому суспільно небезпечним посяганням є не тільки злочинне посягання, але і будь-яке інше суспільно небезпечне посягання (посягання неосудних осіб або осіб, що не досягай віку кримінальної відповідальності).

По-різному вирішується вченими питання про те, чи може бути підставою необхідної оборони образа словом і інші посягання на честь і гідність. М.А. Фомін стверджує, що оскільки вище перелічені діяння переважно не володіють ознаками злочину і не потрапляють ні під одну норму Особливої частини КК (є адміністративними правопорушеннями), хоча і володіють певною суспільною небезпекою, не можуть бути підставою необхідної оборони[16, с. 15].

На думку С.Ф. Мілюкова стаття кримінального кодексу про необхідну оборону є універсальною основою для оборони від усіх можливих порушень, в тому числі і адміністративних[8, c. 167]. С. Тасаков стверджує, що образа приносить значні моральні страждання, і несправедливо покладати на законослухняних громадян обов'язок терпіти образу, надаючи йому право звернутися до суду в порядку приватного звинувачення. Встановити особу людини в незнайомій обстановці проблематично, також як і затримати її, залучити свідків. У зв’язку із цим, потерпілий повинен мати можливість вимагати від особи, яка його принижує припинити такі дії, а у випадку їх продовження – застосувати заходи, направлені на їх припинення, в тому числі і застосування насильства, не пов’язаного із нанесенням шкоди здоров’ю[15, c.82].

Ще одним спірним питанням щодо підстави необхідної оборони є можливість її застосування при посяганні у формі бездіяльності. Існують у науці пропозиції визнавати суспільно небезпечним посяганням при необхідній обороні і таке посягання, що відбувається бездіяльністю особи[13, c.5]. Однак, з таким положенням можна і не погодитися, оскільки на відміну від поняття суспільно-небезпечне діяння, що може включати як активну поведінку, так і бездію, суспільно-небезпечне посягання являє собою активну діяльність особи, оскільки поняття «посягнути» означає що-небудь зробити. Вчені науки кримінального права мають схожі погляди на цю проблему. М. Коржанський вважає, що посягання повинно мати характер нападу, який загрожує тяжкими наслідками у сфері важливих суспільних цінностей – життя, здоров’я, власності, державного управління тощо[19, c. 219]. Отже, суспільно небезпечне посягання, передбачене ч. 1 ст. 36 Кримінального кодексу України, може бути визначено як будь-які дії людини, безпосередньо спрямовані на заподіяння негайної істотної шкоди правоохоронюваним інтересам особи, що обороняється, або іншої особи, суспільним інтересам або інтересам держави.

Дещо специфічного забарвлення набуває інститут необхідної самооборони щодо посадових і службових осіб правоохоронних органів. Це насамперед пов’язано із їхнім правовим статусом як суб’єктів владних повноважень. Як відомо із теорії права для діяльності останніх характерний принцип «Дозволено все, що передбачено законом», Конституція України також закріплює положення, що в своїх діяльності представники влади повинні неухильно додержуватись Конституції України, законів, діяти у межах повноважень, наданих їм у встановленому законом порядку державою. Законами України на працівників правоохоронних органів покладено обов’язок захищати життя, здоров’я, права та свободи людини, тому можна вважати, що як для суб’єкта здійснення влади, необхідна оборона щодо прав та інтересів осіб та держави є обов’язком кожного працівника силового відомства. Щодо можливості необхідної оборони проти незаконних дій посадових осіб, то в доктрині кримінального права погляди вчених дещо розходяться.

Так, В.Н. Козак визначав, що суспільно-небезпечні посягання як основні умови, які визначають стан необхідної оборони, приводять до висновку, що службове або посадове становище особи не може мати значення в разі вирішення питання про можливість необхідної оборони проти незаконних дій вказаних осіб, тому що воно не виключає можливість скоєння такими особами злочинного посягання.[7, c. 149]. М. І. Якубович також підкреслює, що необхідна оборона неприпустима проти правомірних дій посадової особи, але в разі скоєння такою особою злочинних дій (наприклад, насильства над особою) при наявному перевищенні влади, така особа може завдати ту чи іншу шкоду посадовій особі. І.С. Тишкевич визнає, що розповсюдження на захист від посадових злочинів загальних правил про необхідну оборону виходить з принципів демократизму, рівності усіх громадян перед законом та поєднання суспільних та власних інтересів[14, c. 129].

Але разом з тим, деякі дослідники права необхідної оборони пропонували обмежувати право необхідної оборони проти незаконних дій посадових осіб. На їх думку, застосування права необхідної оборони проти незаконних дій таких осіб припустиме лише у випадках злочинного посягання ними на особистість потерпілої особи, а інших випадках така оборона неприпустима[12, c. 300]. Я вважаю, що все ж таки особа повинна мати можливість в повному обсязі реалізувати право на необхідну самооборону щодо посадових і службових осіб, оскільки в умовах сьогодення, коли в практиці діяльності правоохоронних органів часто трапляються випадки зловживання владою або службовим становищем, це право є дієвим способом захистити своє життя та здоров’я.

Слід відмітити також таке поняття як провокація необхідної оборони. Провокацією необхідної оборони називається провокація посягання, тобто такі дії, які вчиняються з метою викликати на себе напад, щоб використати його як привід для вчинення протиправних дій, посилаючись на те, що був змушений оборонятися, тобто знаходився в стані необхідної оборони[20, c. 191].За правилами необхідної оборони нападаючий і обороняючий себе (чи інших осіб) ніколи не можуть помінятися місцями: тобто нападаючий не може стати обороняючим себе, а той, хто захищається, не може стати нападаючим[19, c. 20]. Отже для визначення стану необхідної оборони дуже важливо встановити – хто нападаючий, а хто захищає себе. Саме тому необхідна оборона проти необхідної оборони – неможлива.

Другий елемент(після суспільно-небезпечного посягання), що характеризує підставу необхідної оборони, — це наявність у того, хто захищається, потреби в негайному відверненні чи припиненні наявного суспільна небезпечного посягання. Така потреба виникає тоді, коли зволікання з боку того, хто захищається, в заподіянні шкоди тому, хто посягає, загрожує негайною і явною шкодою правоохоронюваним інтересам. Таким чином, надаючи громадянам право на необхідну оборону, закон має на увазі лише такі випадки захисту, за яких громадянин змушений невідкладно заподіяти шкоду тому, хто посягає, з тим, щоб відвернути чи припинити посягання та ефективно здійснити захист

Якщо ж така невідкладна потреба ще не виникла або, навпаки, вже минула, то й стан необхідної оборони або ще не виник, або, виникнувши, вже закінчився. І перший, і другий випадки свідчать про відсутність стану необхідної оборони

2. Ознаки правомірного заподіяння шкоди в стані необхідної оборони

Виходячи з того, що необхідна оборона полягає у активних діях, які можуть спричинити певну шкоду посягаючому, вона повинна відповідати ознакам правомірності, тобто здійснюватись у визначених межах. Закон не визначає цих меж, хоча і згадує про них. Питання про їх дотримання повинно вирішуватись у кожному конкретному випадку на підставі загальних правил, вироблених теорією і практикою.

Ці межі визначаються: інтенсивністю нападу; характером інтересу, який підлягає захисту. Перше залежить від того, які засоби застосовуються при нападі, з якою швидкістю діє нападник, яке співвідношення сил та можливостей сторін, який ступінь реальної небезпеки, що створена нападом, кількість тих, хто нападає та ін. Друге визначає конкретний інтерес або право, яке поставлено під загрозу нападом. Звичайно, найвища цінність - право на життя та здоров'я особи (до речі, саме вони найчастіше стають об'єктами захисту), але не можна применшувати значення й інших інтересів та прав особи.

Само спричинення шкоди особі, яка здійснювала напад, не обов'язково свідчить про наявність необхідної оборони. Для того щоб таке спричинення було визнано правомірним, учиненим в стані необхідної оборони, дії особи, яка її застосовує, повинні відповідати умовам правомірності необхідної оборони.

Закон у повному обсязі не дає визначення цих умов. Деякі з них знайшли своє законодавче закріплення, інші випливають з постулатів кримінального права і конкретизуються теорією та практикою його застосування.

Умови правомірності необхідної оборони поділяються на дві групи: умови, які встановлюють наявність обставин, що дають можливість діяти за правилами необхідної оборони (умови, які відносять до нападу); умови правомірності дій особи, яка здійснює оборону (умови, які відносять до оборони).

Умови, які встановлюють наявність обставин, що дають можливість діяти за правилами необхідної оборони (умови, які відносять до нападу), включають в себе такі характеристики нападу:

♦ суспільна небезпечність діяння, яке утворює напад;

♦ наявність нападу;

♦ дійсність (реальність) нападу.[24, c. 171-172].

Одним з критеріїв правомірності необхідної оборони є кримінально-правова заборона на те діяння, якому протистоїть особа, що захищається. Посягання повинне носити протиправний, злочинний характер. Але можлива перспектива притягнення особи, що посягає до кримінальної відповідальності не є обов'язковою і необхідною умовою захисту. Оборонятися можна і від суспільно небезпечних дій осіб, які не можуть притягтися до кримінальної відповідальності унаслідок,наприклад, недосягнення віку кримінальної відповідальності або неосудності. Тобто, навіть якщо нападаючий, як то кажуть, з довідкою, але його дії об'єктивно суспільно небезпечні, то ніяких виключень з правил необхідної оборони не передбачено. Оскільки кримінальний закон називає посягання суспільно-небезпечним, воно повинно носити об'єктивно протиправний характер. Із закону видно, які об'єкти (відносини, що охороняються правом) можуть захищатися шляхом спричинення шкоди нападаючому. Це – все ті права і інтереси, які охороняються кримінальним законом.

Очевидно, що стан необхідної оборони найбільш актуальний при замаху на вбивство, спричиненні тілесних ушкоджень, розбої, згвалтуванні, при вимаганні, хуліганстві і інших проявах насильницького характеру. Проте, не варто думати, що право на захист визначається ступенем суспільної небезпеки. Останнє впливає лише на межі оборони. Таким чином, самозахист можливий і при посяганні невисокої суспільної небезпеки, включаючи, наприклад, образу, наклеп і ін. (нагадаємо, що інститут необхідної оборони передбачений і адміністративним законодавством). Отже за загальним правилом виникнення стану необхідної оборони не залежить від ступеню небезпеки посягання. В зв'язку з цим актуальне питання лише про межі необхідної оборони. Проте не можна «оборонятися» від законних, нехай навіть небажаних і не зовсім пристойних дій. Наприклад, увійшовши до вагону приміської електрички, літнього віку Крилов зажадав від молодих людей поступитися йому місцем. Підхмелені парубки у відповідь розсміялися, заявили, що теж втомилися, і запропонували пошукати інше місце (До речі, вільні місця в глибині вагону дійсно були). Крилов, обурений таким цинізмом, ударив палицею в обличчя одному з парубків, заподіявши тілесні ушкодження. При всій повазі до старості дії Крилова не можна визнати правомірними.

Позбавлений права на захист і правопорушник, чиї дії припиняються посадовими особами або громадянами. Протидія особам, що здійснюють правомірне затримання, доставку у відповідні органи влади і т. п., також знаходиться за рамками необхідної оборони і, отже, не звільняє від відповідальності за спричинення шкоди. В той же час не виключається захист від неправомірних дій посадових осіб, включаючи незаконне затримання, або від дій, що перевищують межі необхідної оборони.

Посягання, з точки зору підстав для необхідної оборони, повинне розумітися як будь-яке діяння, направлене на досягнення суспільно небезпечних наслідків, або як загроза вчинення такого діяння. Останнє означає всяке вираження наміру реально заподіяти шкоди правам і законним інтересам особи, що обороняється або інших осіб.

Посягання повинно бути наявним. Це означає, що мають бути визначені початковий та кінцевий моменти здійснення посягання, протягом часу між якими і можлива необхідна оборона. Закон визнає наявність необхідної оборони тоді, коли шкода наноситься для негайного відвернення посягання чи припинення посягання. Тобто, наявна ситуація, коли напад з очевидністю і неминучістю має статися в даний момент, або вже почав вчинятися, і отже, наявний замах на злочин. Подібний стан речей визначає початковий момент посягання.

"Слід також мати на увазі, що стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з'ясуванні наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема, спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну" (ч. 2 п. 2 вказаної постанови).

Згідно з ч. 2 ст. 15 Закону України "Про міліцію": "Спроба особи, яка затримується працівником міліції з вогнепальною зброєю в руках, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань, чи доторкнутись до зброї дає працівникові міліції право застосовувати вогнепальну зброю".

Кінцевий момент посягання визначається тим, що загроза небезпеки минає повністю й остаточно: напад припинено самим посягаючим чи йому покладено край захистом (затримання, втеча нападника тощо). Але при цьому необхідно, щоб така ситуація адекватно оцінювалася тим, хто веде необхідну оборону. Він повинен усвідомлювати, що посягання дійсно закінчено.

При вирішенні питання, чи не із запізненням застосовано оборону, слід виходити з того, що для особи, яка обороняється, за обставинами повинно бути очевидним, що в застосуванні заходів захисту відпала необхідність. Якщо таке переконання було відсутнє і той, хто захищався, допустив помилку щодо необхідності продовжувати захист, то треба вважати, що він перебував у стані необхідної оборони. "Перехід використовуваних при нападі знарядь або інших предметів від нападника до особи, яка захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання" (ч. З п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року № 1 «Про судову практику у справах про необхідну оборону»).

Передчасна і запізніла "оборона" не може розглядатись як обставина, що виключає злочинність діяння. Відповідальність за нанесену в таких умовах шкоду настає на загальних підставах. Адже подібні дії носять характер самочинної розправи, бо є очевидним, що посягання можливе тільки у майбутньому або остаточно закінчилось.

Тому різні "охоронні" дії запобіжного характеру (закладання мін, застосування електроструму, встановлення самострілів тощо) визнаються незаконними( тим більше, потерпілими можуть стати абсолютно сторонні люди) і залежно від обставин справи, відповідальність настає за умисне або необережне нанесення шкоди[22, с. 191-193].

Посягання має бути реальним, тобто, існувати в об’єктивній дійсності, а не в уяві особи, яка обороняється. Дійсність посягання є складовою частиною його наявності. Вчені, що включають в умови правомірності ознаку дійсності, вважають, що вона свідчить про те, що посягання існує реально, в об'єктивній дійсності, тоді як ознака наявності має певні тимчасові рамки, тобто посягання почалося (або неминуче почнеться в наступний момент) і ще не закінчилося. Однак трапляються випадки, коли реального посягання не існує і особа не правильно розцінивши дії іншої особи, помилково сприймає їх як посягання на своє життя, здоров'я або інші права та інтереси. Такі ситуації в науці кримінального права дістали назву уявної оборони. уявної оборони як самостійної обставини, що виключає злочинність діяння.

У п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 28 червня 1991 року «Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань» зазначалося, що судам необхідно відрізняти необхідну оборону від мнимої (уявної) оборони, коли особа, помиляючись щодо реальності посягання і вважаючи, що вона захищає правоохоронювані інтереси, заподіює шкоду іншій особі. Якщо особа, перебуваючи в стані мнимої оборони, з урахуванням конкретних обставин не повинна була чи не могла усвідомлювати відсутність реального посягання, а заподіяна нею шкода не перевищувала ту, яка була б допустимою в умовах реального посягання, її дії повинні розглядатись як вчинені без вини і прирівнюватись до необхідної оборони[5, с 542].

До умов правомірності дій особи, яка здійснює оборону віднесено такі:

♦ захист визнається правомірним при його здійсненні відносно охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави;

♦ захист визнається правомірним за умови спричинення шкоди нападаючому, а не третій особі;

♦ захист не може перевищувати меж необхідної оборони.

Позитивна властивість необхідної оборони полягає в тому, що вона направлена на захист охоронюваних законом прав та інтересів як того, хто обороняється, так і іншої особи, суспільства або держави. Зрозуміло, враховуючи недостатню компетентність окремого суб'єкта в питаннях права, не виключені помилки у визначенні законності або незаконності прав, що захищаються. Але на практиці правосвідомість громадян, як правило, не допускає подібного роду помилок. В усякому разі, термінологічна плутанина, що існує серед населення, не служить причиною неправомірної оборони. Наприклад, не багато хто розуміє відмінності таких понять, як грабіж (відкрите викрадення чужого майна) і крадіжка (тобто таємне викрадення). Проте практично всі знають, що закон охороняє власність, і будь-яка форма її викрадання, тим більше зв'язана з насильством (як то розбій або грабіж) переслідується згідно із законом. Інша справа, коли майно вилучається правомірно, скажімо для відшкодування збитків. Але в цьому випадку на відсутність протиправності вказує, зокрема, сама процедура витребування предметів і речей – із роз'ясненням прав і обов'язків власника, повідомленнями і так далі. Якщо ж така процедура була порушена і по обставинах того, що відбувається неможливо було встановити законність вилучення майна, то по вказаних вище критеріях захист від цих дій має бути визнаний відповідно правилами необхідної оборони[6, c. 4].

При необхідній обороні шкода заподіюється тому, хто посягає, а не третім особам. Ця вимога закону зумовлюється тим, що право на необхідну оборону виникає внаслідок суспільно небезпечних дій посягаючого для припинення яких йому заподіюється шкода. Якщо при необхідній обороні випадково заподіяно шкоду не причетній до посягання особі, то відповідальність, залежно від наслідків, може настати за заподіяння шкоди з необережності.

При необхідній обороні допускається заподіяння лише такої шкоди, яка є необхідною і достатньою в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання. Співрозмірність як ознака правомірності заподіяння шкоди витікає, зокрема, із аналізу частини 3 статті 36 КК. Розмір шкоди, яка завдається тому, хто посягає визначається небезпечністю посягання та обстановкою захисту. Захист не може перевищувати меж необхідності. Заподіяна шкода нападаючому може бути визнана правомірною тільки в межах необхідності, в даному випадку для захисту.

Кожен випадок має свої межі необхідності. Для цього враховують:

 - суспільну та особисту цінність об'єкта нападу;

 - несподіваність та інтенсивність нападу;

 - кількість та сила нападаючих;

 - місце, час і обставини нападу;

 - стан того, хто захищається;

 - можливість шкідливих наслідків нападу;

 - можливості захисту – фізична сила того, хто захищається, наявність у нього знарядь захисту, кількість осіб, що підпали нападу і т. ін. У стані необхідної оборони особа може (має право) застосувати такі засоби і знаряддя, які з урахуванням усіх обставин, є необхідні і достатні для захисту.

Закон не вимагає механічної рівності між засобами і характером оборони та засобами і характером посягання. Правомірним буде і застосування більш серйозних засобів або заподіяння більш значної шкоди, ніж ті, що об'єктивно були достатніми для відбиття нападу, якщо особа, яка оборонялась, не могла правильно оцінити обставини нападу і вибрати абсолютно адекватні засоби оборони чи заподіяти при захисті мінімально необхідну для відбиття нападу шкоду. Проте заподіяння при необхідній обороні явно надмірної шкоди, якщо той, хто оборонявся, розумів, що посягання можна припинити із заподіянням менш значної шкоди, за певних умов може бути визнане перевищенням меж необхідної оборони[25 c. 110].

Дещо відмінно від українського законодавства регламентується межі правомірності необхідної оборони в зарубіжних державах.

Розгорнута норма, яка визначає межі необхідної оборони, є у кримінальному законодавстві США. Американські законодавці, визначаючи умови правомірності необхідної оборони, акцентують на деталізації меж застосування насильства з метою оборони. При визначенні інтенсивної межі захисту використовується перелікова система. Зокрема, всі посягання поділяються на дві групи. При захисті від першої групи, яка чітко визначена в законі, можна застосовувати ,,смертельну фізичну силу", а при обороні від другої групи дозволяється застосовувати будь-яку фізичну силу, за винятком „смертельної". Закон визначає посягання і дозволяє використовувати фізичну силу того чи іншого ступеню тяжкості на підставі принципу співрозмірності. У межах дозволеного громадяни самі, виходячи із конкретних обставин вчинюваного посягання, використовують обумовлений цими обставинами посягання той чи інший спосіб захисту. Окрему норму американське законодавство присвячує визначенню меж застосування насильства з метою захисту власності та житла. Причому проводиться розмежування захисту рухомого та нерухомого майна.

Часова межа необхідної оборони в сучасному зарубіжному законодавстві здебільшого встановлюється в самому законі. Як правило, особливо акцентується на початковому моменті захисту. Оскільки закріплене ще Кароліною положення, яке допускає оборону не тільки в момент початку посягання, а і при його безпосередній загрозі, забезпечує гарантії здійснення ефективного захисту. Це положення збережене і в сучасному зарубіжному законодавстві. Зокрема, у КК Японії допускається оборона „від безпосередньо загрожуючого неправомірного заподіяння шкоди якомусь праву...". Американський закон також має досвід законодавчого регулювання застосування так званих охоронних механізмів і засобів.

КК Болгарії визначає необхідну оборону, затримання особи, яка вчинила злочин, та відносить до діянь, які не є суспільно небезпечними. Серед видів заподіяння смерті через необережність в КК Болгарії виділяється вбивство, вчинене внаслідок умисно заподіяних тілесних ушкоджень, у т.ч. у стані сильного душевного хвилювання або при перевищенні меж необхідної оборони.

За КК Франції, до „підстав ненастання кримінальної відповідальності чи її пом’якшення" відноситься і обставина, відповідно до якої за наявності необґрунтованого посягання стосовно неї самої або іншої особи вчинила у той самий час яку-небудь дію, викликану необхідністю правомірного захисту себе чи іншої особи, за винятком випадків явної невідповідності між використаними засобами захисту і тяжкістю посягання.

Також у цьому кодексі визначено спеціальні випадки правомірного захисту, встановлюється, що діючим у стані правомірного захисту визнається той, хто вчинив дії з метою: а) відбити проникнення вночі у житло, здійснене шляхом злому, насильства чи обману; б) захистити себе від насильницьких крадіжки чи грабежу[11, c. 5-6].

Отже, сучасне законодавство зарубіжних держав по різному визначає межі правомірності необхідної оборони, які є різними для кожної із країн.

необхідний оборона шкода ексцес

3. Ексцеси необхідної оборони

Іноді бувають випадки, коли особа, яка обороняється від суспільно-небезпечного посягання виходить за межі дозволеної поведінки при необхідній обороні. У цьому випадку йдеться про ексцес необхідної оборони.

Слово "ексцес" (від латів. excessus - вихід; відступ, ухилення) означає крайній прояв чого-небудь, надмірність, не здержаність[26, c. 707].

Відповідно до ч. 3 ст. 36 КК України «перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту».

Перевищення необхідної оборони – ексцес необхідної оборони – суспільно-небезпечне і тому при наявності відповідних умов може тягти за собою кримінальну відповідальність.

Виходячи із законодавчого визначення поняття ексцесу необхідної оборони видно, що при її визначенні фігурують оціночні ознаки. Оціночним є поняття явності невідповідності тяжкої шкоди небезпечності посягання і обстановці захисту. Деякі автори підкреслюють, що вживання оцінних понять на практиці пов'язане з певними труднощами, оперувати ними набагато складніше, ніж поняттями неоціночними[9, с. 137]. А.Андрєєва і С. Пітерцев, навпаки, вважають, що визначення критеріїв правомірного спричинення шкоди за допомогою оцінних понять виключає математичні порівняння умов і самої поведінки, а значить, і жорсткість оцінок події і є, тим самим, гуманною участю в долі громадян, що заподіяли шкоду вимушено або по благородним, соціально виправданим мотивам[10, c. 90].

Щоб встановити наявність або відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, суди повинні враховувати не лише відповідність чи невідповідність знарядь захисту і нападу, а й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, та обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил, зокрема: місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищався, їхні

фізичні дані (вік, стать, стан здоров'я) та інші обставини.

При розгляді справи треба з'ясовувати, чи мала особа, яка захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами із заподіянням нападникові шкоди, необхідної і достатньої в конкретній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання.

Отже, при вирішенні питання про наявність ексцесу оборони необхідно:

1) встановити наявність необхідної оборони як такої. Відсутність необхідної оборони знаменує відсутність можливості перевищення її меж (ексцесу);

2) ексцес оборони може бути вчинений тільки умисно, необережне перевищення меж необхідної оборони не тягне кримінальної відповідальності;

3) згідно з ч. З ст. 36 КК, ексцес оборони тягне кримінальну відповідальність тільки при заподіянні тому, хто посягає, тяжкої шкоди, а саме: смерті або тяжкого тілесного ушкодження (статті 118, 124 КК). За заподіяння іншої шкоди кримінальна відповідальність не настає. Відповідно до ч. 5 ст. 36 КК, не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає. Тобто, за таких обставин нападу перевищення меж необхідної оборони взагалі неможливе;

4) ексцес оборони у наявності, коли заподіяння тяжкої шкоди тому, хто посягає, явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту[20, c. 194].

Ю. М. Дьомін і С. О. Юлдашев виділяють наступні ознаки перевищення меж необхідної оборони:

•  при перевищенні меж необхідної оборони спостерігається явна невідповідність захисту характерові й небезпеці зазіхання;

•  навмисне нанесення нападнику явно непотрібної, надмірної, не викликаної обстановкою тяжкої шкоди;

•  невідповідність між способами і засобами захисту, з одного боку, і способами і засобами зазіхання — з іншого;

•  невідповідність між інтенсивністю захисту й інтенсивністю нападу.

Визнання за громадянами права необхідної оборони вирішується судово-слідчою практикою, що повинна враховувати всі аспекти відповідності дій громадян при необхідній обороні.

Перевищення меж необхідної оборони не може бути інкриміноване у випадках переходу зброї від нападника до особи, що обороняється.

Перевищення меж необхідної оборони (ексцес оборони) становить навмисні дії, що явно не відповідають характеру і ступеню суспільної небезпеки зазіхання. Під ним слід розуміти заподіяння нападнику явно непотрібної, надмірної, не викликаної обстановкою тяжкої шкоди.

За змістом закону перевищенням меж необхідної оборони визнається лише явна, очевидна невідповідність захисту характерові й небезпеці зазіхання. Заподіяння з необережності при необхідній обороні шкоди нападнику при вчиненні ним суспільно небезпечного зазіхання не може зумовлювати кримінальної відповідальності. Саме так у Кримінальному кодексі вирішується питання про суб’єктивну сторону злочинів, вчинених у результаті перевищення меж необхідної оборони.

Перевищення меж необхідної оборони спостерігається насамперед у випадках явної (різкої, значної) невідповідності між загрозою вчинення шкоди і шкодою, заподіяною обороною, між способами і засобами захисту, з одного боку, і способами і засобами зазіхання — з іншого, між інтенсивністю захисту й інтенсивністю зазіхання. Для правомірної оборони не потрібно пропорційності (абсолютної домірності) між способами і засобами захисту й способами та засобами зазіхання.

Неозброєний напад за конкретних обставин може становити для життя безпосередню небезпеку, запобігання якої за допомогою зброї цілком виправдане. Люди різняться силою, спритністю, умінням володіти зброєю або оборонятися без зброї. Вимога користуватися при захисті тією ж зброєю, що й нападник, ставить особу, що обороняється, у гірше становище, ніж злочинця. Крім того, що не завжди є можливість захищатись одними й тими самими засобами, слід ураховувати, що у особи, яка захищається, немає часу для розмірковувань, чи є рівними застосовувані нею способи і засоби захисту способам і засобам зазіхання. У стані афекту, спричиненому зазіханням, особа, що обороняється, не завжди може точно визначити характер небезпеки й вибрати відповідні засоби захисту. Тому засоби захисту можуть бути й ефективнішими.

Висновку про те, чи було перевищено межі необхідної оборони, можна дійти лише в результаті ретельного аналізу конкретних обставин справи, особистості осіб, які нападали й оборонялись. Необхідно враховувати не тільки відповідність або невідповідність засобів захисту і нападу, а й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка оборонялась, її сили і можливість протистояти зазіханню.

Необхідно враховувати всі обставини, що вплинули на реальне співвідношення сил нападника і особи, що оборонялася[21, c. 130-131].

Необхідно підкреслити, що спричинення тяжкої шкоди при захисті малоцінних благ розглядається як звичайний злочин, а не перевищення меж необхідної оборони.

Не є перевищенням меж необхідної оборони так звана несвоєчасна оборона - передчасна або запізніла. Як вже наголошувалося, необхідна оборона можлива лише за наявності посягання. Якщо його немає, то відсутня і необхідна оборона, а отже, і неможливе перевищення відсутнього права.

Законом визначено, що межі необхідної оборони не можуть перевищувати меж посягання або небезпеки, яку це посягання породжує. Необхідно в обов'язковому порядку враховувати ту межу, за якої необхідна оборона перестає бути такою і перетворюється вже на напад. Тому при використанні заходів оборони дуже важливий та кількість шкоди, яка заподіюється нападаючому в рамках оборони, обставинах захисту.

Природно, важко і непросто непідготовленій (а іноді і підготовленій) людині чинити опір при посяганні на неї, її життя і здоров'я, гідність. Навіть якщо вдалося вчинити належний опір, то виникає інша проблема, як цей опір обмежити. Тут слід виходити з принципу припинення посягання, тобто якщо завдяки діям обороняючого посягання припинене, то заходи необхідної оборони вважаються застосованими правильно і, відповідно, мають бути припинені. На практиці це виглядає як надання відсічі хуліганові на вулиці, проте відсіч повинна закінчитися, як тільки хуліган перестає приставати або, наприклад, тікає. Погоня ж за хуліганом з метою побити його лежачого до крові буде вже перевищенням меж необхідної оборони, а за інших обставин, взагалі може кваліфікуватися як умисне нанесення тілесних ушкоджень.

Законодавець ввів виключення із загального правила про перевищення меж необхідної оборони в ч.4 ст. 36 КК «Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту».

Проте, як показує практика, звільнення від кримінальної відповідальності по даній підставі застосувати вкрай непросто. В даному випадку призначається обов'язкова судово-психіатрична експертиза, якій ставиться на вирішення питання про можливість особи усвідомлювати значення своїх дій і свідомо керувати ними у момент спричинення тілесних ушкоджень. В більшості випадків в момент відбиття нападу особа керується не маніакальним мотивом, а псевдоморальними почуттями, як то почуття справедливості, помсти. З цього виходить, що у момент перевищення меж необхідної оборони людина сповна усвідомлює характер своїх дій. І, як правило, результат експертизи – особа могла усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними. Висновок: кримінальна відповідальність за скоєння злочину по необережності.

Як було вже зазначено вище, у двох випадках завдання тяжкої шкоди особі при перевищенні меж необхідної оборони розглядається як самостійний злочин. Стаття 118 «Умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця» і стаття 124 «Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця».

При кваліфікації вбивства за ст. 118 КК України слід також мати на увазі вимоги ч.ч. 4,5 ст. 36 КК України про те, що особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту, а також за застосування зброї або будь-яких засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або групи осіб і для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

Суб'єктивна сторона злочинів, передбачених ст. ст. 118 і 124 характеризується умисною виною (стосовно смерті умисел може бути як прямий, так і непрямий), а також метою - захистом від суспільно-небезпечних посягань. Суб'єктом є особа, яка досягла віку 16 років і перебуває в стані необхідної чи уявної оборони. Об’єктивна сторона і об’єкт повністю збігаються з аналогічними ознаками передбаченими для ст. ст. 115 і 121 КК, окрім обстановки вчинення злочину – перебування винного при вчиненні цих діянь у стані необхідної або уявної оборони.

Висновки

Інституту необхідної оборони в кримінальному праві належить провідне місце в системі обставин, що виключають злочинність діяння. Це обумовлено важливістю його як способу забезпечення реалізації і захисту своїх прав від протиправних посягань збоку правопорушників.

Законом визначено право людини скористатися інститутом необхідної оборони. Завдати шкоду особі, яка посягає - це право, а не обов'язок особи. При такому стані речей законодавець звільняє від відповідальності особу, у випадку якщо вона відмовилася скористатися цим правом.

Суспільно-небезпечне посягання як підстава необхідної оборони має бути об'єктивно суспільно небезпечним. За умов наявності і дійсності суспільно небезпечного посягання особа, щодо якої воно здійснюється, знаходиться в стані необхідної оборони. Встановлення цих ознак необхідне для визначення дотримання умов правомірності захисних дій.

Необхідна оборона повинна здійснюватись у межах, визначених законом і судовою практикою, за таких умов, вона визнається правомірною і не тягне за собою настання кримінальної відповідальності.

У випадку перевищення меж необхідної оборони в результаті дій обороняючого, склад злочину, який міститься в діях останнього є привілейованим. Відповідальність за перевищення меж необхідної оборони може мати місце лише при завданні тяжкої шкоди нападаючому(смерті або тяжких тілесних ушкоджень).

У подальшому, для розвитку інституту необхідної оборони слід врахувати позитивний досвід у регулюванні цього інституту в інших державах.

Список використаних джерел

 

Нормативно-правові акти

 

1.  Конституція України// Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, N 30, ст. 141.

2.  Закон України «Про міліцію» // Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1991, N 4, ст. 20

Спеціальна наукова та монографічна література:

3.   Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния: [моногр.] / Ю.В. Баулин. – Харьков: Основа, 1991. – 360 с.

4.  Берестовой Н. П. Право граждан на необходимую оборону (в помошь лектору). - Л.: Знание, 1986.-С. 6.

5.  В.В. Аніщук Розвиток законодавства про уявну оборону // Держава і право. Випуск 47. – 2010, - 540-544 с.

6.  Зуев В.Л. Необходимая оборона и крайняя необходимость. Вопросы квалификации и судебно-следственной практики. Пособие. – М.: Изд-во «Кросна-Лекс» 1996. – 96 с.

7.  Козак В. Н. Право граждан на необходимую оборону. - Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1973.-С. 49.

8.  Милюков С.Ф. Обстоятельства, исключающие общественную опасность деяния: Учебно-научное издание. СПб.: О-во «Знание», 1998. С. 16.

9.  Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. М. 1972. С. 137

10.   Необходимая оборона. Уголовно-правовые и процессуально-тактические вопросы / Авторы-сост. А.А. Андреева, С.К. Питерцев. СПб., 1996. С. 98.

11.   Н.М. Плисюк Зарубіжний досвід застосування кримінально-правових засобів при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця. // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ, № 3, 2008. – 1-12с.

12.   Пионтковский А. А. Учение о престуллении. -М., 1961. - С 428.

13.   СлуцкийИ. И. Обстоятельства, исключаюшие уголовную отвегственность. -Л.: ЛГУ, 5 c.

14.   Тишкєвич И. С. Условия и пределы необходимой обороньї. - М.: Юр. лит., 1969. - С. 129.

15.   Тасаков С. Нравственные начала уголовного закона о необходимой обороне // Уголовное право. 2006. № 5. С. 82.

16.   Фомин М.А. Проблемы совершенствования института необходимой обороны в уголовном праве России. М., 2000. С. 15.

 

Підручники з кримінального права

 

17.   Кримінальне право України. Особлива частина: [підруч.] / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов [та ін.]. / [за заг. ред. М.І Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація]. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.

18.   Кримінальне право України. Загальна частина. - Київ-Харків: Юрінком Інтер-Право, 2001. - С. 251.

19.   Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина Загальна: Курс лекцій — К.: Наукова думка, 1996. — C. 219

20.   Кримінальне право України: Заг. частина: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Ю. В. Александров, В.А. Клименко. — К.: МАУП, 2004. — C. 191

21.   Кримінальне право України: (У питаниях і відповідях): Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Ю. М. Дьомін, С. О. Юлдашев; За заг. ред. проф. 3. Д. Смітієнко. — К.: МАУП, 2005. — 340 с.

22.   Кримінальне право України: Заг. частина: Підруч. для студ. Для вищ. Навч. Закл. / Ю.В. Александров, В.А. Клименко. – К.: МАУП, 2004. – 328 с.

23.   Уголовное право РФ. Общая часть: Учебник / Под ред. Рарога А.И. М., 2004. С 306-307.

24.   Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів вищих навчальних закладів - К.: Атіка, 2004.-488 с

 

Інші джерела

 

25.   Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України.-5-те вид., переробл. та доповн. / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка.- К.: Юридична думка, 2008.- 1216 с.

26.   Современный словарь иностранных слов. М.: Русский язык, 1993. С. 707.

27.   Уложение Алексея Михайловича. – М.: Императорская академія наук, 1759. – 157 с.

 

Еще из раздела Государство и право:

• Курсовая работа: Анализ института Уполномоченного по правам человека в РФ
• Дипломная работа: Уголовно-правовая характеристика преступлений, связанных с незаконным оборотом оружия
• Курсовая работа: Криміналістична габітологія
• Реферат: Юридическая служба
• Курсовая работа: Наследование по закону
• Реферат: Управление многоквартирным домом. Товарищество собственников жилья
• Курсовая работа: Исполнение постановлений хозяйственного суда

---