На главную Добавить работу Все сервисы Старая база  

Зміст і методика вивчення країн Африки у шкільному курсі країнознавства


Зміст і методика вивчення країн Африки у шкільному курсі країнознавства


ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. КРАЇНОЗНАВСТВО ЯК ШКІЛЬНИЙ КУРС

1.1.Аналіз змісту шкільного курсу

1.2.Дидактичні засади вивчення країнознавства

Розділ 2. КОМПЛЕКСНА ХАРАКТЕРИСТИКА КРАЇН І МАКРОРЕГІОНІВ АФРИКИ

2.1. Загальна характеристика регіону

2.2. Країни Північної Африки

2.3. Країни Центральної, Західної і Східної Африки

2.4. Країни Південної Африки

Розділ 3. МЕТОДИКА ВИВЧЕННЯ ПІДРОЗДІЛУ «АФРИКА»

3.1.           Поурочне планування підрозділу

3.2.           Методичні рекомендації до проведення уроків географії

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ


ВСТУП

За роки незалежності України визначено нові пріоритети розвитку освіти. Метою сучасної української освітньої системи є створення умов для розвитку і самореалізації кожної особистості як громадянина України, формування всебічно розвинутої особистості, здатної самостійно здобувати знання впродовж життя. Сьогодні вчитель повинен не тільки «навчати, розвивати, виховувати», а й сприяти цьому розвитку. Більшість вчителів основним завданням вбачають розвиток здібностей молодого покоління. Дієвим помічником цього процесу є інтеграція. Інтеграція дає можливість розвивати унікальну здатність дитини сприймати навколишній світ цілісно, творчо. Тому особливо цікавим, на думку автора, є курс «Країнознавство», який передбачає широкі міжпредметні зв’язки і полягає в інтеграції знань з географії, історії, культури, економіки та органічно доповнює програмний матеріал предмету «Економічна та соціальна географія світу». При цьому методами географії створюється багатогранний образ території і виявляється її своєрідність.

Міжнародна, міждержавна рухливість українців постійно зростає. Мільйони наших земляків добувають нафту і газ у Росії, збирають овочі у Великій Британії та Ірландії, фрукти − в Португалії, Іспанії та Італії, будують дороги і житло у Чехії й Польщі, складають автомобілі в Німеччині, вирощують пшеницю в Аргентині, відпочивають у Єгипті. Громадяни України в наш час можуть вирушати практично в будь-яку країну і в будь-яку частину світу. Відповідно зростає потреба в інформації про країни, розширенні знань про природу, розміщення населення, господарство, соціально-економічні та екологічні проблеми різних країн і регіонів світу. Країнознавство й дає ці знання. Крім того, кожна людина повинна мати хоча б найзагальніші уявлення про сучасну політичну карту світу, розміщення населення нашої планети, світове господарство, глобальні проблеми людства. Це потрібно у повсякденному житті для того, щоб встановлювати зв'язки між різними подіями, інформацію про які ми отримуємо із газет, повідомлень по радіо та телебаченню, із комп'ютерної мережі, правильно оцінювати ці події і таким чином правильно розуміти світ, в якому ми живемо.

Унікальність шкільного курсу країнознавства полягає в тому, що це єдиний предмет, що поєднує знання про природне й соціально-економічне повсякденне оточення підлітка, отже, географічні знання можуть стати базою для різноманітної практичної його діяльності, у творчому рості особистості підлітка. Географія є для підлітка не тільки джерелом нових відомостей про світ, не тільки інструментом пізнання частини об'єктивної дійсності, але й необхідним фактором його нормального психічного розвитку.

Актуальність вивчення теми Африка полягає у тому, що більшість дослідників переважно приділяють увагу економічно розвинутим країнам, які задають тон у економічному розвитку світу. А найменш розвиненим країнам, до яких належить більшість африканських країн, увага приділяється не в достатній мірі. Розглядаються переважно найбільш розвинені країни, а решта країн не беруться до уваги. Навіть у курсі „Країнознавства“ розглядається по декілька найбільш типових представників регіону.

Таким чином, у структурі курсу „Країнознавство“ важливе місце посідає вивчення теми „Африка“, оскільки це регіон з потужним природно-ресурсним потенціалом, та, разом з цим − найбідніший регіон світу. Для країн Африки будь-яких регіонів характерні всі риси слабо розвинених країн, визначені ООН. Частка Африки в населенні світу − 12,6%, а в світовому виробництві ВНП − тільки 1,6%. Умови життя населення майже всіх країн континенту за будь-якими стандартами дуже низькі. Це стосується як побутових умов, рівня освіти, тривалості життя, так і рівня споживання.

Об’єктом дослідження виступає шкільний курс «Країнознавство».

Предметом роботи є зміст і методика вивчення підрозділу «Африка» у курсі шкільного країнознавства.

Метою дипломної роботи є на основі вивчення праць провідних науковців-географів та педагогів розробити зміст і методику вивчення країн Африки в шкільному курсі «Країнознавство».

Виходячи з мети дослідження, в роботі поставлені такі завдання:

¾        проаналізувати зміст країнознавства як шкільного курсу та визначити дидактичні особливості його впровадження;

¾        скласти комплексну характеристику провідних країн регіону шляхом систематизації і узагальнення даних про їх природу, населення, господарство, культурно-історичні особливості, внутрішні просторові відмінності;

¾        розробити методичні рекомендації щодо вивчення даного підрозділу «Африка» у шкільному курсі „Країнознавство“.

З метою обробки географічної інформації в роботі застосовано описовий метод − вивчались особливості природно-ресурсного потенціалу окремих країн. Дослідження галузей господарства проводилося за допомогою поєднання описового, порівняльного та статистичного методів. Порівняльно-географічним методом автором було проведено дослідження рівня розвитку окремих країн Африки.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що автором вперше було зібрано, систематизовано та проаналізовано дані по змісту і дидактичним засадам впровадження нового профільного курсу „Країнознавство“, складена комплексна характеристика провідних країн та макрорегіонів Африки, розроблена методика вивчення підрозділу «Африка», зокрема запропонований варіант поурочного планування теми „Африка“ та плани-конспекти уроків.

Основні положення та результати дослідження, що містяться в дипломній роботі, пройшли апробацію на уроках географії в 11 класі.

Аналіз літератури показав, що дана проблема висвітлена не достатньо. При написанні роботи автор користувався програмними документами з курсу, матеріалами періодичної преси, підручником з „Країнознавства“, який є єдиним на даний час. При висвітленні аналізу змісту курсу шкільного країнознавства та дидактичних засад вивчення країнознавства було застосовано підручник з країнознавства Масляка П.О. [39], Програму для профільного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах „Країнознавство“ Бєскової Н.М. та Бойко В.А. [8], Державний стандарт з географії [20], та публікації у періодичних фахових виданнях (журнали «Географія та основи економіки в школі», «Географія», «Школа») та інтернет-ресурси .

Комплексна характеристика країн і макрорегіонів Африки проводилася на основі аналізу і узагальнення матеріалу підручників Безуглого В.П. та Козинець С.О. „Економічна і соціальна географія світу“ [7], Юрківського В. М. „Регіональна економічна і соціальна географія“ [58], довідника „Країни світу“ за ред. Юрківського В.М. [59], а також статей Дейча Т. [19] та Дорохіної В.С. [22].

При написанні третього розділу автор користувався посібником з країнознавства Мірошник Г.О. [42] та матеріалами періодики − статтею „Комплексний підхід до вивчення країн у курсі „Країнознавство“ Борисової С.О. [11] та розробками уроків Новикової В. [44].

Структурно робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.


Розділ 1

КРАЇНОЗНАВСТВО ЯК ШКІЛЬНИЙ КУРС

 

1.1. Аналіз змісту шкільного курсу

Країнознавство є наукою і навчальною дисципліною, яка комплексно вивчає країни і регіони світу, досліджує, систематизує й узагальнює дані про їхню природу, населення, внутрішні просторові відмінності.

На сучасному етапі країнознавчі дослідження мають переважно природно-історичне і соціально-економічне спрямування, що зумовлюється особливостями історико-географічного розвитку людства в першій половині XXI ст.

Країнознавство утворює одну із "стовбурних" галузей у системі географічних наук (точніше географічне країнознавство). Саме країну, а також район М.М. Баранський вважав основним об'єктом географії, а їхню характеристику − головним змістом географічних робіт [39, с. 13-16]. Країнознавці, за його словами, покликані виробляти "візитні картки" країн. Звідси випливає і визначення країнознавства як географічної дисципліни, що займається комплексним вивченням країн, що систематизує й узагальнює різнорідні дані про їхню природу, населення, господарство, культуру і соціальну організацію.

Проте віднесення країнознавства до "стовбурних" галузей географії не є загальновизнаним. Суперечки виникають з багатьох питань і в тому числі з головного − чи можна вважати країнознавство наукою?

У нашій країні вітчизняне і закордонне країнознавство почало складатися ще в дореволюційний час. Результатом цього процесу стали численні країнознавчі описи і характеристики. У 30-і роки країнознавство − районоведення − отримало новий імпульс до розвитку у вигляді "районної школи" М.М. Баранського. У післявоєнний період у міру росту потреб у країнознавчих роботах увага до нього з боку географів зростала. Особливе значення в цьому плані мала стаття М.М. Баранського "Країнознавство і географія фізична й економічна", опублікована ще в 1946 році. У ній був даний аналіз розвитку країнознавства і по суті вперше були сформульовані його основи, включаючи концепцію географічного країнознавчого синтезу або, іншими словами, необхідність "єдиного погляду" на природні, економічні і соціальні явища. Але поряд з цим, у тій же статті М.М. Баранський зовсім виразно написав про те, що країнознавство не претендує на роль особливої науки, а являє собою усього лише організаційну форму, що поєднує розрізнені знання про ту або іншу країну. Саме цей вислів породив широкий погляд на країнознавство як на "купол" над географією, що не має власного предмета наукового дослідження [11, с.5-6].

Хоча таке трактування не могло не затримати становлення наукового країнознавства, його загальний розвиток усе-таки продовжувався, про що насамперед свідчать численні країнознавчі роботи. Одночасно − завдяки Ю.Г. Саушкіну, В.А. Анучину, В.М. Гохману, К.М. Попову, А.І. Клімову, С.Б. Лаврову, Г.В. Сдасюк, Я.Г. Машбіцу, Н.С. Мироненко, В.А. Пуляркіну, Л.В. Смирнягіну − поступово зміцнювалися і наукові основи країнознавства.

Максаковський В.П. виділяє два головних види країнознавства. Перший з них − інформаційне країнознавство, що відбиває в основному емпіричний рівень пізнання. Його завдання полягає в зборі, збереженні і систематизації даних про країни і райони. У свою чергу, воно може бути інформаційно-популярним і інформаційно-довідковим. Прикладів подібних видань у нас безліч. Другий вид − власне наукове країнознавство, що виконує дослідницькі функції, спирається на науковий географічний синтез і робить свій внесок у формування наукової географічної картини світу. Звідси випливає і розмаїтість функцій країнознавства: інформаційна, описова, освітня, культосвітня, науково-дослідна, практична [37, с.15].

Що стосується внутрішньої структури країнознавства, то Я.Г. Машбіц виділяє в ньому три головних класи: 1) фізико-географічне (природне), 2) економічне і соціальне (суспільно-географічне) і 3) комплексне. Виходячи з застосування цієї градації в регіональному аспекті, можна сказати, що у фізичній географії одержали розвиток як вітчизняне (Е.М. Мурзаєв, Ю.К. Єфремов, Б.А. Федорович, Н.А. Гвоздецький, Н.І. Михайлов, А.І. Соловйов, В.І. Прокаєв та ін.), так і закордонне (А.С. Барків, Б.Ф. Добринін, А.М. Рябчиков, Р.А. Єрамов, Г.М. Ігнатьєв, В.Г. Зайчиков, Є.Н. Лукашова) країнознавство. У порівнянні з фізико-географічним, економіко-географічне країнознавство одержало ще більший розвиток. У тому числі в області вітчизняного країнознавства виявили себе Ю.Г. Саушкін, А.А. Мінц, С.Н. Рязанцев, В.В. Покшишевський, Н.Н. Михайлов, М.І. Помус, І.В. Комар, 3.М. Фрейкін та інші географи. Що ж стосується закордонного країнознавства, то перелік імен тут ще більший [39, с.17-23].

На жаль, комплексне країнознавство на рівні "вищого синтезу", задача якого складається в комплексному розгляді країн (і районів), поки що одержало набагато менший розвиток. Додамо також, що поряд з цими трьома головними класами виділяють також політико-географічне, історико-географічне, військово-географічне, демографічне, етноконфесійне, медико-географічне й інші "підкласи" країнознавства. Але вони вже зв'язані зі стиковими науковими напрямками.

Сучасне країнознавство у своєму розвитку базується також на глобальних і регіональних геополітичних та геостратегічних концепціях. Серед них найвідомішими є атлантизм, мондіалізм, євразійство.

У переважно інформаційних, позбавлених науково-методологічного підґрунтя публікаціях, країнознавство розглядають лише як організаційну форму об'єднання всієї суми найрізноманітніших знань про ту чи іншу країну або регіон світу.

Останнім часом, у зв'язку з диверсифікацією міжнародних відносин України в галузі країнознавства, все більше переважають дослідження, у яких на перший план виступає різнобічний аналіз найважливіших проблем тих країн, з якими наша держава має тісні зв'язки. Такі проблемно орієнтовані дослідження тісно пов'язані з практикою дво- і багатосторонніх відносин між країнами світу. При цьому пріоритети здебільшого надаються моделюванню ситуацій і прогнозуванню розвитку подій та явищ. Проблемна орієнтація сприяє зростанню практичної значимості країнознавства і водночас створює умови для розвитку його методологічної бази. Вона теж пов'язана з упровадженням системного підходу, вимагає розгляду найважливіших проблем на глобальному рівні. Це ще більше надає країнознавству передбачуваної прогностичної спрямованості. Прогноз у країнознавстві, як конкретне передбачення стану певного явища в майбутньому на основі спеціального наукового дослідження, набуває у XXI ст. особливого значення, тому що конкретна цінність правильного, науково обґрунтованого передбачення у сфері міждержавних відносин стрімко зростає. Вміння передбачати ситуацію з урахуванням усезростаючої кількості різновекторних чинників стає головним і найдорожчим "товаром" аналітиків у країнознавстві [39, с.24].

Об'єктом вивчення країнознавства є країни як основні одиниці сучасної соціально-політичної організації світу, а також їх великі частини (райони, штати, області, провінції тощо) і різні міждержавні регіональні та глобальні угрупування.

Очевидно, що країни і регіони світу вивчає не лише країнознавство. Країни і регіони світу є об'єктом вивчення також і історії, і географії, і філософії, і культурології, суспільствознавства, соціології, геології та безлічі інших наук і навчальних дисциплін. Кожна з них досліджує лише певну складову об'єкта, тобто його конкретні властивості, явища, процеси і відношення. Отже, та складова об'єкта дослідження, на яку найбільшою мірою й спрямована увага тієї чи іншої науки і називається її предметом. Предметом країнознавства є країни і регіони світу як єдині системи, що складаються з різнорідних, але взаємопов'язаних елементів, які діють як єдине ціле на світовій політичній арені.

Отже, на відміну від інших наук і навчальних дисциплін, які цікавляться лише певними аспектами діяльності країн, країнознавство інтегрує в собі універсальні знання про країни, відображаючи цілісну картину буття основних одиниць соціально-політичної організації світу.

За Масляком П.О., системна універсальність предмета країнознавства передбачає такі твердження:

По-перше, всі сфери функціонування суспільства будь-якої країни так чи інакше тісно взаємопов'язані.

По-друге, цілісної картини тієї чи іншої держави або регіону при вилученні (нехтуванні) того чи іншого її елементу (сфери, регіону) отримати не можливо.

По-третє, велике значення має взаєморозташування країн і регіонів стосовно один одного у географічному (геополітичному) просторі.

По-четверте, країни і міждержавні утворення існують у часі, який разом з простором визначає буття людей, народів і суспільств.

По-п'яте, будь-яка система (країна) складається з підсистем нижчого ієрархічного рівня (структур, поєднань, утворень, комплексів, формувань). До них належать переважно територіально-управлінські системи (штати, губернії, області, провінції тощо).

По-шосте, функціонування територіальних утворень (країн і регіонів) відбувається як постійна і перманентна зміна їх станів унаслідок як внутрішньої взаємодії елементів, так і взаємодії з довкіллям [39, с.25-39].

Конкретними об'єктами дослідження країнознавства є галузеві (інтегральні) чи просторово-територіальні форми організації країн як у цілому, так і їх окремих частин. Наприклад, можна вивчати населення Сполучених Штатів Америки, чи культуру індіанців Бразилії, чи екологічні проблеми Німеччини (галузевий (інтегральний) аспект). Просторово-територіальний аспект дослідження конкретних об'єктів полягає в комплексному вивченні, наприклад штату Каліфорнія в США або провінції Квебек у Канаді. Звичайно можна конкретним об'єктом дослідження обрати поєднання цих двох аспектів, приміром природно-ресурсний потенціал острова Хоккайдо в Японії [[11, с.5-6].

Таким чином, країнознавство є наукою і навчальною дисципліною, яка комплексно вивчає країни і регіони світу, досліджує, систематизує й узагальнює дані про їхню природу, населення, внутрішні просторові відмінності.

Історія географічної науки нараховує кілька тисячоріч. За цей час докорінно змінилися її предмет, завдання й методи досліджень. Однак нерідко й у сучасному суспільстві географія, у тому числі й шкільна, дотепер трактується як сугубо описова наука, головна функція якої − довідково-енциклопедична. Такий погляд докорінно суперечить суті нинішньої географічної науки.

Предмет сучасних географічних досліджень включає всю географічну оболонку Землі й складові її геосистеми, територіальну структуру господарства й суспільства.

Головним завданням географії вже давно став не землеопис, а вивчення просторово-тимчасових взаємозв'язків, природних й антропогенних факторів й особливостей розвитку різних територіальних систем. Саме в цій якості географи беруть активну участь у рішенні багатьох проблем політичного, економічного й соціального, екологічного характеру, що виникають на різних рівнях − від світового до локального. Тому географія займає унікальне місце в системі наук, відіграючи роль свого роду «містка» між природничими й суспільними науками.

Місце шкільної географії в Базисному навчальному плані також визначається, насамперед, тим, що вона − єдиний предмет, що відноситься одночасно й до природничого, і до гуманітарного циклу навчальних дисциплін. Таким чином, шкільна географія охоплює всю систему «природне середовище − суспільство − людина», що дозволяє їй:

• комплексно розглядати середовище перебування (життєвий простір) людства, знайомлячи учнів з тим, як живуть і господарюють люди в різних географічних умовах;

• формувати сприйняття світу не у вигляді набору окремих природних або суспільних компонентів, а у вигляді чіткої ієрархії територіальних природно-суспільних систем, що формуються й розвиваються за певними законами.

Отже, географія − єдиний шкільний предмет світоглядного характеру, що формує в учнів комплексне, системне й соціально-орієнтоване уявлення про Землю як про планету людей. Це також єдиний предмет, що знайомить їх з територіальним (регіональним) підходом як особливим методом наукового пізнання й важливим інструментом впливу на соціально-економічні процеси за допомогою регіональної політики [31, с.13-15].

Все це дозволяє віднести географію до числа тих класичних шкільних предметів, на які лягає особлива відповідальність не тільки за формування в школярів гуманістичного світогляду, виховання патріотизму й любові до Батьківщини, але й умінь і навичок орієнтації й соціально-відповідального поводження в навколишньому світі.

Країнознавство також виходить із необхідності не просто часткового вдосконалення шкільної географії, як це неодноразово бувало раніше. Воно передбачає радикальну перебудову структури й змісту предмету багато в чому на принципово новій основі [42, с. 152].

У широкому змісті основна мета географії, як і інших шкільних предметів, полягає в тому, щоб сформувати всебічно освічену й ініціативну особистість, довівши до її свідомості систему поглядів, ідейно-моральних, культурних й етичних принципів, норм поведінки, які складаються в ході навчально-виховного процесу й готовлять її до активної діяльності й безперервної освіти у світі, що швидко змінюється. У більш вузькому змісті ця мета полягає в оволодінні учнями завершеною системою географічних знань й умінь, а також в можливостях їхнього застосування в різних життєвих ситуаціях.

Відповідно до основної мети країнознавство базується на двох головних положеннях.

По-перше, воно виходить із необхідності збереження традиційної орієнтації учнів на набуття фундаментальних знань й умінь, що становлять основу світорозуміння, на всілякий розвиток їхнього географічного мислення.

Тому країнознавство припускає знайомство учнів з деякими основними закономірностями, вченнями, теоріями, концепціями й гіпотезами географічної науки, з методами її досліджень і мовою географії. У ньому отримують подальший розвиток такі наскрізні напрямки сучасної освіти як гуманізація, соціологізація, екологізація, економізація, які повинні сприяти формуванню загальної культури молодого покоління. Поряд із цим, країнознавство більш чітко визначає ту грань, що повинна відокремити загальну географічну освіту, необхідну всім учням незалежно від їхньої майбутньої професії (іншими словами рівень їхньої географічної культури), від спеціальних географічних знань й умінь, що виходять за рамки Державного освітнього стандарту з географії.

По-друге, країнознавство виходить із того, що шкільна географія являє собою не тільки певну сукупність природничо-гуманітарних знань, необхідних кожній освіченій людині, але і є однією з основ практичного повсякденного життя. Звідси випливає значно більший, ніж колись, акцент на формуванні практичних знань й умінь прикладного характеру, наслідком чого повинне стати підвищення інтересу учнів до предмету „Географія“.

Важливим завданням географічної освіти повинна стати також орієнтація учнів на професії, пов'язані з географією.

Основу формування географічного мислення становить знайомство учнів з територіальним (включаючи краєзнавчий), комплексним, історичним, типологічним, проблемним і конструктивним підходами.

Географічні знання повинні бути, хоча й по-різному, представлені на всіх трьох ступенях шкільного навчання.

Відповідно до Держстандарту базової і повної середньої освіти, державними вимогами до рівня загальноосвітньої підготовки учнів з географії передбачаються:

¾  уявлення про регіональний поділ світу;

¾  знання особливостей природних умов і ресурсів та їх вплив на формування господарських комплексів окремих регіонів та країн світу, типів природокористування;

¾  уміння пояснювати причини та виявляти наслідки впливу природних умов на господарський розвиток країн і регіонів, моделювати географічні ситуації регіонального розвитку в умовах глобалізації та інтеграції економічних і соціальних процесів розвитку суспільства [20, с.13-18].

Розробка змісту курсу «Країнознавство» як складової географічної освіти припускає відродження й розширення країнознавчої основи шкільної географії. Країнознавчий погляд на світ дозволить школярам бачити, розуміти й оцінювати складну систему взаємозв'язків між людьми, територією й природним середовищем.

Матеріал даного курсу дає широкі можливості для встановлення міжпредметних зв'язків з історією, літературою, фізикою та ін. Крім того, при його вивченні учні знайомляться із областями знань, не представленими у школі самостійними предметами: архітектурою, етнографією, політологією, екологією.

Головна мета курсу − розвиток регіональних знань про цілісність і диференціацію природи материків, великих регіонів і країн, про людей, що їх населяють, особливості життя й господарської діяльності в різних природних умовах.

Основні завдання курсу:

Ø   розширити й конкретизувати уявлення про просторову неоднорідність поверхні Землі на різних рівнях (від планетарного до локального);

Ø   створити образні уявлення про природу, природні багатства, господарство й етнокультурну своєрідність населення материків й окремих країн;

Ø   на основі історико-географічного підходу розкрити зміни політичної карти, практики природокористування, динаміку наростання екологічних проблем у межах материків, океанів й окремих країн;

Ø   продовжити розвиток картографічної грамотності школярів;

Ø   розвивати практичні вміння витягнення й узагальнення географічно значимої інформації з різноманітних джерел [42, с.165].

Регіональна економічна і соціальна географія світу є однією з галузей географічної науки. Головне її завдання полягає в обґрунтуванні шляхів удосконалення територіальної (просторової) організації суспільства: особливостей формування територіально-виробничих комплексів у конкретних природних і соціально-економічних умовах; основних напрямів вирівнювання соціальних відмінностей у регіонах світу. Не менш важливим є світоглядне та загальноосвітнє значення регіональної економічної і соціальної географії світу. Як навчальна дисципліна, вона дає науково обґрунтоване уявлення про характер взаємодії суспільства й природи, про форми і тенденції розвитку територіальної організації суспільства у значних територіальних масивах країн − регіонах [14, с. 142].

Країнознавство, як зазначає В.В.Безуглий і С.В.Козинець [7, с.29]. систематизує різноманітні дані про природу, населення, господарство, культуру, соціально-політичну організацію країн світу і становить основну фактажну базу для регіональної економічної і соціальної географії, характеризуючи головні особливості регіонів і країн світу:

Об'єкт дослідження регіональної економічної і соціальної географії світу − суспільство та його складові: регіональне господарство, населення регіонів світу, територіальні соціальні структури, господарські зв'язки країн світу, міжнародний поділ праці тощо.

Предмет дослідження − особливості та закономірності просторової організації суспільства і його складових на рівні регіонів світу. Вивчення соціально-економічних процесів у територіальному вимірі передбачає розгляд їх із позицій розміщення, взаєморозташування, взаємодії та просторових відносин, причинно-наслідкових зв'язків. Для навчального курсу предметом дослідження є географічні проблеми просторової організації регіональної економіки, сукупність проблем соціального розвитку в їх територіальному вираженні, територіальна організація соціального життя, просторові суспільні системи. Регіональна економічна і соціальна географія світу вивчає територіальний (міжнародний) поділ праці, розміщення продуктивних сил у межах окремих регіонів, регіональну політику, територіальну організацію виробництва, геополітику і геостратегію регіонів світу, просторові соціально-економічні пропорції, територіальні соціально-економічні структури, транспортні й інфраструктури, мережі та системи, а також системи розселення та інші аспекти просторової організації суспільства у межах регіонів світу.

Базовим поняттям курсу є «регіон». У повсякденному житті це поняття використовують, ведучи мову про регіональну політику, регіональну економіку, регіони світу тощо. Синонімом йому є поняття «район», але його частіше застосовують до території меншого масштабу, переважно всередині території великих країн

Курс «Країнознавство» органічно доповнює програмний матеріал курсу «Економічна і соціальна географія світу», вивчення якого передбачено в 10 класі, і є завершальним у географічній освіті школярів класів філологічного, природничого або суспільно-гуманітарного профілю [8, с.2-3].

Об'єктом вивчення країнознавства є країни як основні одиниці соціально-політичної організації світу, а також їх регіональні угруповання. Основне завдання курсу − формування у старшокласників сучасних уявлень про географічну картину світу через комплексне, ширше за своїм змістом, вивчення країн шляхом систематизації та узагальнення різнорідних даних про їх природу, населення, господарство, соціальну сферу та культуру. Розв'язування такого завдання вимагає залучення матеріалів інших навчальних предметів − історії, зарубіжної літератури, музики й образотворчого мистецтва, тому курс «Країнознавство» передбачає широкі міжпредметні зв'язки. При цьому методами географії створюється багатогранний образ території і виявляється її своєрідність.

Програма курсу «Країнознавство» включає вступну частину та два розділи. У «Вступі» розглядаються об'єкт вивчення, джерела країнознавчих знань, історико-географічні регіони і сучасна політична карта світу. Розділ І − «Регіони і країни світу» − складається з 5 підрозділів і 16 тем, які передбачають розгляд регіонів (Європа, Азія, Америка, Африка, Австралія, Океанія) та окремих країн. Вивчення країни здійснюється за таким планом.

1. Територія (площа, форми державного устрою та правління).

2. Географічне (фізико-, економіко- та політико-географічне) положення.

3. Природа (особливості природних умов, забезпеченість ресурсами).

4. Історичний розвиток (аналіз природокористування, розміщення господарства і населення в певні історичні періоди, при цьому важливо розглянути органічне поєднання «історичного коріння», сучасності й тенденцій майбутнього).

5. Народонаселення (кількість, структура, тривалість життя, розміщення, міграції населення, типи поселень)

6. Культура (етногеографічні особливості, традиції, «географія занять і способу життя», всесвітньо відомі пам'ятки природи та культури, які стали своєрідними візитними картками країн, внесок у світову культурну спадщину видатних діячів науки, літератури, музики, образотворчого мистецтва).

7. Господарство (характеристика провідних галузей промисловості, сільського господарства, транспорту, сфери послуг і територіальної структури економіки) [32, с.9-18].

Характеризуючи географічне положення, природні умови і ресурси країн учні повинні спиратися на вже здобуті знання про їх розташування, рельєф, клімат, внутрішні води, ґрунти, корисні копалини, водні, лісові, агрокліматичні, рекреаційні ресурси з попередніх курсів географії. Країнознавство обов'язково містить історичний елемент, щоб не бути «блідою копією місцевості», тому згадка про основні події та їхні наслідки, пов'язані з історією заселення і господарського освоєння території, дає можливість повніше задіяти міжпредметні зв'язки з історією. Питання особливостей народонаселення, своєрідності культури та господарської діяльності є основою змісту курсу. У програмі зазначено конкретні видатні особистості, перелік яких узгоджений передусім з навчальною програмою із зарубіжної літератури для учнів старшої школи. При характеристиці господарства акцентується увага на галузях спеціалізації. У сфері послуг окремих країн виділяються галузі освіти, спорту, туризму, знання про які особливо актуальні й цікаві для молодої людини. Під час розгляду туристичних можливостей країни, звертають увагу на найбільш атрактивні (найпривабливіші) місцевості та об'єкти. У зовнішньоекономічних зв'язках держав потрібно виділяти зв'язки з Україною. Детальність і глибина, з якою розкривається кожний пункт характеристики країни, визначаються проявом її специфічних і типових рис.

У розділі ІІ − «Людство на рубежі століть» − розглядаються глобальні проблеми сучасності та концепція сталого розвитку як оптимальної моделі соціально-економічного розвитку країн. Програмою передбачено виконання практичних робіт.

Комплексні підходи до вивчення країн розширюють практичне значення країнознавства, яке, володіючи значним інтеграційним потенціалом, об'єднує фізичну, економічну, соціальну, політичну географію та матеріал негеографічних наук стосовно конкретних територій.

Основне завдання курсу − формування у старшокласників сучасних уявлень про географічну картину світу через комплексне, ширше за своїм змістом вивчення країн шляхом систематизації та узагальнення різнорідних даних, які ґрунтуються на раніше здобутих знаннях з різних предметів шкільної програми − історії, зарубіжної літератури, музики й образотворчого мистецтва. Характеризуючи географічне положення, природні умови й ресурси країн, учні повинні спиратися на вже здобуті знання про їх розташування, рельєф, клімат, внутрішні води, грунти, корисні копалини, водні, лісові, агрокліматичні, рекреаційні ресурси з попередніх курсів географії. У курсі «Країнознавство» простежуються тісні міжпредметні зв'язки географії з історією, економікою, літературою, мистецтвом та ін.

1.2. Дидактичні засади вивчення країнознавства

Актуальним при вивченні географії в старшій школі є реалізація ідей особистісно-орієнтованого навчання, що означає створення кожним школярем особистісно-орієнтованого образу світу, заснованого на його особистому досвіді. Проблема активізації процесу навчання не може на сучасному етапі розвитку освітніх систем розглядатися без обліку особистісної позиції того, кого навчають, до процесу навчання.

Ідеї особистісно-орієнтованого навчання знаходять своє відбиття у вимогах «Тимчасового Державного освітнього стандарту. Освітня область «Земля», де навчання географії представлене як процес взаємодії учня (суб'єкта) з об'єктом Земля. Підкреслюється, що учень розглядає об'єкти навколишньої дійсності багатоаспектно, цілісно, інтегровано [20, с.13-18].

Поступовий перехід у нашій країні до особистісно-орієнтованої освіти також бачиться в умовах розвитку «навичок самостійної роботи й творчості». Таким чином, підвищення якості освіти в цей час неможливе без задоволення особистісних запитів, вимог ринкової економіки й потреб суспільства. На думку І.С. Якиманської (1994, 1995), у сучасній психолого-педагогічній науці намітився принципово новий підхід до розуміння суб'єктивної активності школярів. «Суть його зводиться до того, що учень не є тільки продуктом навчання (а все при ньому − результат навчання). Кожен учень − носій індивідуального, особистого (суб'єктивного) досвіду. Він насамперед прагне до розкриття власного потенціалу, даного йому від природи в результаті індивідуальної організації, і потрібно тільки допомогти йому, надавши відповідні умови».

Особистісно-орієнтоване навчання припускає визнання за кожним учнем його самоцінності, індивідуальності, його суб'єктивний досвід постійно узгоджується зі змістом освіти, збагачується й заглиблюється. Реалізація ідей особистісно-орієнтованого навчання в шкільній географії означає створення кожним учнем особистісно-значимого образу світу, заснованого на його власному, суб'єктивному досвіді [31, с.13].

Унікальність шкільного курсу країнознавства полягає в тому, що це єдиний предмет, що поєднує знання про природне й соціально-економічне повсякденне оточення підлітка, отже, країнознавчі знання можуть стати базою для різноманітної практичної його діяльності у творчому рості особистості підлітка. Країнознавство є для старшокласника не тільки джерелом нових відомостей про світ, не тільки інструментом пізнання частини об'єктивної дійсності, але й необхідним фактором його нормального психічного розвитку.

У цей час проблеми творчого становлення молодого покоління українців здобувають пріоритетне значення як для системи освіти, так і для розвитку суспільства в цілому, для історичної долі України в найближчі десятиліття.

Останнім часом помітно зростає інтерес авторів до проблеми розвитку творчості у викладанні окремих шкільних предметів. Однак у географічній освіті творчість, як правило, погоджується з поняттям «ігрова діяльність», розглянуту через призму наукового змісту курсу [50, с.15]. Цим ми істотно звужуємо освітні рамки предмета, по суті, ігноруємо особистісну позицію учня до процесу географічного пізнання світу, що, у кінцевому результаті, дає малоефективний навчальний процес і має спільне із процесом розвитку творчості.

Зростаюча кількість навчальних програм, підручників і навчальних посібників, а також інших засобів навчання очікуваних результатів, а саме: різкого підвищення пізнавального інтересу учнів до предмету, активізації їхнього творчого потенціалу − не принесли.

Невідповідність шкільного курсу географії пізнавальним потребам старшокласників, їх діяльнісним запитам, насамперед − у плані творчої самореалізації, виявлено в дисертаційному дослідженні Ю.П. Іванова [50, с.14]. Виявлено також і те, що звертання до внутрішньої − мотиваційно-потребнісної − сфери школяра в навчанні географії може дати разючі результати. Надалі, у ході проведення описуваного експерименту, були виявлені нові проблеми. Зокрема, − виявлено значне «нестикування» початкового курсу географії, досліджуваного в V−VІ класах, з наступними курсами географії. Виявлено, що інтерес школяра до оточуючої його дійсності до старших класів не зникає, а стає ще і більш специфічним для кожного учня. Отже, пізнання навколишнього геопростору також повинне мати свій неповторно-індивідуальний характер.

Учні старших класів частіше, ніж підлітки, вказують на те, що пізнання навколишньої їхньої природи, соціально-економічного оточення вони бажали б проводити особисто, у ході самостійних подорожей, експедицій, досліджень. В умовах традиційного навчання це виконати вкрай складно. Процес дорослішання підлітків незмінно ускладнює питання, що стоять перед ним і спрямовані на пізнання навколишнього світу. Розширення психологічного «свого простору» уже на початку підліткового періоду виходить за рамки своєї місцевості й рідного краю, включаючи й більш віддалені регіони Землі (О.А. Манзадей, 1994), що стають в умовах звуженого інформаційного простору, до того ж − недоступного для безпосереднього відчуття, усе більше входить у конфлікт із традиційною системою навчання географії − вивчаються географічні об'єкти, віддалені на тисячі кілометрів, а масштаб і тривалість географічних явищ унеможливлює спостерігати їх у природних умовах.

Така географія стає для учнів усе більше незрозумілою, нудною, «річчю в собі». До старших класів конфлікт усе більше наростає, у результаті чого географія до XI класу стає чи ледве не самим непопулярним для школярів предметом [50, с.13].

Нові інформаційні технології, що широко входять у життя суспільства, з одного боку, жадають від школи якнайшвидшого їхнього впровадження в процес навчання, у тому числі − у курсі географії, з іншого боку, дозволяють значно розширити рамки навчального процесу, інтенсивно впливаючи на всі сторони особистості учня, включаючи емоційно-ціннісні складові психіки.

У наш час у процес навчання вводяться нові засоби: відеопрограми, аудіокурси, електронні навчальні програми. Особливо необхідно відзначити ідею створення електронного підручника. З 1995 р. ведуться роботи зі створення електронного підручника з географії. Його можливості практично безмежні (якщо враховувати постійне вдосконалювання машин). Поряд з текстом, усілякими графіками, таблицями, завданнями для практичних робіт, електронний підручник містить у собі експертну систему, що автоматично, непомітно для учня налаштовує навчальну програму під індивідуальні особливості кожного школяра. Крім того, учень сам може вибрати для себе найбільш прийнятний шлях оволодіння матеріалом, аж до повної відмови від послуг «електронного вчителя», використовуючи машину лише як засіб тестування. Мультимедіа-система електронного підручника дозволяє наповнити програму звуком природних процесів, продублювати текст голосом диктора, створити необхідне музичне тло для роботи, включити будь-який відеофрагмент, «пожвавити» мультиплікацією будь-який географічний процес.

Все це дозволяє школяреві застосувати свої знання на якісно новому рівні, включаючи такі методи досліджень, як географічний прогноз і складання проектів природних і соціально-економічних систем. «Гра масштабами» за допомогою електронних карт підручника легко дозволить учневі перейти від карти рідного краю до карти півкуль, або до фотографії Землі із глибин Космосу − по суті, учень зможе за частки секунд зробити заочну космічну подорож навколо планети.

Зміст електронних підручників відрізняє більша мобільність, його постійно може доповнювати й коректувати будь-який учитель у відповідності зі специфікою місцевих умов. Наукова географічна картина світу, що виникає у свідомості школяра за допомогою нових засобів навчання (електронного підручника й відеопрограм), емоційно переживається, створює «ефект присутності», стає яркою, насиченою, такою, що мало чим відрізняється від безпосереднього спілкування учня з недоступними для безпосереднього сприйняття об'єктами і явищами.

Отже, географічна інформація, що надходить до учня за допомогою нових засобів навчання, перетворює образ світу не в застигле й незрозуміле чуже утворення, а в барвистий, доступний, цікавий образ рідної планети, що гарно запам’ятовується.

Однак дані унікальні можливості нових засобів навчання в географічному пізнанні світу − не більш, ніж можливості, які можуть бути реалізовані тільки за умови психологічного комфорту, вірного визначення зон найближчого розвитку кожного учня, його пізнавальних інтересів. Тільки в такому випадку можна буде говорити про творчість географічного пізнання світу.

Надання вчителям можливості вибирати засоби й методи у викладанні курсу географії також не призвело до різкого підйому їхньої творчої активності. Більше того, вже в стінах педагогічного вузу, в умовах традиційного навчання з першого по п'ятий курс значно зростає негативна реакція майбутніх педагогів-географів на свою педагогічну діяльність. У зв'язку із чим, проблема розвитку творчості в рамках колишньої освітньої парадигми, на погляд Ю.П. Іванова, вирішена бути не може [50, с.13-15]. Таким чином, в проблемі розвитку творчості в шкільному курсі географії актуальним є визначення рушійних мотивів географічного пізнання світу особистістю школяра.

Вирішуватися зазначені проблеми можуть на двох рівнях − теоретичному й практичному, у тісній їхній взаємодії. Останнє можливо, з огляду на останні досягнення вітчизняної й закордонної психологічної науки, практики шкіл, особливо інноваційної. Необхідний досить широкий банк даних, що ілюструють реальне становище справ з викладанням географії в різних регіонах України й за її межами.

Виділені на основі великого аналізу характерні риси творчого вивчення країнознавства дозволять підійти до розуміння суті даного феномена, що, в остаточному підсумку, приведуть нас до психологічних умов творчої діяльності на уроках країнознавства.

Розробка надалі засобів діагностики й навчання, з використанням нових інформаційних технологій, дозволить вивести процес навчання країнознавству на якісно новий рівень, перетворивши навчальну працю в процес творчого пізнання учнем географічного простору.

Отже, підсумовуючи погляди провідних педагогів на викладання географії, стосовно курсу «Країнознавство» ми дійшли наступних висновків. При вивченні даного спецкурсу необхідно застосовувати особистісно-орієнтований підхід, при цьому визначити рушійні мотиви географічного пізнання світу особистістю школяра; враховувати наступність між шкільними курсами географії в цілому і «Економічної і соціальної географії» зокрема; застосовувати нові засоби навчання, особливо інформаційні технології (електронні підручники, атласи, презентації).


Розділ 2

СТРУКТУРА ЗНАНЬ УЧНІВ З ТЕМИ «АФРИКА»

 

2.1.     Загальний огляд регіону

Одна з головних задач навчальної географії − формування системи уявлень про соціально-економічну структуру сучасного світу. Тому, на наш погляд, важливо сформувати в учнів об’єктивне уявлення про місце країн Африки за рівнем соціально-економічного розвитку серед інших держав світу. Однак відповісти на ці питання не просто, оскільки не існує ні єдиного показника, ні їхньої системи, здатної охопити всі сторони економічного і соціального розвитку держави. В навчальних цілях використовують ряд комплексних показників і коефіцієнтів економічного і соціального розвитку.

Найкраще рівень економічного і соціального розвитку країни можна визначити за допомогою показника ІРЛП. Середньосвітове значення ІРЛП − 0,764. Промислово розвиті країни мають 0,911, країни, що розвиваються − 0,576. Нарешті, найменш розвинені країни, до яких і відноситься більшість країн Африки − 0,366 [5, с. 52-59].

Про рейтинг країн Африки за рівнем економічного розвитку можна судити, використовуючи показники ВНП. На території "чорного континенту" динаміка величин ВНП (як і ВВП) дуже контрастна. Це відбиває широкий діапазон показників розвитку продуктивних сил, їхню нестійкість під впливом економічних і політичних катаклізмів і стихійних лих. Так, у 1995−1999 р. у 12 країнах абсолютна величина ВНП зменшилася (у 1985−1990 р. таких країн було 6), причому особливо велика була деградація економіки в Ліберії і Руанді, які дуже сильно потерпіли від політичних і етнічних конфліктів. У першій половині 90-х рр. найуспішніше ріс ВНП (більш ніж на 3,5% у рік) у Тунісі, Гвінеї, Буркіна-Фасо, Гані, Уганді і Ботсвані. У підсумку в 1995 р. лідерами Африки за абсолютною величиною ВНП (у млрд. доларів США) стали наступні країни: Південна Африка − 110,2, Алжир − 57,0, Єгипет − 53,3, Нігерія − 35,6, Лівія − 30,3 і Марокко − 27,6. Цей перелік свідчить про чільне значення республіки Південної Африки, а також країн Північної Африки у всій економіці цієї частини світу [12, с. 33-34].

Заслуговують на увагу показники величини ВНП на душу населення за рік: у 16 країнах це менше 300 доларів, що говорить про дуже низький рівень розвитку виробництва, але разом з тим у 7 країнах цей показник перевищує 2000 доларів. П'ять з цих країн великій (для Африки) величині ВНП на душу населення зобов'язані своїм природним ресурсам, розвинутій гірничодобувній промисловості й експорту [43, с.40-42]. У Лівії більше 2/3 ВВП і понад 90% доходів від зовнішньої торгівлі формують видобуток і переробка нафти, в Алжирі ведучі галузі виробництва − видобуток нафти і природного газу, а також руд металів і фосфатів, головні козирі Габону − видобуток нафти і марганцевої руди, виробництво уранового концентрату і заготівля деревини. У Ботсвані головні статті економіки − підприємства з видобутку алмазів, вугілля, виробництва мідно-нікелевого концентрату. Південно-Африканська республіка, власне кажучи, найбільш розвинена країна в регіоні, у якій одержали високий розвиток багато галузей господарства, але і тут головна роль належить видобутку корисних копалин, що забезпечує більше половини експортних надходжень. Ця країна займає одне з перших місць у світі за запасами і видобутком золота, алмазів, руд хрому і марганцю, урану, ванадію [13, с.6-7].

В острівних державах Маврикій і Сейшели основа економіки інша. Маврикій − одна з тих країн Африки, що найбільш динамічно розвиваються завдяки створенню вільної економічної зони і стимулюванню туризму. Туризм став головним джерелом ВНП і на Сейшелах, хоча інші сфери економіки тут розвинені слабко.

У більшості країн Африки провідна галузь економіки − сільське господарство. Воно забезпечує їм більше половини доходів від експорту. У ньому трудиться 60% усіх працюючих африканців (у 15 країнах − понад 80%), але, незважаючи на це, через слабкий розвиток і низьку продуктивність праці сільське господарство далеко не цілком забезпечує потреби населення в продуктах харчування. Більше того, з початку 80-х рр. виробництво продуктів харчування на душу населення в більшості країн скоротилося, тому що ріст чисельності жителів випереджав масштаби виробництва продуктів харчування. Загальну тривожну ситуацію трохи поліпшують випереджаючі темпи зростання виробництва продовольства, досягнуті в Нігерії і деяких інших великих країнах (Алжир, Єгипет, Судан, Гана). Проте забезпечення африканців продуктами харчування − одна із самих невідкладних, "хворих" проблем сучасної Африки [18, с. 31-34].

Аграрний сектор є найважливішою галуззю матеріального виробництва більшості африканських країн. Загалом тут зосереджено майже 64% економічно активного населення. На Африку припадає 12% оброблюваних земель світу та 26% пасовищ і лук. Тут існують значні резервні земельні ресурси, придатні для сільського господарства. Але продуктивність галузі залишається на дуже низькому рівні. Питома вага континенту у світовому виробництві основних сільгосппродуктів становить 3−4%. "Зелена революція" тут істотно вплинула тільки на деякі ланки, орієнтовані на товарно-експортне виробництво [27, с.258].

Стагнація, поглиблення кризових явищ в аграрному секторі економіки переважної більшості африканських країн мають причини як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Серед перших назвемо: нерівномірність розподілу водних ресурсів, їх нестачу. Більше половини оброблюваних площ розташовано у посушливих районах і належить до зони ризикованого землеробства. Водночас у багатьох районах тропічної Африки ґрунти перенасичені вологою, що також стримує розвиток рослинництва. Внаслідок геокліматичних особливостей континенту тут значно дошкуляє ерозія ґрунтів. Серед причин другої групи − екстенсивний характер виробництва, примітивна агротехніка і матеріально-технічна база, архаїчні форми аграрних відносин, великий демографічний тиск на агросферу й на природне середовище в цілому.

Землеробство − провідний сектор сільського господарства − дає майже 80% обсягів виробництва, але характеризується низькою продуктивністю. Тут широко застосовуються примітивні агрономічні засоби і вкрай низький рівень механізації та хімізації. Кількість тракторів у розрахунку на 1000 га наприкінці 90-х років становила на континенті лише 1,6 одиниці (наприкінці 80-х − 1,2) проти 5,2 у країнах, що розвиваються загалом та 40,3 − у розвинених. Енергоозброєність землеробства оцінюється лише в 0,1 к. с. на 1 га угідь. Використання добрив на 1 га угідь багаторічних культур в середньому у 1993−1998 рр. становило 10,1 кг (1982−1987 рр. − 6,6 кг), що в чотири рази нижче, ніж по країнах, що розвиваються, в цілому; гербіцидів у розрахунку на 1000 га у 1996−1998 рр. − 16 кг (1989−1991 рр. − 9 кг), що у вісім разів нижче середніх показників «третього світу» [29, с.127-129].

Найважливіше місце Африка посідає у виробництві таких видів продукції рослинництва: какао-боби − 55%, сизаль − 45, бавовна, чай − майже 15%, бобові культури − приблизно 40%, кава, пальмова олія, арахіс − десь до 20%. Зернових (переважно просо, сорго, кукурудза) вирощується 5,5% світового обсягу.

Обмежені фінансові можливості та слабка матеріально-технічна база землеробства зумовлюють його екстенсивний розвиток. Швидке виснажування ґрунтів спонукає до постійного розширення посівних площ, що, в свою чергу, прискорює ерозію і загальну деградацію природного середовища.

Істотною рисою рослинництва у більшості країн континенту є його монокультурність. Одна-дві культури, вирощувані на експорт, вбирають левову пайку й без того обмежених (10−20% всіх планових інвестицій) обсягів фінансування. Решта секторів рослинництва має малотоварний чи навіть натуральний характер, що не дає змоги нагромадити достатні кошти для саморозвитку.

Тваринництво в Африці помітно розвинене в господарстві окремих країн − Ботсвани, Мавританії, Малі, Нігеру, Сомалі, Судану, Чаду, Ефіопії, а також ПАР [38, с.70-71]. На початку 90-х років питома вага Африки у світовому поголів'ї худоби становила: ВРХ − 14,2%, кіз − 32,9%, овець − 16,7%, верблюдів − навіть 74%. При цьому обсяги виробництва основних продуктів тваринництва залишались мізерними: м'яса − 5,1%, молока − 2,3%, вовни − 7,2% загальносвітових показників. Ця галузь найменш розвинена і при ретельних комплексних розрахунках може виявитися збитковою у багатьох країнах. Значна частка населення, що займається тваринництвом, − кочівники.

Низька породистість худоби, незадовільні умови утримання та ветеринарного обслуговування, відсутність сучасної кормової бази спричинюють дуже низьку продуктивність тваринництва. Водночас значна кількість поголів'я спричиняє деградацію природних пасовищ і є однією з основних причин спустошення земель.

Помітне місце в господарстві країн тропічної зони континенту займає лісівництво. У заготівлі цінних порід деревини питома вага Африки сягає 25%. Найзначніші її експортери − Кот-д'Івуар, Габон, Камерун, Конго й Ліберія.

Значними є ресурси навколишніх морів та внутрішніх водойм Африки. Рибальством займається до 2% економічно активного населення. Найбільш розвинута ця галузь у ПАР, Нігерії, Марокко, Гані. Сучасні методи лову та рибальства поширюються повільно.

Видобувна промисловість с однією з найбільш розвинених та технічно оснащених галузей господарства країн африканського континенту, насамперед внаслідок високої активності іноземного капіталу. Фактично гірничовидобувна промисловість розвивалась і, значною мірою, розвивається зараз не стільки як частка економіки країн Африки, скільки як елемент господарства держав-споживачів відповідної сировини. Тут висока концентрація виробництва, відносно швидкий розвиток первинної переробки сировини та відповідної інфраструктури.

Поклади корисних копалин розташовані на континенті вкрай нерівномірно. Унікальним кладовищем сировинних ресурсів є надра ПАР. Ця держава має провідні позиції в світі у видобутку золота, платини, марганцю, хромітів, а також алмазів, уранової руди. Значними запасами металевих руд володіють Ліберія, Мавританія й Алжир (залізна руда); Габон, Гана, Марокко, Заїр (марганець); Замбія та Заїр (мідь); Гвінея (боксити); Сьєрра-Леоне (титан). На мінеральну сировину багаті Марокко, Західна Сахара, Туніс, Того, Сенегал (фосфати), Зімбабве (азбест), Мадагаскар та Зімбабве (графіт), Кенія (флюорит).

Найбільшу цінність мають, безумовно, запаси енергоносіїв, насамперед нафти й газу [45, с.147].

Достовірні запаси паливно-енергетичної сировини на континенті становлять понад 60 млрд. т умовного палива, що робить Африку середньозабезпеченою у цьому відношенні. Серед африканських країн 13 є нафтодобувними. Великими запасами нафти володіють Нігерія, Лівія, Єгипет, Ангола, Габон, Конго, які на цьому здебільшого базують свою економічну стратегію, а також Камерун, Заїр і Туніс. Частка країн континенту у світовому експорті нафти коливається в останні роки у межах 15−20%.

Безперечним лідером у видобутку газу на континенті є Алжир (до 2/3 загального обсягу); значні його запаси мають Лівія, Нігерія та Єгипет.

Відносна обмеженість запасів газу й, особливо, нафти (за розрахунками, при збереженні сучасних темпів видобутку їх вистачить лише до 2010−2015 рр.) спонукає до прискореного розвитку промисловості по переробці цієї сировини та збільшенню прибутків від експорту. У 90-ті роки швидкими темпами зростали потужності нафтопереробки в країнах Північної Африки й у Нігерії.

Видобуток вугілля, крім ПАР, не мас значних масштабів. Ця країна є основним виробником та експортером уранового концентрату. Урановидобувна промисловість з участю іноземного капіталу отримала розвиток також у Нігерії й Габоні.

Африка має великі ресурси гідроенергії, але розміщені вони нерівномірно. Значних розмірів виробництво цього типу енергії набуло в Єгипті, Гані, Нігерії, Заїрі, Мозамбіку. Більшість інших держав змушені орієнтуватися на будівництво теплоелектростанцій, які виробляють половину електроенергії континенту (у ПАР − 98%) і є її єдиним джерелом у 15 країнах. Сучасні енергосистеми, крім ПАР, набувають розвитку в Алжирі, Тунісі, Єгипті, її елементи − в Судані, Ефіопії, Мозамбіку.

У багатьох глибинних районах континенту зберігають важливе значення традиційні види палива. Майже третина африканських країн не має потужностей для виробництва промислової електроенергії, решта задовольняє свої потреби за рахунок власних можливостей лише на 10−15%. Загалом 37 країн є імпортерами енергоресурсів, головним чином нафти. Споживання енергії на душу населення в Африці на південь від Сахари у перерахунку на нафту становило у 1990 р. 103 кг (1965 р. − 74 кг), що значно нижче від середніх показників країн, що розвиваються [51, с.75-78].

Розвиток обробної промисловості у країнах Африки найбільш виразно демонструє економічну відсталість континенту. За обсягом виробництва газу питома вага африканських країн становить лише 10% загальних показників «третього світу».

У роки незалежності розвиткові цієї галузі приділялась значна увага. У 80-ті роки середні темпи збільшення обсягів виробництва сягали 7,1%, у 90-ті вже 5,5%. Водночас збільшувалися розбіжності в рівнях індустріалізації окремих країн. При середніх показниках частки обробної промисловості на континенті у 12−13% від ВВП, по окремих країнах вона коливається від досить високих − 25% в Зімбабве, Замбії, Маврикію до майже символічних − 4−5% у Сомалі, Уганді, Нігерії, Гвінеї, Анголі [33, с.55-59].

До 40% продукції обробної галузі континенту припадає на ПАР. Половина решти обсягу виробництва − це продукція промисловості країн Північної Африки. Саме тут є відносно непогані перспективи розвитку. Це стосується й деяких країн на південь від Сахари, які завдяки експортові цінної сировини здатні нагромаджувати необхідні кошти і водночас є привабливими для іноземного капіталу.

За внутрішньогалузевою структурою вирізняються два основні напрями − виробництво товарів широкого вжитку та первинна переробка сировини на експорт. Помітного розвитку набула металургійна промисловість.

Виробництво чорних металів сконцентроване у країнах Північної Африки, Нігерії; кольорових − у Зімбабве, Заїрі, Замбії [22, с.29-30]. Хімічна промисловість представлена головним чином виробництвом мінеральних добрив (Марокко, Туніс, Алжир, Єгипет, Сенегал, Нігерія, Зімбабве, Замбія, Мадагаскар) та лакофарбовою промисловістю (Алжир, Єгипет, Сенегал, Кот−д'Івуар, Кенія). Більш складні виробництва пов'язані з процесами синтезу. Хіміко-фармацевтичні та інші галузі розвинені слабо [9, с.51].

Відносно високими темпами збільшується обсяг та розширюється географія виробництва будматеріалів, насамперед цементу, але самозабезпеченість цими ресурсами, крім держав Східної Африки, не перевищує 2/3.

Сучасне машинобудування на континенті (крім ПАР) практично відсутнє. Тут поширюються головним чином невеличкі підприємства зі зборки та ремонту імпортної техніки.

Найбільш розвиненою серед обробної промисловості є текстильна, частка якої сягає майже 20% загальної вартості продукції та до 1/3 зайнятих. Нескладна технічно і забезпечена місцевою сировиною, вона приваблює іноземний капітал і завдяки дешевій робочій силі набуває високої конкурентноздатності на світовому ринку. Виробництво бавовняних тканин поширене майже по всьому континенту, вовняних − переважно на півдні. Певний розвиток і непогані перспективи в Африці мають також шкіряновзуттєва, деревообробна та целюлозно-паперова промисловість.

Товари високої технології у структурі виробництва країн континенту (крім ПАР) практично відсутні. Елементи науково-технічного комплексу тільки зароджуються і лише в деяких країнах (Єгипет, Алжир) починають реально впливати на сферу виробництва. Загальні витрати на дослідницькі розробки не перевищують 0,2−0,8% ВВП, а ті, які стосуються виробничого сектора, ще на порядок менші [35, с.133].

Транспортна інфраструктура Африки в основному складалася в колоніальний період і була орієнтована на обслуговування економічних та геополітичних інтересів метрополій. На сучасному етапі її розвиток здебільшого також визначається потребами обслуговування експортних перевезень і лише в другу чергу, з огляду на дефіцит коштів, спрямована на задоволення внутрішніх потреб. Досі не вирішена проблема забезпечення зручного транспортного та інших видів зв'язку між африканськими, у багатьох випадках навіть сусідніми державами, не існує єдиної континентальної системи комунікацій, а її субрегіональні елементи почали лиш складатися. Більшість залізничних маршрутів, значна частина шосейних шляхів ізольовані й з'єднують лише райони розробки родовищ корисних копалин, орієнтованих на експортне виробництво промислових комплексів, та найбільші адміністративні центри з портами. Складний рельєф, значні відстані зумовлюють велику капіталомісткість транспортного будівництва на африканському континенті. Це уповільнює й додатково ускладнює розвиток галузі, у більшості випадків спонукає до залучення іноземного капіталу.

Починаючи від 70-х років, набуває розвитку міжафриканське співробітництво у сфері транспорту та зв'язку. Водночас зберігається значна нерівномірність розвитку інфраструктури у різних субрегіонах. До 40% залізничних та шосейних доріг з твердим покриттям припадає на ПАР. Відносно розвинена транспортна система країн Магрібу та півдня континенту. В той час чималі території, в тому числі густонаселені, залишаються без надійного зв'язку із зовнішнім світом.

Паралельно з розвитком видобутку нафти на континенті почалось будівництво трубопроводів, на які зараз припадає основна частина у транспортуванні цієї сировини (в Нігерії, наприклад, − 60%, Алжирі − 75, Лівії − 95%). Набувають розвитку й такі газопроводи, які з'єднують Африку з Європою. Загалом трубопровідний транспорт базується на західній фінансовій і технологічній базі й має високі експлуатаційні характеристики.

Особливо велику роль в умовах Африки для експортно-імпортних перевезень відіграє морський транспорт.

Найбільший вантажооборот мають порти ПАР, Нігерії, Лівії, Алжиру, Марокко, Єгипту. На вантажний флот країн Африки припадає лише 1,3% світового тоннажу (тут не враховується феномен так званого зручного прапора Ліберії, під яким плавають судна американської, грецької та іншої належності). Винятково важливе значення для світових морських перевезень має Суецький канал.

Повітряний транспорт на континенті розвивається передусім як частина світової транспортної системи. За умов нерозвиненості інших видів цей транспорт має вагому частку і навіть вищі за середньосвітові показники у пасажироперевезеннях. Каїр, Йоханесбург, Алжир, Туніс, Дурбан, Тріполі, Касабланка, Найробі належать до найбільших аеропортів світу, а основними постачальниками авіатехніки на континент є США, Франція, а донедавна − колишній СРСР [15, с. 57].

 

2.2. Країни Північної Африки

Найтиповішим представником Північної Африки є Єгипет.

Офіційна назва − Арабська Республіка Єгипет (АРЄ). Єгипет − республіка. Це держава на північному сході Африки та Синайського півострова в Азії (близько 6% території). Єгипту належать також кілька невеликих островів у Суецькій затоці та Червоному морі. На півночі країна омивається Середземним морем, на сході − Червоним морем. На заході межує з Лівією, на півдні − з Суданом, на північному сході − з Ізраїлем. З лютого 1958 року по вересень 1961 року входив до складу Об'єднаної Арабської Республіки (федерації з Сирією). Після виходу Сирії з федерації упродовж 10 років зберігав колишню назву [3].

Територія − 1001,4 тис. км2. Протяжність країни з півночі на південь − 1030 км і з заходу на схід − 1200 км. За своєю конфігурацією територія Єгипту близька до квадрата. Загальна площа країни ледве більш 1 млн. км2 [4].

Адміністративний поділ: 26 губернаторств (мухафаз), губернаторства діляться на округи (маркази), округи − на райони (нахії).

Столиця − Каїр (Cairo). Населення столиці з передмістями (станом на початок 2002 року) становить понад 16 млн. жителів.

Найбільші міста країни: Александрія, Порт-Саїд, Луксор, Ель-Файюм, Асуан. Державний прапор Єгипту складається з трьох рівних горизонтальних смуг: червоної (зверху), білої і чорної. У центрі білої смуги зображена національна емблема (щит, на якому зображений золотий орел, який тримає сувій з назвою країни арабською мовою) [1].

Характерні фізико-географічні риси Єгипту визначаються тим, що по його території протікає р. Ніл. Джерела Нілу знаходяться в Екваторіальній Африці, він прямує в Єгипет з півдня і, простягнувшись на 1,5 тис. км, упадає на півночі в Середземне море. У Єгипті Ніл не має жодного припливу, і обсяг випаровування з поверхні ріки значно перевищує кількість атмосферних опадів.

Отже, Єгипет − найбільша країна Арабського Сходу, один з центрів його політичного і культурного життя, «туристична Мекка» світу. Займає унікальне географічне положення, розташовуючи на стику трьох континентів − Африки, Азії і Європи та двох найбільших світових цивілізацій − християнської й ісламської. Географічне положення Єгипту є унікальним і дуже зручним, по-перше таке положення дає змогу отримувати величезні прибутки від туризму, транзитів, збору митних тарифів. По-друге, таке центральне положення дає можливість співпрацювати з багатьма країнами і при цьому отримувати економічну вигоду. Але існують також різні територіальні і економічні конфлікти з країнами-сусідами, що є негативним явищем [2].

Фізико-географічні (природні) зони й особливості рельєфу. За рельєфом і характером поверхні територію Єгипту можна розділити на чотири зони:

1. Лівійська (Західна) пустеля;

2. Аравійська (Східна) пустеля;

3. Синайський півострів;

4. Дельта і долина Нілу.

Берегова лінія. Досить протяжні береги країни слабко порізані. Середземноморське узбережжя, що простягнулося на 960 км, не має жодної природної бухти або гавані, придатної для стоянки судів великої водотоннажності [25, с. 65]. На узбережжі Червоного моря довжиною близько 1900 км зустрічаються окремі невеликі бухти ("шерми"). Дно морів на узбережжі Єгипту досить небезпечне для плавання судів через значну кількість піщаних кіс і обмілин, а в Червоному морі − через коралові рифи [23, с.20-22].

Клімат у Єгипті теплий і сухий. На півночі − субтропічний, на іншій території країни − тропічний, пустельний з різкими добовими коливаннями температури. Купальний сезон у Єгипті − цілий рік: температура води в Червоному морі взимку не опускається нижче +20°C біля берегів та нижче +22°C у коралах (у Червоному морі не росли б корали, якби вода охолоджувалася нижче +22°C), влітку температура води доходить до +30 градусів. Найспекотніший час − липень і серпень, спека спадає в жовтні. Сонячних днів тут більше, ніж у якому-небудь іншому куточку земної кулі. Влітку температура повітря в Каїрі зазвичай коливається вдень між +35°C і +40°C, взимку тут 15-20°C. На узбережжі Червоного моря середня температура повітря в червні-серпні +35°C і +38°C, а з листопаду по березень тримається в діапазоні +23°C−+27°C. Нічні температури зазвичай градусів на десять нижчі денних.

Особливістю континентального клімату Єгипту є значні коливання добових температур. У літню пору в пустелі температура піднімається до +50−60 градусів, а вночі може упасти до нуля. Тому тут розвивається активна ерозія, руйнуються скелі, виникають скельні утворення вигадливої форми, нові маси щебеню і піску [24, с.715].

Гідрографія. Єдина ріка Єгипту з постійним стоком і головне джерело водопостачання − це Ніл, одна із найбільших рік Африки і земної кулі. Його довжина більше 6,5 тис. км. (на території країни − 1 тис. км). Ніл утворюється від злиття на території Судану Білого і Блакитного Нілу. Білий Ніл бере свій початок на території Руанди, а Голубий Ніл − на території Ефіопії. Найбільш повноводний Ніл буває в червні-вересні ( у цей період в Ефіопії йдуть дощі). Узимку ж і навесні рівень води в річці різко падає. Наведемо конкретні цифри. Якщо у вересні Ніл несе більш 700 мільйонів кубометрів води в добу, то в квітні − лише 45 мільйонів кубометрів [26, с.500].

У минулому Ніл приносив величезні нещастя єгиптянам у період паводків, коли в окремі роки рівень води піднімався до десятка метрів і більше. В даний час рівень води в річці регулюється за допомогою Асуанської греблі, побудованої в Асуані в районі нільських порогів [49, с.72].

Крім води з Нілу в Єгипті широко використовуються ґрунтові води в оазисах. Запаси підземних вод у країні досить значні. На Синайському півострові, у Лівійській і Аравійській пустелях ґрунтові води, що наповнюють колодязі, є єдиним джерелом водопостачання.

Крім природних водних потоків велике місце в господарському житті єгиптян мають зрошувальні канали. Деякі з них навіть судноплавні (наприклад, канал Ізмаїлу). Але самим головним каналом країни є Суецький канал, побудований у 1869 році. Він з'єднує Середземне і Червоне моря. Довжина каналу близько 161 км, ширина по дзеркалу води 120−318 метрів, по дну 45−60 м. Глибина − до 18 м. Для постачання Суецького каналу водою з Нілу і був проритий канал Ізмаїлу.

У руслі Суецького каналу знаходяться три озера: озеро Тимсах, Велике Гірке і Мале Гірке озера. Великим природним озером у країні є озеро Карун.

Ґрунтовий покрив. На величезних просторах пустелі Сахари й Аравійської пустелі ґрунтовий покрив розвитий дуже слабко. Родючий шар можна зустріти дуже рідко. Переважна частина зайнята пісками, гравієм і галькою. На півночі країни, ближче до Середземного моря, з'являються сіро-коричневі ґрунти (подібні до червоноземів). Головне багатство Єгипту − алювіальні ґрунти долини і дельти Нілу. Вони дуже родючі і дозволяють збирати по кілька врожаїв навіть при низькому ступені обробітку [30, с.214].

Рослинність. Велика частина території Єгипту, за винятком середземноморського узбережжя, долини і дельти Нілу, а також оазисів практично позбавлена рослинності.

На березі Середземного моря рослинність носить субтропічний характер. Тут ростуть різні види пальм, у тому числі і фінікові, олеандр, тамариск, шипшина, мандаринові й апельсинові дерева. Дуже багато квітів (мак, ірис, нарциси), що розцвітають узимку і до літа зачахають від жари. Деревної рослинності дуже мало. Зустрічається вона тільки в дельті і долині Нілу.

Берега Нілу, каналів і боліт покриті очеретом. Особливо багато очерету в дельті Нілу. Росте цукровий очерет.

Тваринний світ Єгипту характерний для пустель і напівпустель. Через відсутність лісів у Єгипті немає великих диких тварин. Найбільша тварина − це нубійський козеріг. Він зберігся в гористих районах Вади-Ришраш (на південний схід від Каїра).

З дрібних ссавців зустрічаються лиси, шакали, кабани, єгипетський мангуст, кажани, зокрема єгипетські летучі собаки, іхневмони (або "фараонові миші"), різні гризуни.

З пернатих можна назвати горобців, синиць, качок, перепелів, диких голубів. Особливо багато птахів гніздиться в дельті Нілу. Сюди прилітають на зимівлю з Європи лелеки, чаплі, фламінго, пелікани, дикі гусаки. У зоні Суецького каналу гніздяться баклани.

У Єгипті мало корисних копалин. Виняток становлять нафта і природний газ. Більша частина нафти споживається всередині країни. З 1988 по 1998р. щорічне виробництво сирої нафти збільшилося з 32,2 до 45 млн. т, виробництво природного газу за цей же період зросло більше ніж у 4 рази − з 2,6 до 11,3 млн. т. Країна має значні запаси будівельних матеріалів − піску, каменю і гравію, гіпсу і вапняку. В оазисі Бахарія ведеться розробка залізної руди. У невеликому обсязі розробляються багаті поклади фосфоритів західного узбережжя Червоного моря, а на території Синайського п-ва − марганцю.

Майже все населення і вся господарська діяльність країни зосереджені в дельті і долині Нілу, що простягнулися від кордону із Суданом до Середземного моря. Площа цього найважливішого району країни невелика − близько 40 тис. км2.

У долині Нілу і в дельті, житниці Єгипту, максимально використовується кожен квадратний метр землі. Тут вирощуються пшениця, ячмінь, гречка, рис, кукурудза, бавовна, цукровий очерет, овочі, маслини і пряності. Ліси цілком відсутні, але по берегах Нілу ростуть фінікові пальми. Фруктові дерева, бананові плантації і виноградна лоза прекрасно почувають себе в оазисах і в дельті Нілу. На Середземноморському узбережжі переважають пляжі, порослі пальмами, Синайський півострів порізаний ущелинами, що переливаються всіма колірними відтінками гірських ландшафтів. Зеленими островами виникають серед пустелі оазиси з їхніми гаями, плантаціями і високоврожайними полями зернових [47, с.4-5].

Населення

Населення Єгипту, чисельність якого за оцінкою 2000р. склала 66,11 млн. чоловік, зосереджене головним чином у районі долини Нілу, у дельті Нілу і зоні Суецького каналу. Незначна частина його проживає в оазисах західної пустелі, невеликих шахтарських містечках східної пустелі, у районі дрібних гаваней середземноморського узбережжя, частина населення країни веде кочовий спосіб життя. Район Дельти Нілу заселений значно щільніше, ніж області долини Нілу на південь від Каїру.

В останні кілька десятиліть спостерігалася міграція сільського населення в міста. Відповідно до оцінки 1997, чисельність населення міст складала: Каїр – 6955 тис., Александрія – 3431 тис., Ел-Гізу – 4525 тис., Порт-Саїд – 467 тис., Суец – 411 тис. чол.

Соціальна структура. В даний час селяни складають близько 55% загальної чисельності населення Єгипту. Рівень життя сільського населення Єгипту досить низький. Хоча в країні існує система обов'язкової шестирічної освіти, у періоди посівної і збирання врожаю сільські діти часто позбавлені можливості ходити в школу.

Унаслідок високих темпів природного приросту населення й успіхів медицини в зниженні дитячої і дитячої смертності, частка молоді в загальній чисельності населення збільшується швидкими темпами. Однак соціальні й економічні можливості молодого покоління єгиптян різко обмежені. Унаслідок низького рівня заробітної плати і гострих житлових проблем у великих містах молодим людям украй складно знайти роботу, що дала б їм можливість заробляти достатньо засобів для обзаведення родиною і придбання власного житла. У 1970-і і на початку 1980-х років став звичайним явищем виїзд молодих чоловіків на роботу за кордон, особливо в нафтовидобувні арабські держави.

Понад 98% усіх жителів країни − араби. Власне єгиптяни − етнос долини Нілу. Найбільш яскраві представники їх у наш час − фелахи. До XI ст. більше половини корінного населення країни складали копти, що говорили по-коптськи і сповідували християнство. У період арабізації і ісламізації копти прийняли іслам, серед них широко поширилася арабська мова, у тому числі і серед тих, хто зберіг вірність християнству. Поряд з арабами в країні проживають нечисленні малі народності (етнічні меншості); представники шаринільскої групи − нубійці (близько 400 тис.), що відносяться до древніх корінних народів Єгипту; поблизу кордону із Суданом − кочівники беджа (кілька десятків тисяч), кунуз і махас; в оазисі Сива, на кордоні з Лівією, − кілька тисяч берберів. На півночі країни серед міських жителів чимало ліванців і інших вихідців з арабських країн, а також греків, вірменів, французів, італійців. Незважаючи на бурхливий ріст міст, характерний для сучасного Єгипту, майже половину населення усе ще складають фелахи, які значною мірою формують неповторний етнічний вигляд країни. Вони багато в чому зберегли з найдавніших часів особливий уклад життя, тісно пов'язаний з культурою землеробства, розмаїтість традицій і звичаїв, барвистість і колорит народних обрядів і древніх свят, що тісно й органічно переплелися між собою, утворивши особливу оригінальну і досить стійку субкультуру найдавнішого на планеті етносу.

Корінні жителі − копти − гнучкі і пластичні в засвоєнні досягнень як ісламської, так і європейської культури і цивілізації, нерідко володіють поряд з арабською однією з європейських мов, деякі зберегли знання древньокоптської. Копти, як християни (у більшості), так і мусульмани, складають значну частину осіб вільної професії, підприємницького прошарку, хоча їх можна знайти серед представників будь-якої соціальної групи населення.

У релігійному відношенні населення Єгипту однорідне – 90% єгиптян сповідає іслам сунітського напрямку. Найбільшою після мусульман конфесіональною групою є християни-копти, громада яких нараховує бл. 3 млн. чоловік. Чисельність інших немусульманських громад – греків, італійців, вірменів, євреїв і сирійців – досить незначна.

У 1998 р. трудові ресурси Єгипту оцінювалися в 18 млн. чоловік. Близько 33% трудових ресурсів використовувалися в сільському господарстві, 21% – в обробній промисловості, 15% – у гірничодобувній промисловості, 11% – у приватному підприємництві, 30% – у сфері послуг і 1% – у сфері туризму.

Ведучим роботодавцем у Єгипті є сама держава. Однак з початком реалізації в 1996 р. програми приватизації і підтримки приватного сектора держава виявилася в змозі забезпечити робочі місця лише для 18% трудових ресурсів країни. Постійно зростає в економіці і частка приватного сектора – з 50% у середині 1970-х років до 65% у 1998 р. У даний час на приватний сектор припадає біля половини загального обсягу інвестицій, що свідчить про його помітний ріст із приблизно 20% у 2002 р.

В міру соціально-економічного розвитку в структурі населення збільшується частка представників сучасних професій − інженерів і промислових робітників, лікарів, учених, викладачів, діячів культури. Єгипет − історично сформований центр культурного і духовного життя Арабського Сходу, який багато в чому поклав початок розвиткові сучасних видів мистецтва в арабських країнах − театру, кінематографу, літератури і живопису, що досягли світового рівня.

Господарство

Великі міста, особливо Каїр (із передмістями − друге за величиною місто світу з населенням 16 млн. чол.) і Александрія (3,5 млн. чол.), обзавелися сучасними містами-супутниками. У приміській зоні, у містах-супутниках зосереджена зростаюча національна промисловість, тут розташовані найбільші промислові підприємства − металургійні, автоскладальні, радіотехнічні, текстильні; торговельні зони й ін. Нерідко вони сусідять зі збереженими сільськогосподарськими полями і невеликими гаями граціозних фінікових пальм.

Національний доход. У 1998 р. валовий внутрішній продукт (ВВП) Єгипту оцінювався в 75,5 млрд. дол. США. Частка сільського господарства склала 16%, промислового виробництва – 34%, сфери послуг – 50%. Спостерігався швидкий ріст економіки: з 1991–1992 по 1995–1996 рр. реальний ріст ВВП збільшився з 1,9% до 5%. У 1996 р. частка ВВП на душу населення (паритет купівельної спроможності) збільшилася до 2900 дол. США. Однак обсяг інвестицій у 1997 р., що склав 17% ВВП, був нижче середнього для країн, що розвиваються (26%). У тому ж році сума внутрішніх нагромаджень склала 13% ВВП. Різниця між обсягами нагромаджень і інвестицій компенсувалася головним чином проникненням на єгипетський ринок іноземного капіталу і позиками закордонних банків.

Перехід до ринкової економіки мав і негативні соціальні наслідки. Однієї із самих серйозних економічних проблем як і раніше залишається безробіття. По оцінках 1997 р., рівень безробіття складав 10–13%, а щорічний приріст трудових ресурсів 3%. За даними Світового банку, 3,2% єгиптян знаходяться за межею бідності. На думку економістів, для того, щоб у 2000 р. безробіття знизилося до 7%, щорічні темпи росту економіки країни повинні знаходиться на рівні не менше 6%.

Промисловість

Гірничодобувна промисловість. В Єгипті мало корисних копалин. Виключення складають нафта, що добувається в зоні Суецького каналу, на Синайському півострові й у пустелі на заході, і природний газ, видобуток якого ведеться поблизу Александрії, у районі дельти Нілу й у Лівійській пустелі. Велика частина нафти, що добувається, споживається усередині країни. З 1986 р. по 1998 р. щорічне виробництво сирої нафти збільшилося з 32,2 до приблизно 45 млн. т, виробництво природного газу за той же період зросло більш ніж у 4 рази, з 2,6 до 11,3 млн. т. Країна має у своєму розпорядженні значні запаси будівельних матеріалів – піску, каменю і гравію, гіпсу і вапняку. У районі оазису Бахарія ведеться розробка залізної руди. Лише частково використовуються значні поклади фосфатів. На території Сіная в невеликих обсягах добувається марганець.

Енергетика. Головним джерелом енергопостачання є нафта, що добувається в країні. Інші джерела – місцевий природний газ і гідроелектроенергія, що виробляється головним чином на двох ГЕС у районі Асуана. Біля половини електроенергії в країні виробляється на теплових електростанціях, що працюють на твердому паливі.

Обробна промисловість. Незважаючи на постійні зусилля уряду щодо диверсифікованості промисловості, в середині 1990-х років в економіці провідні позиції зберігало виробництво споживчих товарів, насамперед текстильних і продовольчих. У кінці 2000-х років на перший план вийшли нафтовидобувна і нафтопереробна промисловість, за ними йшли харчова, текстильна і металургійна промисловість. Базові галузі промисловості зосереджені в державному секторі. Розвиток електротехнічної промисловості і машинобудування базується на складанні виробів з готових деталей. На підприємствах Єгипту складаються такі товари тривалого користування, як холодильники і телевізори, легкові і вантажні автомобілі, автобуси і трактори. Досить високою ефективністю відрізняються державні підприємства з випуску цементу і фосфатів. Металургійні комбінати мають низьку продуктивність

Організація виробництва. У змішаній економіці Єгипту домінуюча роль як і раніше належить державному секторові, що поступово зменшується в результаті розпочатої в 1994 р. програми реформування економіки і триваючого донині процесу приватизації колишніх державних підприємств. Приватний сектор економіки містить у собі велику частину сільськогосподарського виробництва, дрібні установи, пов'язані з торгівлею й обслуговуванням, і невеликі ремісничі виробництва зі штатом менше десяти чоловік, що спеціалізуються головним чином на виробництві тканин, продуктів харчування, меблів, шкіряної галантереї і металовиробів. Широкомасштабне промислове виробництво, транспорт і зв'язок, торгівля і банківська справа з 1960-х років включені в державний сектор економіки. У власності держави знаходяться понад 200 великих промислових підприємств, на яких виробляється дві третини усієї товарної промислової продукції у вартісному вираженні і зайнято біля половини всіх промислових робітників.

Помітне місце в програмі по реформуванню економіки займає приватизація державного промислового сектора. Були початі кроки з лібералізації торгівлі й інвестиційної діяльності.

Наукові установи. У країні нараховується близько 30 національних та іноземних наукових товариств і близько 20 єгипетських дослідницьких інститутів, зайнятих усебічним вивченням різних аспектів життя древнього і сучасного Єгипту. Єгипетське наукове товариство політичної економіки, статистики і юриспруденції, Географічне товариство Єгипту, Французький інститут археології Сходу й Американський дослідницький центр у Єгипті – відомі в усьому світі наукові центри.

Важливу роль у науковому житті країни відіграють також Центр політичних і стратегічних досліджень Аль-Ахрам, Каїрський інститут по вивченню проблем прав людини, Центр імені Ібн Хальдуна по вивченню проблем економічного розвитку, Центр досліджень і навчання Аль-Мишкат, Центр по вивченню документації, економіки і права, Центр по вивченню країн, що розвиваються, при Каїрському університеті.

Фінанси і банківська справа. Завдяки зусиллям по стабілізації макроекономіки, початим на початку 1990-х років, темпи інфляції з 1992 по 1996 рр. зменшилися з 21,1% до 7,2%. Програма реформування економіки була поширена і на банківський сектор. В даний час у Єгипті дозволена діяльність банків із 100-процентним іноземним капіталом, що мають право здійснювати банківські операції як у місцевій, так і в іноземній валюті. Приблизно половина внутрішніх кредитів направляється в приватний сектор. У 1990-х роках у Єгипті функціонували понад 80 комерційних, ділових і спеціалізованих банків.

Державні фінанси. У 1997 частка державних надходжень склала 23,7% валового внутрішнього продукту (ВВП). Дефіцит покривався за рахунок внутрішніх і зовнішніх позик. Близько 60% надходжень забезпечувалися за рахунок податків, у першу чергу на прибутки державних підприємств, таких як Суецький канал і нафтопереробні заводи. У середині 1990-х років фінансовий дефіцит склав менше 1,5% ВВП. Скасування субсидій на електроенергію і введення єдиного податку на продажі дозволили збільшити суму надходжень у державний бюджет до 23,5 млрд. єгипетських фунтів. Подальший ріст надходжень у бюджет обумовлений продовженням приватизації державних підприємств, скороченням бюрократичного апарату і заходами для оптимізації податкової системи.

Сільське господарство

Близько 97% території Єгипту займає пустеля, і ведення сільського господарства можливе лише в декількох оазисах. Вузька смуга землі уздовж середземноморського узбережжя придатна для незрошуваного землеробства. Близько 97% з 3% родючих земель зосереджені в долині і дельті Нілу. Загальна площа землі, придатної для сільськогосподарського виробництва, становить приблизно 2,5 млн. га. Уся вона поділяється на п'ять основних сільськогосподарських зон. У найважливішій з них, дельті Нілу, зосереджена майже половина найбільш родючих земель і близько 60% сільського населення. Тут вирощуються рис, бавовна, пшениця, фрукти й овочі. На землях, розташованих навколо Каїра, в основному вирощуються овочі, а в Середньому Єгипті вирощуються бавовна, кукурудза, сорго, незначна кількість цукрового очерету, фрукти й овочі. На землях Файюмскої оази (западини Каттару), розташованих на захід від русла Нілу і зрошуваних його водами через систему відвідних каналів, виробляються бавовна, конюшина, кукурудза, сорго й овочі. На території Верхнього Єгипту, від Асьюта до Асуана, вирощуються цукровий очерет, а також пшениця, конюшина і бавовна. На окраїнах усіх цих родючих зон розташовані значні площі поступово освоюваних завдяки меліорації земель.

Найбільш поширені різні види зернових культур і бавовна, серед дерев особливе місце займає фінікова пальма. По берегах виростає очерет, що раніше використовувався для виготовлення папірусу, а нині йде на плетиво різних традиційних виробів – кошиків, циновок і т.д. Домашні тварини – верблюди, осли, бики, вівці і коні. Дикий тваринний світ небагатий, зрідка зустрічаються дикі кабани, лиси, гієни і шакали. Повсюдно поширені отруйні змії, павуки і скорпіони. Нараховується понад 300 видів пернатих. Ніл багатий рибою.

З офіційно зареєстрованих приблизно 405 тис. га відновлених земельних площ реально виявилася придатною для землеробства лише одна третина. Країна позбавляється частини найбільш родючих земель і в результаті міського будівництва.

Транспорт

Рівнинний характер рельєфу Єгипту і концентрація населення в районах долини і дельти Нілу дозволили відносно легко вирішити задачу транспортного сполучення. Країна не відчуває недостатку в автомобільних і залізничних та внутрішніх водних магістралях. У 2002 р. Єгипет розбудував 34 тис. км шосейних і 25,69 тис. км доріг місцевого значення, що проходять по пустелі. У 2000 р. з наявних у країні 5024 км залізничних колій була електрифікована ділянка довжиною 42 км. Завдяки сухому м'якому кліматові можна без особливих витрат підтримувати дорожню мережу, і велика частина вантажних перевезень у країні здійснюється автотранспортом. У 2002 р. у Єгипті було два міжнародних аеропорти в Каїрі і Луксорі, а також 79 невеликих аеропортів місцевого значення зі злітними смугами, що мають ґрунтове або тверде покриття. Крім того, маються два аеропорти по обслуговуванню вертольотів. У 2000 р. єдина національна авіакомпанія «Іджипт ейр» мала в активі 35 пасажирських авіалайнерів. У тому ж році в Єгипті нараховувалося 1480 тис. легкових автомобілів і 523,3 тис. автобусів.

Головні морські порти країни – Александрія, Суец і Порт-Саїд. Ефективно працює керований державною компанією Суецький канал. Після закриття каналу для проходження судів у 1967–1975 рр. у результаті ізраїльської окупації Сіная 1967–1973 рр. були здійснені роботи з його розширення і поглиблення. У період вимушеного простою Суецького каналу вони були змушені пливти з району Близького Сходу у Європу, огинаючи мис Доброї Надії. Доходи від зборів за проходження судів по Суецькому каналу – важливе джерело іноземної валюти.

Зовнішньоекономічна діяльність країни, членство у міжнародних організаціях,

об’єднаннях та групах країн

У 1999 р. експортні надходження склали 5,93 млрд., а витрати на імпорт – 14,76 млрд. дол. США. Головні статті експорту – нафта і нафтопродукти, бавовна і текстиль, різні сільськогосподарські культури, такі як рис, картопля, фрукти й овочі. Головні статті імпорту – продовольчі товари (30% загальної вартості), машини й устаткування, продовольство, а також широкий набір інших промислових товарів, починаючи від цементу і закінчуючи такими товарами тривалого користування, як автомобілі. Єгиптові доводиться витрачати на закупівлю продовольства суму, аналогічну доходові від продажу нафти – головної статті єгипетського експорту.

Дефіцит торговельного балансу покривається головним чином за рахунок валютних переказів єгипетських робітників, доходами від іноземного туризму, податками за право користування Суецьким каналом, фінансовою допомогою уряду США і кредитами приватних банків. У середині 1980-х років з виникненням труднощів у сфері інвестицій і проблем у сфері зайнятості в нафтовидобувних арабських країнах, викликаних різким скороченням надходжень від експорту нафти, грошові перекази зменшилися. Скоротився і приплив іноземних туристів у Єгипет, що порозумівалося побоюваннями перед нападами терористів і зменшенням купівельної спроможності долара.

Уже на початку 1992 р. офіційна сума грошових переказів досягла 6,104 млрд. дол. США. До 1998 р. сума зовнішньої заборгованості Єгипту склала 31 млрд. дол. США. Для виплати відсотків і обслуговування цієї заборгованості в цілому країна повинна була витрачати 170,8% суми експортних надходжень і 35% доходів, одержуваних з-за кордону.

Таким чином, Єгипет − держава на північному сході Африки та Синайського півострова в Азії (близько 6% території). Арабська Республіка Єгипет є однією з найбільших арабських держав Близького і Середнього Сходу.

Клімат у Єгипті теплий і сухий. На півночі − субтропічний, на іншій території країни − тропічний, пустельний з різкими добовими коливаннями температури. Особливістю континентального клімату Єгипту є значні коливання добових температур.

Міжнародний туризм − одне з основних джерел надходження іноземної валюти. Економічна роль індустрії туризму в останні роки швидко зростає. Винятково сприятливі кліматичні умови (близько 300 сонячних днів у році, туристичний сезон триває цілий рік), всесвітньо відомі пам’ятники Древнього Єгипту, неповторний вигляд його міст, теплі води Середземного і Червоного морів, унікальний підводний світ, що буяє екзотичними рибами, екологічно чисті зони відпочинку, достаток свіжих фруктів і овочів, різноманітна східна кухня створюють необхідні умови для успішного розвитку міжнародного туризму.

Населення Єгипту, чисельність якого за оцінкою 2000 р. складає 66,11 млн. чоловік, зосереджене головним чином у районі долини Нілу. В останні кілька десятиліть спостерігається міграція сільського населення в міста.

У промисловості тон задають текстильні фабрики і підприємства з виробництва продуктів харчування. Багаті власні поклади руд забезпечують сировиною гігантський металургійний комбінат у Гелуані. Електроенергію дають насамперед гідростанції Асуана. У Єгипті наявні великі родовища природного газу. Потроху починає розвиватися така важливі для Єгипту галузь, як використання сонячної енергії.

 

2.3. Країни Центральної, Західної і Східної Африки

Західна Африка − найнаселеніший регіон материка, на 1/6 території якого проживає третина всіх африканців. До регіону належить 15 держав. Межує вона з Північною та Центральною Африкою, омивається водами Атлантичного океану та його найбільшої затоки біля берегів Африки – Гвінейської. На півночі межує із Сахарою, а на сході − із котловиною Чад.

Крім Малі, Буркіна-Фасо і Нігеру, країни розташовані на узбережжі, а сам регіон більш наближений до Західної Європи та атлантичних портів Північної Африки. Вихід до океану, зручні бухти на узбережжі сприяли розвитку портів та активних морських зв’язків з іншими приатлантичними регіонами Африки, Європи та Америки.

Всі країни регіону входять до ООН, ОАЄ, Арабської Ліги, а Нігерія є членом ОПЕК.

Найбільшою країною в західній прибережній Африці є Нігерія. Її площа − 924тис. км2 . Столиця – Абуджа [2, с.493].

Центральна Африка. За площею, яка охоплює майже ¼ території материка, регіон поступається тільки Північній Африці. Однак тут проживає лише 1/7населення. До складу регіону входять 9 держав, загальна площа яких 6613,1 тис. км2 [ 7,с.517 ].

Центральна Африка, займаючи центральне положення на материку, межує з усіма іншими африканськими регіонами: Північною, Західною, Східною й Південною Африкою.

Всі країни регіону входять до ООН, ОАЄ, а Габон є членом ОПЕК.

Східна Африка займає 1/7 території континенту, тут проживає 1/5 всього населення [ 7,с. 543 ]. Межує вона з трьома регіонами материка: Північною, Південною та Центральною Африкою. До складу регіону входять 11 держав, загальна площа яких 4570,7 тис. км2 [ 7,с.535 ].

Близькість до країн Південно-Західної та Південної Азії, до морських шляхів, що з'єднують Європу з Азією – важлива особливість економіко-географічного положення регіону. Уганда, Малаві та Замбія не мають виходу до моря, Але їх міжнародні транспортні зв'язки тяжіють до узбережжя Індійського океану, на якому розташовані майже всі материкові країни регіону, крім Еритреї, яка знаходиться біля берегів Червоного моря.

Країни Східної Африки відносять до найбідніших у світі.

Усі країни регіону входять до ООН, ОАЄ. Кенія, Уганда, Танзанія, Замбія і Малаві є членами Співдружності, очолюваної Великою Британією.

Природа, природні ресурси.

Західна Африка із заходу і півдня обмежена узбережжям Атлантичного океану. На півночі межує із пустелями Сахари, на сході – із улоговиною озера Чад і гірськими хребтами, що простягнулися до затоки Біафра.

Довжина берегової смуги 4098 км [53, с.98].

Майже вся територія розташована у межах Африканської платформи. У рельєфі переважають невисокі (до 200-400 м) вирівняні плато, над поверхнею яких здіймаються гірські масиви Фрута-Джаллон, Північно-Гвінейська височина, невисокі гори Того, тощо. Низинні рівнини переважно зустрічаються на узбережжі, зайняті нижньою течією рік, що відклали величезні маси алювію. Різної висоти і протяжності уступи створюють образ гірської природної країни.

Клімат переважно субекваторіальний, у південній частині − екваторіальний. Дощові кліматичні сезони чередуються із сухими. Повітря дуже нагріте протягом майже всього року, значні його маси насичені вологою. За винятком континентальних напівпустельних регіонів, у Західній Африці немає різких коливань температур протягом року.

Клімат на більшості території несприятливий для проживання, важко переноситься людиною у розпал дощового сезону – висока вологість, у сухий сезон – жагучий вітер (харматтана).

Західна Африка багата на великі та повноводні ріки, найбільшою з яких є Нігер, що впадає у Гвінейську затоку. Річки здебільшого порожисті, що ускладнює судноплавство [16, с.12-14]..

Надра регіону вивчені недостатньо. У Нігері виявлені родовища нафти, газу. Багатими є поклади бокситів, особливо у Гвінеї (до 1/3 світових і понад 1/2 запасів Африки), уран добувають у Нігері. Розвідано й частково налагоджено видобуток руд заліза, олова, фосфоритів та інших корисних копалин.

Ріки регіону мають величезні запаси гідроенергії.

Західна Африка славиться унікальними лісовими ресурсами.

Загалом природні умови й ресурси більшої частини регіону за умови їх раціонального використання сприятливі для розвитку економіки країн, а наявність великих площ родючих ґрунтів є передумовою для ефективного землеробства.

Центральна Африка займає західну частину материка в екваторіальних і субекваторіальних широтах, охоплює велику плоску западину Конго, яка на заході прилягає до Атлантичного океану і Гвінейської затоки (довжина прибережної смуги складає 3099 км, на півночі − плоскогір’я Азанде, на заході – Північно-Гвінейську височину, на півдні – плато Луанда). У рельєфі виділяються здебільшого рівнинні території.

Природні контрасти регіону найяскравіше виявляються у кліматі. По обидва боки від екватора панує екваторіальний клімат. На північ і південь від екватора розташована зона субекваторіального клімату з дощовим літом і сухою зимою [6, с. 56].

Приекваторіальні райони та особливо западина Конго мають найгустішу мережу повноводних рік в Африці, найбільша з яких – Конго (Заїр). Ріки порожисті, мають значний гідроенергетичний потенціал.

В екваторіальному поясі ростуть багатоярусні вологі екваторіальні ліси. Середня лісистість регіону – 47%, максимальна – у Габоні (71%), Екваторіальній Гвінеї (65%), Сан-Томе (61%), мінімальна – у Чаді (9%) [6, с.32].

Надра регіону вивчені недостатньо. Найбільш освоєні корисні копалини південного сходу і сходу Демократичної Республіки Конго, активно здійснюється розвідка та освоєння надр Габону, Камеруну, Анголи, Конго. Відкриті родовища нафти й газу майже по всій шельфовій зоні Атлантичного узбережжя.

У регіоні розташований відомий „Мідний пояс” (ДРК), у якому крім міді промислове значення мають також кобальт, свинець, цинк. У Центральній Африці містяться значні родовища рідкоземельних і дорогоцінних металів (золота, платини, паладію), руд урану, алюмінію і заліза.

Вологі екваторіальні ліси практично на всій площі ускладнюють ведення сільського господарства, а поширення мухи цеце в регіоні завдає великої шкоди тваринництву.

Використання природно-ресурсного потенціалу регіону пов’язано з деякими проблемами, особливо в сільському господарстві. Також існує суттєва загроза швидкої деградації природних ландшафтів внаслідок використання застарілих методів господарювання.

Східна Африка. Природні умови регіону різноманітні. У рельєфі Східної Африки переважають гори і плоскогір’я, тому її разом з Південною Африкою називають „Високою Африкою”. Велику частину території займає Східноафриканське плоскогір’я. В регіоні наявне складне поєднання цокольних рівнин, глибоких і вузьких складкових скидових западин, обмежених уступами брилових гір, лавових плато та ізольованих вулканічних конусів. Тут знаходяться найвищі вершини континенту: Кіліманджаро (5895 м), Кенія (5199 м), масив Рувендзорі (5109м) [53, с.206]. Вулканічна активність і тектонічні рухи у Східній Африці тривають і понині, тут часто бувають землетруси, виверження вулканів.

Клімат − екваторіальний і субекваторіальний, сезонно-вологий, жаркий. Велика частина регіону розташована у межах субекваторіального кліматичного поясу.

У регіоні беруть початок найбільші ріки Африки – Ніл, Конго (Заїр), Замбезі.

Оскільки регіон належить до „Високої Африки”, тут відсутній екваторіальний ліс. Основну територію займають саванові ландшафти.

Регіон Східної Африки є одним з найбідніших на материку стосовно природних ресурсів. Найбільші мінеральні багатства виявлені та експлуатуються у Замбії, де є мідні руди (4-те місце у світі), невеликі родовища золота – у Кенії. Давні породи Африканської платформи містять досить значні поклади руд заліза, хрому, марганцю, кольорових та рідкісних металів тощо [36, с.51-53].

В регіоні дуже великі запаси гідроресурсів.

Сприятливими є рекреаційні ресурси. В Ефіопії, Танзанії, Кенії та інших країнах існує мережа всесвітньо відомих заповідників і національних парків (Нгоронгоро, Лейк-Маньяра, Серенгеті тощо), в яких охороняються унікальні природні ландшафти [53, с.182]..

Природно – ресурсний потенціал регіону загалом створює сприятливі передумови для господарської діяльності.

Населення

Західна Африка населена різноманітними народами, які належать до різних мовних сімей, сповідують різні релігії, використовують різноманітні форми господарської діяльності тощо. Тут знаходяться найбільша за людністю країна Африки – Нігерія і одна з найменш заселених – Гамбія.

У регіоні один із найвищих показників народжуваності, але й зберігається висока смертність населення. Перевищення народжуваності над смертністю зумовлює швидке зростання кількості населення, а низька тривалість життя – швидку зміну поколінь.

Територією регіону проходить межа розселення представників двох великих рас – європеоїдної та негроїдної. Переважна більшість народів регіону належить до негроїдної раси.

Населення регіону дуже неоднорідне етнічно. На півночі переважають народності семіто-хамітської мовної сім’ї (бербери, хауса), а в прибережних районах – народності нігеро-кордофанської сім’ї (мови йоруба, фульбе) [53, с.244-248].

Особливістю регіону є те, що етнічні території багатьох народів не відповідають державним утворенням, нині всі держави в регіоні є полі етнічними [19, с.20-26].

Значна кількість населення сповідує іслам і християнство, досить поширені місцеві традиційні вірування.

Населення в західному регіоні розміщене вкрай нерівномірно. Найкомпактніше заселені узбережжя Атлантичного океану, долини значних рік (Нігеру, Вольти, Сенегалу, Гамбії), промислово розвинуті райони та області плантаційного сільського господарства, де густота населення досягає 70-80 осіб/км2 і більше [37, с.13-18].

Сільське населення становить 69% (у Нігері, Буркіна-Фасо, Гвінеї-Бісау, Гамбії – понад 80%). Найвищий рівень урбанізації у Кот-д’Івуарі (44%), Ліберії(44%), Сенегалі (42%). Більшість сучасних міст мають давнє походження, поставши на місці колоніальних форпостів. Зростання міст відбувається за рахунок міграції (у пошуках праці) із сільської місцевості. Найбільші міста Західної Африки – Лаос (10,3 млн. осіб),Абіджан (2,8 млн.), Аккра (1,7 млн.), Конакрі (1,6 млн.), Ібадан (1,5 млн.).

У всіх країнах Західної Африки пропозиція робочої сили значно перевищує попит на неї. У середньому до 80% населення зайнято у сільському господарстві, в селах та містах наявні приховане безробіття і неповна зайнятість.

Значна різноманітність народів, які заселяють регіон, часто спричиняє виникнення соціальних й етнічних конфліктів.

Якщо говорити про Центральну Африку, то тут, як і у всій Африці, високий річний природний приріст населення – у середньому 2,9%. Середня тривалість життя нижча від загальноафриканського показника.

Більшість населення регіону належить до негроїдної раси. Населення за етнічним складом різноманітне. Переважають негроїдні народи, які розмовляють мовами банту і належать до нігеро-кордофанської мовної сім’ї (ДРК, Конго, Ангола, Камерун). На периферії збільшується кількість народів суміжних регіонів – хауса й фульбе, тубу.

Більшість народностей сповідують місцеві традиційні вірування. Іслам сповідують на півночі, крайньому сході, південному сході. Поширене й християнство.

Регіон заселений нерівномірно. Мало заселені північні та південні райони, які межують із пустелями, і особливо центр регіону, зайнятий екваторіальним лісом.

Рівень урбанізації невисокий. У середньому міські жителі становлять 38%. В окремих ареалах значне скупчення великих і малих міст („Мідний пояс”). Більшість міст виникла порівняно недавно. Містами-мільйонерами є Кіншаса, Луанда, Дуала, Лунде, Браззавіль.

Основне заняття населення – сільське господарство.

На території Східної Африки мешкають представники трьох расових типів: ефіопського, негроїдного та бушменського.

Населення регіону на півночі та на півдні дуже різниться за етнічним складом. На півночі (Ефіопія, Еритрея, Джібуті, Сомалі) переважають народи семіто-хамітської мовної сім’ї, на південь від півострова Сомалі – представники ніло-сахарської (Кенія) і нігеро-кордофанської сімей (в інших районах) [59, с.104].

Також у містах регіону, так як і у всій Африці, проживають сотні тисяч арабів, індусів та європейців.

Так же, як і в інших регіонах, релігійний склад населення неоднорідний: поширені християнство, мусульманство та місцеві вірування.

Середня густота населення в регіоні – майже 20 осіб/км2 . Найзаселеніші землеробські райони центральної частини Ефіопії, зволожені та родючі підвищені плато Кенії і Танзанії, гірничо-промисловий „Мідний пояс” Замбії.

У регіоні присутні масові міграції населення (кочові міграції).

У Східній Африці переважають сільські мешканці – в середньому 80% населення регіону, а в більшості країн і районів – 90% (Бурунді, Ефіопія, Малаві тощо). Міст із населенням понад мільйон у регіоні небагато: Аддіс – Амеба (2,4 млн. чол.), Найробі (до 2 млн. чол.), Дар-ес-Салам (1,7 млн. чол.), Лусака (1,6 млн. чол.).

У деяких країнах регіону останніми роками загострилися соціальні проблеми: зростання безробіття, трудова міграція, міжетнічні конфлікти (Руанда, Бурунді, Малі, Сомалі).

Господарство і сфера послуг

В економіці більшості країн Західного регіону переважає сільське господарство, яке є основним джерелом існування переважної частини населення регіону. Провідна роль у його структурі (крім посушливих північних районів) належить землеробству. В усіх країнах переважає дрібнотоварне і споживче рослинництво з низьким рівнем агротехніки, головним знаряддям є мотика. Сільськогосподарську техніку й мінеральні добрива застосовують у великих приватних господарствах та на плантаціях агропромислових комплексів. Зрошуються менше 15% оброблюваних площ.

Усі сільськогосподарські культури в регіоні поділяються на традиційні продовольчі, які майже повністю споживаються у господарствах селян (просо, сорго, рис, кукурудза, пшениця, батат тощо), й товарні – призначені для експорту (арахіс, бавовник, кенаф, тютюн, банани, какао тощо).

Північні території сухих саван зони Сахеля використовують для напівкочового і кочового тваринництва (корови – зебу, вівці, кози). Розвиваючись на екстенсивній основі, воно є малопродуктивним.

Основним промислом жителів прибережних районів є рибальство.

Незважаючи на широкий асортимент вирощуваних культур, багато країн регіону не задовольняють власних потреб у продовольстві. Це є наслідком переселення в міста, ігнорування необхідності кардинальних аграрних реформ, зберігання архаїчних форм аграрних відносин тощо. Все це призвело до зростання імпорту продовольчих культур, особливо рису і пшениці.

У промисловості домінують гірничодобувні галузі, лише наприкінці 50-х років XX ст. почали розвиватися окремі галузі обробної промисловості, пов’язані з переробкою сільськогосподарської сировини.

Видобувні галузі є провідними в структурі промисловості. Нафтодобування зосереджено в Нігерії в дельті річки Нігер і на шельфі Гвінейської затоки, де видобувають щорічно 102 млн. т нафти і майже весь природний газ у регіоні [41, с.502].

Останніми роками почали освоюватися гідроенергоресурси Західного регіону, почали розвиватися металургія, машинобудування. Одна з найбільш розвинутих галузей промисловості – деревообробна й меблева.

Важливою складовою продуктивних сил регіону є ремісниче виробництво. Найцінніша його продукція − ювелірні вироби із золота та срібла, вироби із слонової кістки, маски тощо.

Незважаючи на створення в деяких країнах регіону великих підприємств, промисловий потенціал регіону залишається низьким, а його продукція не користується попитом на світових ринках. Повсюдне зростання ВВП на душу населення відстає від темпів приросту населення. В усіх країнах висока частка державного сектору, куди належить більшість промислових підприємств та об’єктів інфраструктури. Основними джерелами фінансування економіки є кредити, які надають Франція, ФРН, Бельгія, США та Канада.

Центральна Африка – тут теж головним джерелом існування для 80% населення є землеробство і скотарство. Природно-ресурсний потенціал та особливості сільського господарства регіону зумовили переважний розвиток гірничодобувної промисловості, харчової і лісопереробної галузі. Багато промислових підприємств регіону були створені ще у колоніальний період і потребують докорінної модернізації. Також розвиваються металургія, хімічна промисловість, лісова і деревообробна, легка, харчова, а також традиційні ремесла. Розвивається машинобудування. Останніми роками в країнах Центрального регіону зростає кількість підприємств, які виготовляють вироби з імпортних складників та напівфабрикатів (автоскладання, електротехнічні підприємства, випуск побутової хімії тощо). Розширення виробництва дещо стримується відносно вузьким внутрішнім ринком регіону та недостатньо розвинутою транспортною мережею. Віддаленість внутрішніх областей регіону від океану, головних транспортних магістралей спричиняє їх господарську ізоляцію, ускладнює торгівельні зв’язки і залучення до територіального поділу праці.

Господарство Східної Африки мало чим відрізняється від двох попередніх регіонів. Тут теж дуже міцними є позиції державного сектору економіки. Також основною галуззю господарства є сільське господарство. Із галузей промисловості розвиненими є: гірничодобувна, машинобудівна, металургійна, обробна, хімічна промисловості, поширені кустарно-ремісничі промисли.

За рівнем промислового розвитку Східну Африку поділяють на дві частини:

1)         північні країни (Сомалі, Ефіопія, Джібуті, Еритрея), де обробна промисловість тільки зароджується, переважають майстерні сільськогосподарського інвентарю та дрібні підприємства з переробки продуктів сільського господарства;

2)         південні країни (Замбія, Кенія, Танзанія та ін.), в яких переважає гірничодобувна промисловість, стадію становлення пройшли металургія й хімічна промисловість, відносно великі підприємства легкої та харчової промисловості.

В усіх країнах регіону сфера послуг практично не розвинена.

Туризм

Розмаїття природних умов Західного регіону, самобутня культура народів і племен, залишки архітектурних пам’яток колоніальної епохи, морські узбережжя Сенегалу і Гамбії, численні національні парки з рідкісними видами флори і фауни зумовлюють привабливість Західної Африки для іноземних туристів. Місцеві католицькі паломники часто відвідують найбільший у світі католицький собор в Ямусукро, побудований у 1990 році за зразком базиліки св. Петра у Ватикані.

Незважаючи на наявність передумов для розвитку туризму в багатьох країнах регіону, соціально-економічні проблеми, воєнно-політичні конфлікти у деяких з них (Сьєрра-Леоне, Ліберія, Кот-д’Івуар та ін.), несприятливі кліматичні умови (високі температури за значної вологості повітря) обмежили зростання туристичної сфери [28, с.145].

Схожу ситуацію ми можемо спостерігати і в Центральному та Східному регіонах. Країни Центрального регіону є найвідсталішими за рівнем соціально-економічного розвитку в Африці. Слабко розвинута тут і туристична інфраструктура. Мандрівників можуть привабити лише екзотична природа й нечисленні історико-культурні об’єкти, серед яких давні фортеці та форти в Анголі, національні парки з мальовничими озерами у ДРК, тощо. До списку ЮНЕСКО в цьому регіоні належить 7 об’єктів.

Територія Східної Африки характеризується різноманітними ландшафтами: пустелі й ліси, савани і гірські масиви з вертикальною поясністю.

Останніми десятиріччями країни регіону стали активно розвивати такий вид туризму, як „сафарі”. Цьому сприяють унікальна природа регіону, багатство фауни, які охороняються у системі всесвітньо відомих заповідників та національних парків: Маунт-Кенія, Найробі в Кенії, Серенгеті, Нгоронгоро і Кіліманджаро у Танзанії, Рувензорі в Уганді та ін. До визначних природних пам’яток відносять водоспади Блакитного Нілу, водоспад Вікторія.

І знову ж таки попри сприятливі природні та історико-культурні чинники для розвитку туризму в окремих країнах регіону, особливо в північній його частині, туристична діяльність стримується наявністю осередків військово-політичної напруженості (Сомалі, Еритрея, Руанда тощо) [10, с.19-21].

Зовнішньоекономічні зв’язки

Західна Африка. Зовнішня торгівля орієнтована переважно на розвинуті країни Заходу. Обсяги товарообігу між країнами регіону, хоч і не великий, але більший, ніж в інших частинах Тропічної Африки.

Вартість експорту – 31,6 млрд. дол. Експортують переважно:

-   у Беніні – нафту, пальмову олію, какао-боби, бавовну, заморожених креветок;

-   у Гамбії – арахіс і арахісове борошно, рибу, бавовну, пальмову олію;

-   у Гвінеї – боксити, алмази, банани, каву, ананаси, фруктові соки, золото, рибу;

-   у Ліберії – алмази, залізну руду, каучук, деревину, каву, какао-боби;

-   у Нігерії – нафту і нафтопродукти, какао-боби, каучук, ядра олійної пальми [41, с.130].

Імпорт становить 20,7 млрд. дол. Це – нафтопродукти, продовольство, устаткування і транспорті засоби, промислові споживчі товари, одяг тощо.

Центральна Африка.

Більше 3/4 зовнішньої торгівлі регіону припадає на Західну Європу. Експорт становить 18 млрд. дол. Основні експортні товари цього регіону: нафта і нафтопродукти, алмази, ліс, урановий концентрат, кава, каучук, банани, какао, бавовна, текстиль [34, с.83-86].

Найбільші обсяги імпорту − 7,2 млрд. дол. − становлять машини, устаткування, транспортні засоби, продовольчі товари, медикаменти тощо.

Україна експортує свої товари у ДРК та Анголу, а в Україну надходить найбільше імпорту з Камеруну.

Баланс зовнішньої торгівлі регіону Східної Африки, як правило, дефіцитний. Їх основні торгові партнери – розвинуті країни Заходу, але велику роль для окремих із них відіграє і внутрішньорегіональна торгівля, особливо між Кенією, Угандою і Танзанією. Країни Східної Африки експортують власних товарів на 5,51 млрд. дол. Основні статті експорту практично такі ж, як і у двох попередніх регіонах.

Імпорт превалює над експортом і становить понад 10 млрд. дол. Країни регіону ввозять нафту і нафтопродукти, транспортні засоби, технічне устаткування, продовольство, медикаменти тощо.

Найбільшими експортними партнерами України є Ефіопія й Уганда, а найпомітніші імпортери − Замбія, Уганда, Малавія.

На основі вищесказаного можна зробити наступні висновки.

В розвитку країн цих регіонів можна виділити дуже багато спільного.

Всі країни свого часу були колоніями різних країн і тільки недавно здобули незалежність. Це наклало відбиток на господарське життя країни.

Маючи дуже високий природній потенціал, країни Африки балансують на межі бідності.

Дуже давно народи цих країн не були господарями своїх багатств, а колонізаторами природні ресурси практично знищувалися, при мінімумі вкладів намагалися отримати максимум прибутків. Галузі промисловості практично не розвивалися і лише на сучасному етапі розвитку розвиваються деякі із них: машинобудівна, текстильна, хімічна.

Африка загалом і досліджені нами регіони зокрема – це класична територія „демографічного вибуху”. Дуже швидко зростає кількість населення, але рівень життя дуже низький, тому смертність теж досить висока.

Крім політичної нестабільності, яка заважає соціально-економічному розвитку країни, одним із найнегативніших явищ сучасної Африки є трайбалізм – психологія та ідеологія етнічної відокремленості й винятковості. Суперечки на етнічному ґрунті та міжетнічна ворожнеча – причина багатьох конфліктних ситуацій, в тому числі кривавих сутичок та війн, що відлякує як туристів, так і потенційних інвесторів від участі в економічному житті. Тому економіка країн тримається переважно на кредитах.

Для країн будь-яких регіонів Африки характерні всі риси слабкої розвиненості, визначені ООН. Частка Африки в населенні світу – 12,6%, а в світовому виробництві ВНП – тільки 1,6% [57, с.89].

Умови життя населення Центральної, Східної та Західної Африки, як і всього континенту взагалі, за будь-якими стандартами дуже низькі. Це стосується як побутових умов, рівня освіти, тривалості життя, так і рівня споживання.

Країни вищеназваних регіонів на світовому ринку є постачальниками сільськогосподарської сировини та мінеральних ресурсів, значно менше − готових виробів промисловості.

 

2.4. Країни Південної Африки

До регіону Південної Африки належить п'ять держав: Ботсвана, Лесото, Намібія, Південно-Африканська Республіка та Свазіленд. Це доволі специфічна частина Африки з дуже сильним впливом на усі сторони життя, насамперед на економіку, європейських поселенців. Хоча політична влада тут належить корінним жителям, економіка та фінанси знаходяться в руках європейців. Регіональним лідером є Південно-Африканська Республіка (ПАР), найбільш економічно розвинена держава Африки [55, с.245].

Географічне положення

Південноафриканська Республіка розташована в південній частині Африки, її омивають води Атлантичного та Індійського океанів. На території ПАР розташована невелика самостійна держава Лесото, на північному сході сусідами республіки є Мозамбік і Свазіленд, Зімбабве, Ботсвана і Намібія; на півночі і на заході країну омивають води Атлантичного океану, на сході − Індійського.

Промисловість

У промисловості країн регіону переважають гірничодобувні галузі, які здебільшого контролюються іноземними монополіями й компаніями ПАР. Високими темпами (особливо у ПАР) розвивається обробна промисловість (металургійний та хімічний комплекси, легка й харчова промисловість), яка залежить від новітніх технологій із розвинутих країн Заходу [40, с. 420].

Гірничодобувна промисловість. Є основною у більшості країн регіону. Особливе значення мають золото- та алмазодобування у ПАР, яка щорічно видобуває майже 600 т золота (60 % світового видобутку). Багато видобувають алмазів Ботсвана (3-тє місце у світі), Намібія й Лесото. Загальний їх видобуток у регіоні досягає 32 млн. каратів, питома вага каменів ювелірної якості − 40 %.

Золото видобувають у Зімбабве, залізну руду − в Зімбабве, Лесото, на Мадагаскарі, марганцеву руду − в ПАР (1-ше місце у світі), хроміти − у ПАР, Зімбабве і на Мадагаскарі, поліметали, кольорові та рідкісні метали − у Зімбабве й Ботсвані, кам'яне вугілля − у ПАР, Зімбабве, Ботсвані, Мозамбіку. За обсягами видобутку нерудних копалин у регіоні передують Мадагаскар (графіт, слюда, п'єзокварц) і Зімбабве (азбест). ПАР посідає одне з провідних місць у світі за видобутком сурми, корунду, ванадію, металів платинової групи [48, с.24-28].

Паливно-енергетичний комплекс. Енергосистема регіону представлена переважно тепловими та гідроелектростанціями. Виробництво електроенергії становить 201,2 млрд. квт-год. Найпотужніші ГЕС діють у Зімбабве («Кариба»), Намібії («Рвакана»), ПАР (гідротехнічний комплекс «Хендрік-Фервурд»). Головний споживач електроенергії − гірничодобувна промисловість.

ПАР активно розвиває атомну енергетику. У 1984 р. біля м. Кейптаун побудовано першу в Африці АЕС (« Коберг») потужністю 1,9 млн. кВт, нещодавно введено у дію другу атомну станцію.

Великі нафтопереробні підприємства, які використовують імпортну нафту і належать до нафтових гігантів «Шелл», «Бритіш Петролеум», «Мобіл», діють у ПАР (в Дурбані та Кейптауні), Зімбабве, Мадагаскарі, Мозамбіку тощо.

В обробній промисловості найбільше підприємств чорної та кольорової металургії, металообробки і машинобудування.

Чорна металургія. Високорозвинена у ПАР, що спеціалізується на виробництві сортової сталі, рейок, сталевого листу тощо. Важливе експортне значення має виробництво ферохрому, головним постачальником якого на світовий ринок ПАР стала ще у 80-ті роки XX ст. За виробництвом та експортом феромарганцю й електролітичного марганцю вона посідає одне з провідних місць у світі. Невеликі підприємства діють також у Зімбабве (комбінати повного циклу) й Мозамбіку (прокатний завод) [21, с.27-32].

Кольорова металургія. Представлена заводами з виплавки чорнової (неочищеної) та електролітичної міді, первинного алюмінію, цинку в ПАР, а також найкрупнішим у світі підприємством з афінажу (очищення) золота. Комбінати з виплавки та очищення олова функціонують у Зімбабве, у Ботсвані налагоджена виплавка мідно-нікелевих руд.

Машинобудування. У більшості країн регіону розвинуте слабко, лише у ПАР розвивається у руслі світових тенденцій. Тут виробляють гірничопромислове устаткування, прокатні стани, устаткування для електростанцій. Нарощують потужності моторобудування й транспортне машинобудування (виробництво вагонів, локомотивів). У Зімбабве випускають сільськогосподарське устаткування, частково − електротехнічне. Автоскладання у ПАР і Зімбабве здійснюють заводи, які належать філіям американських монополій «Форд», «Дженерал моторс» тощо.

Серед найперспективніших − електротехнічна й радіоелектронна галузі у ПАР, які також належать переважно іноземним ТНК − «Сіменс» (ФРН), «Філіпс» (Нідерланди), «Плесі» (Велика Британія). Складання кольорових телевізорів (з імпортних деталей) налагоджено у Свазіленді й Лесото. Судноремонт і суднобудування розвинуті у ПАР (міста Дурбан і Кейптаун), Мадагаскарі, Мозамбіку.

Починаючи з 60-х років XX ст., за участю монополій розвинутих країн у ПАР сформувалася оборонна промисловість: виробництво літаків, ракет, бронеавтомобілів, танків, артилерійських снарядів, військового спорядження. Тривають дослідні роботи зі створення ядерної зброї.

Хімічна промисловість. Продукцію основної хімії (аміак, суперфосфат) виробляють у Зімбабве, мінеральні добрива − у ПАР і на Маврикії, аміачну селітру − в Мозамбіку. Найбільші фармацевтичні підприємства функціонують у ПАР.

Легка промисловість. Підприємства текстильної й швейної галузей спеціалізуються на виробництві готового одягу і текстильних волокон, трикотажу.

Харчова промисловість. Представлена борошномельною, хлібопекарською галузями, виробництвом безалкогольних напоїв, масла, тютюнової продукції. Маврикій відомий виробництвом цукру і ропу (6 млн. т цукру на рік). У Мозамбіку функціонує один з найбільших в Африці заводів з консервування фруктів і виробництва соків, на Мадагаскарі − підприємства з виробництва арахісової, пальмової та соєвої олії, ванілі (1-ше місце у світі), у Намібії − унікальні підприємства з переробки омарів, риби, тюленів і молюсків. ПАР експортує значні обсяги консервованих овочів та фруктів, джемів і вин (майже 70 млн. л), рибних консервів. Переробку чайного листа та агави налагоджено на Маврикії, виробництво солоду − у Свазіленді.

На Маврикії здійснюють обробку штучних рубінів для годинникових заводів Швейцарії. Всесвітньо відомими є підприємства з первинної обробки алмазів у ПАР, Намібії й Ботсвані.

У кустарних майстернях багатьох країн виробляють товари з вовни, мохеру, кераміки, коштовних металів.

Промисловий потенціал країн регіону за останні роки значно збільшився, особливо в ПАР. Продукція багатьох промислових підприємств набуває експортної орієнтації, переважно в розвинуті країни Європи й США [52, с.30-36].

Сільське господарство

У більшості країн (ПАР, Зімбабве, Ботсвана та ін.) сільське господарство представлене великими високомеханізованими і високотоварними фермами, плантаціями, які належать білим, а також примітивними господарствами африканців у колишніх бантустанах. У багатьох країнах розвиток сільського господарства гальмується докапіталістичними пережитками, нестачею родючих ґрунтів та ерозією ґрунту, посухами, виснаженням пасовищ, низьким рівнем агротехніки тощо.

Рослинництво. Відіграє у сільському господарстві головну роль. У землеробстві переважають споживчі й дрібнотоварні господарства. На східному узбережжі регіону однією з головних сільськогосподарських культур є цукрова тростина. Південні (субтропічні) райони відомі виробництвом цитрусових і винограду.

Найбільші площі зайняті зерновими культурами − кукурудзою, пшеницею, вівсом, сорго. Поширене вирощування олійних культур − олійної пальми, арахісу, соняшнику, а на родючих ґрунтах − тютюну.

Розвинуте садівництво (вирощування ананасів, цитрусових, бананів). Мадагаскар − єдина у Тропічній Африці країна, де вирощують фрукти помірного поясу − яблука, груші, персики, абрикоси. На Сейшельських Островах культивують такі екзотичні культури, як пачулі (використовується у парфумерії) і цинамон (кориця). На півдні регіону (особливо в ПАР) розвинуте овочівництво (цибуля, помідори, капуста, огірки тощо) [7, с.524-526].

Яскравим прикладом монокультурного господарства є Маврикій, де 94% оброблюваних земель зайняті цукровою тростиною. Коморські Острови є головним виробником у світі ефіроолійних культур (іланг-іланг, лимонна м'ята, базилік, жасмин, рожева пальма тощо). Мадагаскар і Коморські Острови − світові лідери за зборами ванілі й гвоздики.

Тваринництво. Багато товарних господарств одночасно розвивають рослинництво і тваринництво (розведення худоби м'ясних порід). У структурі тваринництва домінує екстенсивне пасовищне вівчарство вовняного напряму. За настригом вовни лідирує ПАР (до 115 тис. т − 4-те місце у світі після Австралії, Нової Зеландії та Аргентини), Намібія (2-ге місце у світі за постачанням каракульських смушок), Ботсвана. Майже 70 % овець − тонкорунні мериноси. У посушливих районах розводять каракульські породи.

Загальна кількість кіз у регіоні становить майже 44 млн. голів. Через високі ціни на мохер місцева порода кіз витісняється ангорською. Лесото за експортом мохеру посідає 3-тє місце у світі.

Велика рогата худоба не відіграє істотної ролі. її вирощують переважно для задоволення внутрішніх потреб. Переважають місцеві породи (понад 35 млн. голів). У ПАР, Намібії та Ботсвані розводять страусів й крокодилів.

Рибальство, Набуло помітного розвитку за останні десятиріччя, але морський вилов риби і видобуток морепродуктів (креветки, краби, устриці, лангусти тощо) через слабку технічну оснащеність національних рибальських флотів здійснюються лише у вузькій прибережній смузі, особливо вздовж західного узбережжя. Найбільший рибальський флот має ПАР (до 7000 невеликих суден). Загальний вилов становить 980 тис. т. Налагоджено експорт консервованих або заморожених морепродуктів.

Лісове господарство. Розвинуте слабо. Більшість лісових ресурсів зосереджена на східних теренах регіону. Щорічно заготовляють понад 15 млн. м3 круглого лісу й пиломатеріалів.

Одним з найважливіших завдань інтенсифікації сільськогосподарського виробництва в регіоні є підвищення рівня агротехніки, боротьба з ерозією ґрунтів, розвиток іригації та підвищення продуктивності праці селян.

Транспорт

Транспорт у регіоні розвинутий відносно слабо, помітно виділяється на його фоні транспортна система ПАР. За обсягом перевезень лідирує автомобільний транспорт. Протяжність автошляхів − 725,3 тис. км, з них з твердим покриттям − 96,3 тис. км. Зареєстровано 4505 тис. легкових і 2318 тис. вантажних автомобілів.

Протяжність залізниць − 31,8 тис. км, електрифіковані вони тільки у ПАР і Зімбабве (9400 км). Найбільша густота залізниць у Південноафриканській провінції Трансвааль. На Маврикії, Коморських і Сейшельських Островах залізниць немає, а в Намібії, Лесото і Ботсвані вони переважно перевозять вантажі для ПАР.

Трубопровідний транспорт забезпечує доставку нафти й нафтопродуктів із портів в головні промислові центри ПАР і Зімбабве. Загальна довжина нафтопроводів у цих країнах − 1143 км.

Морський транспорт розвинутий у ПАР, на Мадагаскарі, Маврикії, у Мозамбіку. Найважливіші порти − Дурбан, Кейптаун, Іст-Лондон (ПАР), Мороні (Коморські Острови), Порт-Луї (Маврикій), Туамасіна (Мадагаскар), Бейра, Мапуту (Мозамбік).

Транспорт є одним з головних факторів розвитку економіки регіону. Порти і залізниці забезпечують перевезення не тільки в межах окремих країн, а й усього південноафриканського регіону. У транспортній мережі монопольну роль відіграє автомобільний транспорт, економічна ефективність якого вища, ніж залізниць.

Рекреація і туризм

Регіон має сприятливі природні й культурно-історичні ресурси для розвитку рекреації. Туристів приваблюють піщані пляжі на Сейшельських і Коморських Островах, Маврикії, у Мозамбіку, ПАР, гірські масиви, особливо Столова гора поблизу Кейптауна, відомий водоспад Вікторія та р. Замбезі (між Замбією та Зімбабве) [46, с.142].

В останнє десятиріччя активно нарощує свій туристсько-рекреаційний потенціал ПАР, розвиваючи не тільки пізнавально-розважальні види туризму, а й діловий туризм, бере участь у проведенні міжнародних симпозиумів та саммітів (наприклад, самміт ООН 2002 р.) .

Зовнішньоекономічні зв'язки

У багатьох країнах обсяг зовнішньоторговельного обороту нестабільний, торговельне сальдо негативне. Постійно збільшує вартість зовнішньоторговельного обороту ПАР, яка із 70-х років XX ст. увійшла за цим показником до 15 провідних держав світу.

Експорт у регіоні останніми десятиріччями істотно зріс і становив на початок XXI ст. 40 302 млн. дол. Головні статті експорту:

− ПАР − золото, метали й металовироби, алмази та діаманти, металеві руди і концентрати, хімічна продукція, мохер, вовна, каракульські смушки;

− Ботсвана − алмази та діаманти, мідно-нікелеві руди і концентрати, м'ясо й м'ясопродукти, текстильні вироби;

− Зімбабве − тютюн, азбест, золото, хромова, нікелева і мідна руди, чавун і феросплави, тютюн, кукурудза;

− Коморські Острови − ваніль, гвоздика, есенції ефіроолійних культур, копра;

− Лесото − овеча шкіра й мохер, одяг, взуття, продукти харчування;

− Маврикій − готовий одяг, текстильне волокно, ювелірні камені, чай, оптичні прилади, квіти;

−Мадагаскар − кава, ваніль, гвоздика, креветки, хромова руда, графіт, продукти морського промислу, бавовняні тканини, нафтопродукти, м'ясо і консерви, цукор, капський горошок, сизаль, чорний перець;

− Мозамбік − креветки, горіхи кеш'ю, копра, цитрусові, чай, бавовна, сизаль, деревина, цукор;

− Намібія − алмази та діаманти, золото, уран, метали, каракуль, рибна продукція, м'ясо і м'ясні консерви;

− Свазіленд − цукор, пульпа, мінеральні добрива, азбест, лісоматеріали, консервовані фрукти і соки;

− Сейшельські Острови − копра, корична олія і кориця, ваніль, морожена риба, черепаховий гребінь.

Країни регіону ввозять продукції на 39 216 млн. дол. Це переважно машини, устаткування і транспортні засоби, нафта й нафтопродукти, різні готові вироби, хімічні товари, продовольство, медикаменти тощо.

Найактивніші торговельні зв'язки Україна має з ПАР, Сейшельськими Островами, Мозамбіком.

Таким чином, до регіону Південної Африки належить п'ять держав: Ботсвана, Лесото, Намібія, Південно-Африканська Республіка та Свазіленд. Це доволі специфічна частина Африки з дуже сильним впливом на усі сторони життя, насамперед на економіку, європейських поселенців. Хоча політична влада тут належить корінним жителям, економіка та фінанси знаходяться в руках європейців. Регіональним лідером є Південно-Африканська Республіка (ПАР), найбільш економічно розвинена держава Африки.

Основними галузями господарства регіону є сільське господарство та обробна промисловість.


Розділ 3

МЕТОДИКА ВИВЧЕННЯ КРАЇН АФРИКИ

 

3.1.     Поурочне планування підрозділу

У відповідності до Програми з країнознавства для профільного навчання тема «Африка» вивчається у Розділі І − «Регіони і країни світу», який складається з 5 підрозділів і 16 тем. Африку виділено в якості окремого підрозділу, що розбитий на три теми: 1.Країни Північної Африки; 2.Країни Центральної, Західної і Східної Африки; 3.Країни Південної Африки. Програмою передбачено детальний розгляд окремих країн за типовим планом (Єгипет, Алжир, Республіка Конго, Сьерра-Леоне, Ефіопія, Кенія, Південна Африка, Мадагаскар). Ці країни вибрані як найхарактерніші представники певних регіонів. Існує наступна схема тематичного планування з теми „Африка“ ( Табл. 3.1).

Табл. 3.1. Тематичне планування теми «Африка»

№ уроку К-сть годин Зміст теми Навчальні досягнення учнів
1 1 год.

Африка (8 год.).

Вступ. Склад території. Загальний огляд, історія формування політичної карти. Характерні риси населення, форми розселення. Особливості територіальної та галузевої структури господарства

Учень:

• знає склад регіону;

• характеризує природні, соціально-економічні та культурні особливості країн Африки

2-3 2 год.

Тема 1. Країни Північної Африки

Єгипет − дар Нілу

Територія. Географічне положення. Природа. Історичний розвиток. Долина Нілу − колиска однієї з перших в історії людства цивілізацій. Народонаселення. Найбільші міста: Каїр, Александрія. Культура. Всесвітньо відомі об'єкти: піраміди фараонів, храми Карнака, Долина царів у Луксорі, мечеті Султан-Хасан і Рифаї у Каїрі, Мемфіс. Господарство. Сфера послуг. Туризм (Луксор, Хургада). Зовнішньоекономічні зв'язки. Виконання практичної роботи.

Алжир − край в обіймах Сахари

Територія. Географічне положення. Природа. Історичний розвиток. Народонаселення. Найбільше місто: Алжир. Культура. Відомі об'єкти: наскельні малюнки плато Ахаггар, колони стародавнього міста в Джемулі. Господарство. Сфера послуг. Зовнішньоекономічні зв'язки

Учень:

• має уявлення про історичний розвиток країн та особливості культури;

• знає форми правління та державного устрою, особливості природи країн Північної Африки;

• уміє визначати географічне положення країн;

• оцінює забезпеченість ресурсами, внесок стародавніх цивілізацій у світову культуру;

• характеризує особливості народонаселення, галузі спеціалізації, зовнішньоекономічні зв'язки країн

4-6 3 год.

Тема 2. Країни Центральної, Західної і Східної Африки

Республіка Конго − царина джунглів

Територія. Географічне положення. Природа. Історичний розвиток. Народонаселення. Найбільше місто: Кіншаса. Господарство. Сфера послуг. Зовнішньоекономічні зв'язки

Сьєрра-Леоне − країна-аутсайдер

Територія. Географічне положення. Природа. Історичний розвиток. Народонаселення. Найбільше місто: Фрітаун. Культура. Господарство. Сфера послуг. Зовнішньоекономічні зв'язки

Ефіопія − земля найдавніших цивілізацій Африки Територія. Географічне положення. Природа. Історичний розвиток. Народонаселення. Найбільше місто: Аддіс-Абеба. Культура. Всесвітньо відомі об'єкти: скельні церкви Лалібели, імператорський палац у м. Гондері. Господарство. Сфера послуг. Зовнішньоекономічні зв'язки

Кенія − країна національних парків і сафарі Територія. Географічне положення. Природа. Історичний розвиток. Народонаселення. Найбільші міста: Найробі, Момбаса. Культура. Відомий об'єкт -форт Ісуса. Господарство. Сфера послуг. Спорт (легка атлетика). Туризм (національні парки). Зовнішньоекономічні зв'язки

Учень:

• має уявлення про історичний розвиток країн та особливості культури;

• знає форми правління та державного устрою, особливості природи країн Центральної, Західної і Східної Африки;

• уміє визначати географічне положення країн;

• оцінює забезпеченість ресурсами;

• характеризує особливості народонаселення, галузі спеціалізації, зовнішньоекономічні зв'язки країн;

• аналізує причини економічної відсталості країн регіону

7-8 2 год.

Тема 3.Країни Південної Африки

Південна Африка − економічний лідер

Територія. Географічне положення. Природа. Історичний розвиток. Народонаселення. Найбільші міста: Кейптаун, Йоганнесбург, Преторія. Особливості культури зулу, ндебеле, бушменів. ПАР - батьківщина відомого борця за права чорношкірих Н. Мандели. Господарство. Сфера послуг. Туризм (національні природні парки, курорти узбережжя Індійського океану). Зовнішньоекономічні зв'язки

Мадагаскар − ендемічний уламок Африки Територія. Особливості острівного положення. Природа. Історичний розвиток. Народонаселення. Найбільше місто - Антананаріву. Культура. Господарство. Сфера послуг. Зовнішньоекономічні зв'язки

Учень:

• має уявлення про історичний розвиток країн та особливості культури;

• знає форми правління та державного устрою, особливості природи країн Південної Африки;

• уміє визначати географічне положення країн;

• оцінює забезпеченість ресурсами;

• характеризує особливості народонаселення, галузі спеціалізації, зовнішньоекономічні зв'язки країн;

• показує на карті найбільші країни регіону

В цілому на вивчення підрозділу «Африка» програмою передбачено 8 годин. Проте на наш погляд недоцільно виділяти окремий урок на вступ. Доцільніше даний час використати на тематичне оцінювання і узагальнення знань з усієї теми «Африка». Тому на основі Державного стандарту базової і повної середньої освіти і Програми з країнознавства для профільного навчання [20] у загальних навчальних закладах автором була складене наступне поурочне планування з теми „Африка“.

Урок № 1. Тема уроку: Вступ. Алжир − край в обіймах Сахари.

Зміст теми: Вступ. Загальний огляд регіону. Алжир. Територія. Географічне положення. Природа. Народонаселення. Культура. Господарство. Сфера послуг. Туристичні об’єкти.

Урок № 2. Тема уроку: Єгипет − дар Нілу.

Зміст теми: Територія. Географічне положення. Природа. Історичний розвиток. Народонаселення. Сфера послуг. Туризм (Луксор, Хургада). Зовнішньоекономічні зв'язки.

Урок № 3. Тема уроку: Республіка Конго − царина джунглів.

Зміст теми: Територія. Географічне положення. Природа. Історичний розвиток. Народонаселення. Найбільше місто: Кіншаса. Господарство. Сфера послуг. Зовнішньоекономічні зв'язки.

Урок № 4. Тема уроку: Сьєрра-Леоне − країна-аутсайдер.

Зміст теми: Територія. Географічне положення. Природа. Історичний розвиток. Народонаселення. Найбільше місто: Фрітаун. Господарство. Сфера послуг. Зовнішньоекономічні зв'язки.

Урок № 5. Тема уроку: Ефіопія − земля найдавніших цивілізацій Африки.

Зміст теми: Територія. Географічне положення. Природа. Історичний розвиток. Народонаселення. Найбільше місто: Аддіс-Абеба. Всесвітньо відомі об'єкти: скельні церкви Лалібели, імператорський палац у м. Гондері. Господарство. Сфера послуг. Зовнішньоекономічні зв'язки.

Урок № 6. Тема уроку: Кенія − країна національних парків і сафарі.

Зміст теми: Територія. Географічне положення. Природа. Історичний розвиток. Народонаселення. Найбільші міста: Найробі, Момбаса. Культура. Відомий об'єкт − форт Ісуса. Господарство. Сфера послуг. Спорт (легка атлетика). Туризм (національні парки). Зовнішньоекономічні зв'язки.

Урок № 7. Тема уроку: Південна Африка − економічний лідер. Мадагаскар − ендемічний уламок Африки

Зміст теми: Південна Африка − економічний лідер. Територія. Географічне положення. Природа. Народонаселення. Найбільші міста: Кейптаун, Йоганнесбург, Преторія. Особливості культури зулу, ндебеле, бушменів. Господарство. Сфера послуг. Туризм. Зовнішньоекономічні зв'язки. Мадагаскар − ендемічний уламок Африки Територія. Особливості острівного положення. Природа. Історичний розвиток. Народонаселення. Найбільше місто − Антананаріву. Культура. Господарство. Сфера послуг. Зовнішньоекономічні зв'язки.

Урок № 8. Тема уроку: Тематичне оцінювання до теми „Африка“ у формі уроку-конференції.

Зміст теми: Вступне слово вчителя. Характеристика регіонів окремими групами. Запитання від „публіки“. Підведення підсумків. Аналіз виступів.

Отже, розробивши поурочне планування, можна дійти висновку, що воно є доцільнішим для вивчення країнознавства, ніж програмне. Воно передбачає урок-підсумкову атестацію, що є логічним завершенням вивчення теми.

 

3.2.Методичні рекомендації до проведення уроків географії

Спецкурс «Країнознавство» − унікальна нагода для реалізації вчителем широкого спектру методичних підходів до вивчення географії. Адже факультативи, як і спецкурси, обираються учнями цілком свідомо, що забезпечує високий мотиваційний рівень від самого початку вивчення заявленого матеріалу.

Враховуючи унікальну здатність творчо обдарованих дітей сприймати навколишній світ цілісно, в інтегральних зв'язках, базовою моделлю під час вивчення курсу доречно обирати модель навчання пов'язану з творчим пошуком у поєднанні з інтеграцією знань про суспільство і природу. (Маємо пам'ятати, що учні в процесі вивчення курсу новий і за допомогою учителя здійснити заочну мандрівку країнами світу, тому доречно застосувати саме міжпредметні зв'язки як інструмент активізації уяви, фантазії, живого інтересу). Робота за подібною моделлю дозволяє реалізувати цілий ряд завдань, а саме:

• розширення кругозору учнів через засвоєння програмного матеріалу з географії шляхом суміжного осмислення творів музичного, образотворчого та мистецтва слова;

• розвиток ерудиції, пам'яті, фантазії учнів на емоційному рівні, сприйняття географічного матеріалу через використання міжпредметних зв'язків;

• удосконалення умінь та навичок учнів порівнювати, синтезувати програмний матеріал, проводити аналоги (прямі, опосередковані, фантастичні), переносити засвоєну інформацію на новий матеріал;

• удосконалення вмінь та навичок учнів знаходити альтернативні шляхи пошуку інформації;

• виховання патріотичних почуттів, формування екологічного світогляду вихованців, тощо [42, с.26-30].

Запропоновані підходи до вивчення курсу «Країнознавство» передбачають своєрідний шлях реалізації їх на практиці. Як правило, вивчення нового матеріалу варто починати із стимулювання уяви та фантазії учнів, порушення проблеми з урахуваннями попереднього досвіду учнів.

На початку уроку найоптимальнішими можуть бути завдання проблемно-пошукового характеру, які сприяють активізації пізнавальної діяльності школярів та актуалізують знання з раніше вивченого матеріалу.

Приклади завдань на етапі актуалізації знань.

• Чим можна пояснити феномен появи пустелі Наміб на узбережжі океану?

• Як вдалося ПАР порівняно швидко досягти певних економічних успіхів?

У ході розв'язання поставлених завдань учні дають відповіді на основі інтегративної інформації. При проведенні уроків з країнознавства варто використовувати прийоми синектики (спосіб стимуляції уяви шляхом поєднання різнорідних елементів: порушена проблема розглядається різними «спеціалістами» − «екологами», «біологами», «письменниками», «художниками», «музикантами» тощо, що забезпечує зіткнення несподіваних думок), дискусії, бесіди, диспути, навчальні мозкові штурми. Автор методичного посібника «Країнознавство» Г.О.Мірошник [42, с. 45] рекомендує вчителям віддавати перевагу таким формам роботи, як випереджаючі завдання, дослідження в мікрогрупах, проекти (індивідуальні та колективні), усний захист гіпотези чи проекту, творчі роботи, проведення прямих, опосередкованих, фантастичних аналогій, складання кросвордів, ребусів, колажів, опорних схем. Ефективним під час вивчення географії є метод емпатії (перевтілення) − один із методів творчого розвитку обдарованих дітей. Учням пропонується перевтілитися в мандрівників, кореспондентів провідних газет та журналів, туристів, героїв літературних творів, казок, легенд, кінофільмів, гідів, письменників, художників, тощо. Ці та подібні види роботи цілком дозволяють втілити модель творчого пошуку на практиці, реалізувати принципи особистісно-орієнтованого навчання.

Основними прийомами педагогічної техніки також можуть бути мотиваційні запитання («Як ти вважаєш, для чого тобі знадобляться знання про Єгипет?» або «Мій прогноз на майбутнє...») та організаційні: прес-конференція, імпровізоване інтерв'ю, уявний діалог з президентом, ділова гра, прийом «спіймай помилку», інтелектуальний футбол, прийом, прийом «ажурної пилки», прийом «Не розірви ланцюжок» (учи мають дати план вивчення країни, не порушивши послідовності швидко і не повторюючись, тощо.

Як відомо, будь-яка творча діяльність учнів можлива лише на базі діалектично засвоєних глибоких знань, що передбачає три основи творчі акти:

1. Необхідність попередніх знань.

2. Підсвідоме асоціювання віддалених понять на інтегративній основі

3. Критична оцінка отриманих результатів.

З метою досягнення глибоких знань та їх виявлення доцільно внести в практику географічні диктанти, подібні до тестової перевірки, що є також вправами зворотної дії: можна одразу перевірити правильність відповідей чи виконаної роботи. Проте вважаю географічні диктант більш ефективними, адже тести передбачають вибір єдиної правильне відповіді, а диктант вимагає коментарів, пояснень, проведення певних аналогій та асоціацій.

Географічні диктанти доцільно проводити як на початку урок (на етапі перевірки домашнього завдання, актуалізації опорних знань так і в кінці (підсумок уроку).

Гнучка система географічних диктантів допоможе уникнути сірості та рутини під час вивчення предмета.

Асоціативні диктанти мають на меті перевірку орієнтації в географічному матеріалі (диктуються географічні об'єкти, дати, прізвища, музичні твори, національні символи, тощо).

Логічні диктанти дають змогу з'ясувати, як учні вміють пов'язувати факти, події, знаходити спільне чи відмінне в них.

Хронологічні диктанти пропонуються тоді, коли виникає потреба запам'ятати найважливіші дати, пов'язані з відкриттями чи дослідженнями.

З метою досягнення високої ефективності уроку доцільно впроваджувати технології єдності оцінки і самооцінки. Мета цієї технології − підвищити якість знань, вмінь та навичок. На принципах довіри до учня, знання кожним учнем (а не лише учителем) критеріїв оцінювання, об'єктивності, варто розбудувати гнучку нестандартну систему оцінювання навчальних досягнень на кожному етапі уроку. Можна практикувати усне повідомлення на географічну тему, рецензію на відповідь товариша, адвокатуру, взаємоперевірку. За умов використання цих прийомів перевірки, доречним є метод інциденту, спрямований на подолання особистісної та вікової інертності та вироблення адекватних способів поведінки у стресових ситуаціях. Учні, рецензуючи відповідь товариша, навчаються управляти своїм стилем поведінки завдяки усвідомленню того, як вона сприймається оточуючими.

З метою розвитку пізнавальних інтересів доречно використовувати гіпотетичні прогнози, відгуки про цікаві радіопередачі, уявні мандрівки, екскурсії, репортажі, інтерв'ю, тощо.

Важливо також домагатися засвоєння програмного матеріалу на емоційному рівні. Ідея інтеграції має ціль пронизувати усі види діяльності.

Глибокому засвоєнню змісту під час вивчення країнознавства сприятиме вміле поєднання традиційних типів уроків з нестандартними при оптимальному виборі форм організації навчальної діяльності (індивідуальних, групових, мікрогрупових).

Враховуючи результати досліджень, які свідчать про те, що при груповій організації навчання учні засвоюють 50% знань, а в систем «дитина навчає дитину» − 90%, варто віддавати перевагу мікрогруповій роботі − бригадній, парній [11, с.5-6].

Важливим є також те, що саме зміст курсу «Країнознавство» передбачає формування підчас вивчення країнознавчого матеріалу екологічне свідомості, виховання почуття національної приналежності, причетності традиційно української культури до інших світових культур. Готуючи тему «Європа − наш спільний дім», доцільно виховний аспект урок продумати таким чином, щоб допомогти старшокласникам позбутися комплексу меншовартості, виховувати не лише патріотичні почутті але й терпимість, самоповагу та взаємоповагу.

Пропонуємо вам до огляду план-конспект уроку, який розроблений у методичному посібнику для вчителя з країнознавства автором Мірошник Г.О.

Тема: Країни Африки: Єгипет - дар Нілу, Ефіопія − країна найдавніших цивілізацій Африки

Мета: поглибити в учнів знання про особливості економіко-географічного та політичного положення, населення, культури й господарства Єгипту та Ефіопії, визначити актуальні проблеми їх соціально-економічного розвитку; розвивати аналітичне мислення учнів, вміння порівнювати; виховувати толерантне ставлення учнів до культури інших країн, самоповагу та взаємоповагу.

Форма проведення уроку: урок-практична робота Обладнання: політична карта світу, фізична й економічна карти Африки, фотоматеріали, атласи, відеомагнітофон, фотоальбом, книга «Сім чудес світу», добірка літератури про Єгипет.

Зміст уроку

I. Організаційний етап.

II.Перевірка наявності домашнього завдання. Озвучення
деяких учнівських робіт.

III. Мотивація практичної діяльності учнів.

IV.Вивчення нового матеріалу.

Інструктаж вчителя про роботу з інструктивними картками.

Зразок інструктивної картки

1. Користуючись добіркою літератури про країни, картами атласу, заповнити таблицю:

Країни
Державний прапор
Столиця
Населення
Площа території
Національно-державний устрій
Державна мова
Релігія
ВВП
Грошова одиниця
Країни-партнери

2. Користуючись типовим планом характеристики країни, заповнити наступну таблицю та виявити спільні та відмінні риси країн.

Назва країни Назва країни
1. Географічне положення
2. Природно-ресурсний потенціал
3. Населення
4. Господарство
а) Загальна характеристика
б) промисловість
в) сільське господарство
5. Транспорт
6. Зовнішньоекономічна діяльність та партнерство

3. Висновок про спільні та відмінні риси країн. Аналіз роботи.

V.      Підсумок уроку

Аналіз учнем виконаної практичної роботи.

VI.    Домашнє завдання

1)Закінчити оформлення практичної роботи;

2)Наукове повідомлення про вивчені країни;

3)Випереджальні завдання учням − підготувати повідомлення про ПАР від імені «прем'єр-міністра ПАР» щодо ЕГП, «міністра культури «про населення, «міністра промисловості», «міністра сільського господарства», «політолога» щодо історичного минулого країни, «міністра закордонних справ»;

4)Підготувати запитання представникам преси.

На наш погляд, такий урок у курсі країнознавства недоцільно використовувати, тому що він більше підходить до курсу „Економічної та соціальної географії світу“ в 10 класі. Автором було запропоновано свій варіант уроку, поданий нижче, який є більш відповідним програмі країнознавства для 11 класу [58, с.198-200].

Тема: Країни Африки. Єгипет - дар Нілу.

Мета:

І. Навчальна

¾         поглибити в учнів знання про особливості економіко-географічного та політичного положення, населення, культури й господарства Єгипту;

¾         продовжити формування економіко-географічних знань учнів про комплексне використання природних ресурсів, про тенденції розвитку транспорту, туризму, зовнішньоекономічної діяльності, охорону навколишнього середовища.

2. Розвивальна:

¾         розвивати аналітичне мислення учнів;

¾         вміння порівнювати; виховувати толерантне ставлення учнів до культури інших країн, самоповагу та взаємоповагу;

¾         продовжити формування вмінь аналізувати необхідний матеріал, аргументовано викладати свою точку зору, вести дискусію;

¾         продовжити розвиток критичного мислення учнів;

3. Виховна:

¾         продовжити формування рис соціально активної особистості учнів

Форма проведення уроку: урок-практична робота.

Обладнання: політична карта світу, фізична й економічна карти Африки, фотоматеріали, атласи, відеомагнітофон, фотоальбом, книга «Сім чудес світу», добірка літератури про Єгипет.

Структура уроку:

          I.            Організаційний етап. 1 хв.

        II.            Перевірка наявності домашнього завдання. Озвучення деяких учнівських робіт. 4 хв.

       III.            Мотивація практичної діяльності учнів. 2 хв.

      IV.            Вивчення нового матеріалу. 35 хв.

V.     Підсумок уроку 2 хв.

VI.    Домашнє завдання 1 хв.

Зміст уроку

          I. Організаційний етап.

        II. Перевірка наявності домашнього завдання. Озвучення деяких учнівських робіт.

       III. Мотивація практичної діяльності учнів.

      IV. Вивчення нового матеріалу.

Інструктаж вчителя про роботу з інструктивними картками.

Зразок інструктивної картки

Користуючись атласами „Економічна і соціальна географія світу“ для 10-11 кл. заповніть та проаналізуйте таблицю за планом курсу.

План Єгипет
1. Територія
2. Історичний розвиток
3. Культура
4. Природа
5. Народонаселення
6. Господарство
а) промисловість
б) сільське господарств
в) сфера послуг
г) туризм
7. Всесвітньо відомі об’єкти
8. Зовнішньоекономічна діяльність

Проаналізувавши дану таблицю, вчитель опитує учнів класу за опрацьованими ними даними.

V.      Підсумок уроку

Аналіз учителем виконаного завдання.

VI.    Домашнє завдання

Випереджальні завдання учням − підготувати повідомлення про ПАР від імені «прем'єр-міністра ПАР» щодо ЕГП, «міністра культури «про населення, «міністра промисловості», «міністра сільського господарства», «політолога» щодо історичного минулого країни, «міністра закордонних справ»;

Підготувати запитання представникам преси.

Тема: Південна Африка − економічний лідер регіону

Мета: поглибити в учнів знання про особливості економіко-географічного та політичного положення, населення, культурне надбання й господарства Південної Африки, визначити актуальні проблеми її соціально-економічного розвитку; розвивати аналітичне мислення учнів; виховувати толерантне ставлення учнів до культури інших країн, самоповагу та взаємоповагу.

Форма проведення уроку: нестандартний урок – прес-конференція.

Обладнання: політична карта світу, фізична й економічна карти Африки, фотоматеріали, атласи, фотоальбом, добірка літератури про ПАР.

Хід уроку

I. Організаційний етап

Учасники конференції займають місця.

II. Перевірка домашнього завдання − написання заяви на участь у прес-конференції

Тест-взаємоперевірка

1. Столицею Єгипту є:

а)            Александрія;

б)            Каїр;

в)            Луксор;

г)             Асуан.

2. За формою державного устрою Єгипет є:

а) президентською республікою;

б) абсолютною монархією;

в) конституційною монархією;

г) парламентською республікою.

3. Більшість населення Єгипту...

а) негри;

б) араби;

в) єгиптяни;

г) банту.

4. Столицею Ефіопії є:

а)Ґондер;

б) Каїр;

в) Назарет;

г) Аддіс-Абеба.

5. Ефіопія розташована у:

а) ПівденнійАфриці;

б) Східній Африці;

в) Центральній Африці;

г) Північній Африці.

6. Провідною релігією Ефіопії є:

а) іслам;

б) християнство;

в) ефіопське православ'я;

г) протестантизм.

III. Актуалізація опорних знань.

Бесіда

• До якого типу країн відносяться більшість країн Африки?

• Чи в усіх країнах Африканського континенту однаковий рівень розвитку? Чому?

• Які країни можна виділили за більш вищим рівнем економічного розвитку?

IV. Мотивація навчальної діяльності учнів

Сьогодні у нас відбудеться прес-конференція, на якій буде розглянуто особливості ЕГП та ПГП, населення і культурного надбання ПАР. А також досвідчені фахівці своєї справи проаналізують сучасний стан економіки та зовнішньоекономічних зв'язків країни.

Учасники прес-конференції підготували повідомлення для преси, а кореспонденти підготують запитання для представників урядових структур.

Необхідно скласти план роботи нашої прес-конференції.

1) Особливості ЕГП та ПГП.

2) Історичне минуле країни

3) Населення, культура.

4) Сучасний стан економіки.

5) Зовнішні економічні зв'язки.V. Вивчення нового матеріалу

Виступи доповідачів.

VI. Закріплення вивченого матеріалу

За допомогою методу «Мікрофон» закінчити речення: «ПАР − республіка, яка...»

Зробити висновок про місце ПА у світовій економіці.

VI. Підсумок уроку

VIII. Домашнє завдання

1) Наукове повідомлення про ПА;

2) Підготувати розповідь про X. Колумба;

3) Підготувати повідомлення англійською мовою про природно-ресурсний потенціал США.

Тема: Тематичне оцінювання до теми „Африка“ у формі уроку-конференції.

Мета:

1. Навчальна:

• Поглибити та систематизувати знання учнів про країни Африки.

• Продовжити вироблення вмінь застосовувати здобуті знання та приймати виважені рішення щодо природокористування.

• Продовжити формування економіко-географічних знань учнів про комплексне використання природних ресурсів, про тенденції розвитку промисловості, сільського господарства, транспорту, туризму, зовнішньоекономічної діяльності, охорону навколишнього середовища.

• Продовжити формування в учнів цілісного уявлення про навколишній світ і глибокий взаємозв'язок природи та людини.

2. Розвивальна:

• Продовжити формування вмінь аналізувати необхідний матеріал, аргументовано викладати свою точку зору, вести дискусію.

• Продовжити розвиток критичного мислення.

3. Виховна:

• Продовжити формування рис соціально активної особистості учня.

Обладнання: політична карта світу, фізична й економічна карти Африки, фотоматеріали, атласи, фотоальбом, добірка літератури про Африку.

Хід уроку

Щоб десятикласникам все ж дати певні знання про окремі території, найкраще застосовувати таку форму роботи на уроці, як конференція.

З кожного регіону (Північна Африка, Західна Африка, Східна Африка, Центральна Африка, Південна Африка) вибирається 1−2 держави, що найбільш яскраво відбивають його особливості. Залежно від підготовки учнів, може бути два шляхи відбору країн; перший − легший, коли вибираються найбільш відомі держави, інформація про які міститься в підручнику; 2 − складніший, коли до розгляду пропонуються держави, відомості про які слід відшукати в різних джерелах інформації.

Для чіткої організації самостійної роботи школярів визначається графік розгляду кожної країни.

Перед початком вивчення розділу „Країни Африки“ клас ділять на групи по 3−4 особи (важливо, щоб учні це робили самостійно за бажанням, адже від взаєморозуміння всередині «творчого союзу» залежить їх подальший успіх). Кожна група учнів вибирає 2 країни, інформацію про які учасники групи будуть висвітлювати, тобто виступатимуть як «оглядачі» цих держав, але таким чином, щоб розгляд першої країни відбувався в III, а другої − у IV чверті.

Усі інші учні, що не характеризують конкретної країни, тобто не належать до категорії «оглядачів», переходять до розряду «публіка» (або «кореспонденти»). Але вони теж готуються до зустрічі під час «конференції», бо будуть ставити питання «оглядачам».

Підготовка «оглядачів» до конференції

Готуючи огляд певної країни, кожен учень повинен прочитати багато літератури (енциклопедії, довідники, підручники, книжки, статті тощо), опрацювати різні джерела інформації (географічні карти, атласи, сторінки Інтернету, теле- та радіопередачі та ін.), щоб якомога краще дізнатися про державу, що характеризується.

Для кращої організації роботи на уроці розробляється план характеристики держави. По-перше, десятикласникам легше буде збирати інформацію, характеризувати державу в певній послідовності. По-друге, для вчителя існуватимуть чіткі орієнтири щодо повноти розкриття матеріалу.

План характеристики держави може мати такі пункти:

1. Загальні відомості (площа, кількість населення, столиця; державні символи: прапор, герб, гімн; державний лад: форма правління, державний устрій, адміністративно-територіальний поділ; офіційна мова; грошова одиниця; національні свята).

2. Географічне положення, оцінка для розвитку господарства (економіко-географічне − вихід до океанів і морів, важливість транспортних магістралей тощо; політико-географічне − країни-сусіди та відносини з ними, сусідство з «гарячими точками» планети тощо.

3. Природні умови та ресурси, оцінка для розвитку промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту тощо (особливості рельєфу й клімату, оцінка сприятливості природних умов; забезпеченість природними ресурсами − мінерально-сировинними, водними, земельними, лісовими та ін.).

4. Населення (демографічні процеси: кількість населення та його динаміка, природний та механічний рух, статево-вікова структура; розміщення населення: густота населення, основні типи поселень, міське та сільське населення; етнічний та національний склад; релігія, трудові ресурси та зайнятість населення; соціальна структура).

5. Господарство (загальна характеристика промисловості, сільського господарства, транспорту; територіальна організація).

6. Проблеми та перспективи суспільного розвитку країни.

Для того, щоб характеризувати країну за таким планом, не досить мати інформацію (навіть у великих обсягах) про неї, потрібно ще вміти аналізувати зібраний матеріал − оцінювати всі чинники розвитку господарства, пояснювати ступінь розвиненості господарства загалом і його окремих галузей тощо, а також давати лаконічну інтегровану відповідь на кожне питання.

Учителю потрібно чітко зорієнтувати учнів щодо витрати часу на уроці при висвітленні кожного пункту плану характеристики (регламентувати кожний розділ, визначити тривалість розповіді по кожному пункту, щоб більша частина часу припадала на розгляд господарства), що в сумі не повинно перевищувати 30 хвилин.

Організація роботи всередині групи залежить від самих десятикласників, які до неї входять. Учні можуть матеріал готувати разом, обговорюючи кожний пункт, а можуть пункти плану розподілити між учасниками групи, щоб кожен більше заглибився у «свій напрям». Але останнє не означає обмеженість лише «своїми» пунктами, бо всі учні групи повинні володіти загальною інформацією про країну, хоча «своє» питання потрібно знати досконало. Під час конференції група «оглядачів» мусить висвітлювати особливості певної країни, навіть коли хтось із групи з будь-яких причин не з'явився на урок, − не можна ж розчарувати «публіку», яка готувалася до зустрічі. Той, хто був відсутній під час виступу своєї групи, приєднується до огляду іншої країни, але його участь у ролі «оглядача» упродовж чверті обов'язкова.

Крім усної розповіді про країну група «оглядачів» може підготувати будь-який ілюстративний матеріал (фотографії, таблиці, схеми, малюнки, відеороліки тощо), адже вони розуміють, що досягти поставленої мети − за короткий час якомога повніше розкрити економіко-географічні особливості держави за типовим планом − найкраще, якщо не тільки на слух, а й візуально сприймати інформацію.

Підготовка «публіки» до конференції

Щоб бути «публікою» під час проведення конференції, не досить лише присутності на уроці − необхідна активність під час обговорення проблеми, а для цього потрібно підготуватися: у загальних рисах знати про країну, що розглядається, заготовити цікаві запитання для детальнішого вивчення предмета обговорення (держави).

До запитань, які «публіка» ставитиме «оглядачам», висуваються такі вимоги:

• географічність (запитання мають стосуватися території цієї країни й географії);

• лаконічність, чіткість, однозначність (запитання має бути коротким і чітко сформульованим; воно не повинно містити в собі відповіді або базуватися на якихось припущеннях);

• свіжість і новизна інформації (питання має бути таким, щоб відповідь не повторювала інформацію, що вже прозвучала, тобто не повинна стосуватися типового плану характеристики країни; при відборі матеріалу для запитання слід користуватися сучасними, а не застарілими даними);

• унікальність і специфічність (запитання має бути з «родзинкою», цікаве, оригінальне, відповісти на яке можуть лише ті «оглядачі», що впевнено володіють інформацією про «свою» країну).

Зрозуміло, що для того, щоб задати запитання «оглядачам» за цими вимогами, потрібно багато попрацювати. Крім правильно сформульованого запитання, треба знати і повну відповідь на своє запитання, адже існує вірогідність її оприлюднення в разі, коли «оглядачі» цього зробити не зможуть.

Структура проведення уроку-конференції

Після вступного слова вчителя група «оглядачів» за типовим планом характеризує держави упродовж 25−30 хвилин. Учителю важливо стежити за дотриманням регламенту висвітлення кожного пункту плану, іноді втручаючись у розповідь «оглядачів» для того, щоб прискорити розкриття інших розділів характеристики, адже учні часто захоплюються деталями і багато уваги приділяють чинникам розвитку господарства за рахунок часу, відведеного на розгляд основних галузей господарства.

Характеризувати країну «оглядачі» можуть у будь-який спосіб: кожен висвітлює ті пункти плану, які готував; усі учасники групи, чергуючись і доповнюючи один одного, дають опис держави по кожному пункту плану; хтось один розповідає про країну, а всі інші − доповнюють, демонструють ілюстративні матеріали тощо. Але під час виставлення оцінки за роботу на конференції враховується активність і внесок кожного «оглядача» окремо.

Виступаючи перед класом, учні набувають навичок ораторської майстерності, освоєння якої веде до збільшення зацікавленості аудиторії до проголошеної інформації, а відтак і до зростання інтересу до точки зору промовця та його особистості.

Навчаються спілкуванню й учні, по знаходяться в ролі «публіки», бо слухати теж треба вміти.

Для привернення уваги однокласників до розповіді «оглядачів» пропонується її конспектувати, що призводить до активного сприйняття матеріалу, адже з усього потоку інформації потрібно вибрати основне й записати. Проведення конференцій під час вивчення розділу «Регіони та країни світу» є чудовою нагодою для школярів набути та вдосконалити навички конспектування, що стануть їм у нагоді в подальшому житті, особливо під час навчання у вищих навчальних закладах, де вважається, що студент повинен уже вміти конспектувати за лектором.

Після характеристики країни 10−15 хвилин відводиться на запитання від «публіки». Кожен учень може підготувати кілька запитань, але за одне коло ставить лише одне. У разі, якщо запитання не відповідає вимогам, воно знімається (про це повідомляє вчитель, пояснюючи причину зняття), а право ставити запитання переходить до наступного учня. Відповідати на запитання «публіки» може хтось один з «оглядачів» або всі разом, доповнюючи один одного. У випадку, коли «оглядачі» не відповіли на запитання «публіки» або відповіли неправильно чи не повністю, той, хто його ставив, повинен дати правильну повну й вичерпну відповідь. Активність «оглядачів» під час відповідей на запитання та кількість правильних відповідей впливають на оцінку за роботу на конференції кожного з них.

Наприкінці уроку підводяться загальні висновки щодо характеристики країни, аналізуються помилки, допущені «оглядачами», висловлюються зауваження щодо ведення конференції та повноти розкриття характеристики, учитель виставляє оцінки.

Оцінювання роботи учнів

Підсумовуючи роботу конференції, учитель виставляє оцінки «оглядачам», а також учням із «публіки», що ставили запитання, та за конспекти.

Робота кожного з «оглядачів», що включає в себе економіко-географічну характеристику держави за типовим планом і відповіді на запитання «публіки», учителем оцінюється індивідуально з урахуванням зауважень однокласників і сприйняття «публікою». При оцінюванні кожного «оглядача» враховуються його персональний внесок у розкриття теми, загальне враження від його розповіді про країну, активність під час відповідей на запитання, кількість правильних і повних відповідей.

Оцінки учням з «публіки» виставляються за кількість та якість виголошених запитань (враховуються лише ті запитання, що були поставлені публічно). Причому іноді за одне цікаве, оригінальне запитання, на підготовку якого потрібно багато попрацювати, можна отримати високий бал, а в іншому разі − може перемогти велика кількість «сіреньких» запитань, що теж призводить до винагороди високим балом. Щоб отримати високий бал інтегральної оцінки наприкінці чверті за активність на конференціях, десятикласники можуть або поставити по 1−2 запитання на кожному уроці, або зосередитися на кількох країнах для складання оригінальних запитань з великою вірогідністю високої відзнаки.

Перевірка 3−4 конспектів наприкінці уроку не дуже обтяжить вчителя, але з цього подвійна користь, бо, по-перше, є можливість урізноманітнити види оцінюваних робіт і таким чином деяким учням (що не вирізняються творчою активністю, але відзначаються ретельністю і наполегливістю) підвищити свій загальний рівень оцінки, по-друге, десятикласники впевняться, що оцінюється кожний вид їх робіт.

Вести облік оцінок за роботу на конференціях краще в окремому журналі, виділяючи оцінки за кожний вид роботи («оглядач», поставлені запитання, конспект) окремим кольором. Тоді наприкінці чверті добре видно всю картину участі кожного десятикласника на уроках-конференціях, що може відбитися в інтегральній оцінці за активність на таких заняттях, яка потім істотно впливатиме на виставлення семестрової оцінки [44, с.28-30].

Отже, проаналізувавши програму курсу та посібник „Країнознавство“, де розроблені плани-конспекти уроків, можна зробити висновки, що вони є недосконалими і спираються на курс 10 класу „Економічна і соціальна географія світу“, а унікальність шкільного курсу країнознавства полягає в тому, що це єдиний предмет, що поєднує знання про природу, соціально-економічний та історичний розвиток країн. Отже, країнознавчі знання можуть стати базою для різноманітної практичної діяльності старшокласника, творчого росту особистості старшокласника.


ВИСНОВКИ

Дослідивши праці провідних науковців-географів ми з’ясували, що «Країнознавство» є наукою і навчальною дисципліною, яка комплексно вивчає країни і регіони світу, досліджує, систематизує і узагальнює дані про їх природу, населення, господарство, культурно-історичні особливості, внутрішні просторові відмінності. Наукові основи країнознавства закладені М.Баранським, Ю.Г. Саушкіним, В.А. Анучиним, В.М. Гохманом, К.М. Поповим, А.І. Клімовим, С.Б. Лавровим, Г.В. Сдасюком, Я.Г. Машбіцем, Н.С. Мироненком, В. А. Пуляркіним, Л.В. Смирнягіним. Серед вітчизняних науковців виділяються роботи П.О.Масляка, І. І.Дахна, Б.П.Яценка, Г.В.Балабанова.

Відповідно до сучасних уявлень, існують два головних види країнознавства − інформаційне та власне наукове країнознавство. Звідси випливає і розмаїтість функцій країнознавства: інформаційна, описова, освітня, культосвітня, науково-дослідна, практична.

Що стосується внутрішньої структури країнознавства, то Я.Г. Машбіц виділяє в ньому три головних класи: 1) фізико-географічне (природне), 2) економічне і соціальне (суспільно-географічне) і 3) комплексне. На думку В.П.Максаковського, комплексне країнознавство на рівні "вищого синтезу", задача якого складається в комплексному розгляді країн (і районів), поки що одержало набагато менший розвиток, порівняно з фізико-географічним та економіко-географічним країнознавством. На сучасному етапі країнознавчі дослідження мають переважно природно-історичне і соціально-економічне спрямування, що зумовлюється особливостями історико-географічного розвитку людства в першій половині XXI ст.

Шкільне країнознавство систематизує різноманітні дані про природу, населення, господарство, культуру, соціально-політичну організацію країн світу і становить основну фактажну базу для регіональної економічної і соціальної географії, характеризуючи головні особливості регіонів і країн світу. Даний курс є новим для середньої школи. Він був введений в практику загальноосвітньої школи з 2002р. В зв’язку з тим, що даний курс є новим для середньої школи, тому він не має належного методичного забезпечення. До цього часу не створений підручник для учнів, проте в наявності достатня кількість посібників країнознавчого спрямування розрахованих для студентів-міжнародників, географів, економістів та тих, хто опановує спеціальність "туризм".

Розглянувши дидактичні особливості впровадження даного курсу ми з’ясували, що курс «Країнознавство» органічно доповнює програмний матеріал курсу «Економічна і соціальна географія світу», вивчення якого передбачено в 10 класі, і є завершальним у географічній освіті школярів класів філологічного, природничого або суспільно-гуманітарного профілю.

Об'єктом вивчення країнознавства є країни як основні одиниці соціально-політичної організації світу, а також їх регіональні угруповання. Основне завдання курсу − формування у старшокласників сучасних уявлень про географічну картину світу через комплексне, ширше за своїм змістом, вивчення країн шляхом систематизації та узагальнення різнорідних даних про їх природу, населення, господарство, соціальну сферу та культуру. Розв'язування такого завдання вимагає залучення матеріалів інших навчальних предметів − історії, зарубіжної літератури, музики й образотворчого мистецтва, тому курс «Країнознавство» передбачає широкі міжпредметні зв'язки. При цьому методами географії створюється багатогранний образ території і виявляється її своєрідність.

Результатом дипломного дослідження стала комплексна характеристику провідних країн регіону, що наводиться в другому розділі. На основі систематизації і узагальнення даних про природу, населення, господарство, культурно-історичні особливості і внутрішні просторові відмінності ми з’ясували, що:

Для країн Африки будь-яких регіонів характерні всі риси слабо розвиненості визначені ООН. Частка Африки в населенні світу − 12,6%, а в світовому виробництві ВНП − тільки 1,6%. Найбільш розвиненими за всіма показниками є окремі країни Північної та Південної Африки − ПАР та Єгипет.

Країни Африки, маючи потужний природно-ресурсний потенціал все ще залишаються найбіднішими та найнестабільнішими у світі. Це регіон політичних протиріч, воєн, геноцидів, соціально-економічних криз. Від епохи колоніалізму Африці дісталися штучні кордони без урахування меж етнічних територій. Цим самим була закладена величезна "міна сповільненої дії", яка може вибухнути у XXI ст.

Африка виключно багата корисними копалинами, хоч вивчені вони поки що недостатньо. Серед інших континентів вона займає перше місце по запасах руд марганцю, хромітів, бокситів, золота, платини, кобальту, алмазів, фосфоритів. Великі також ресурси нафти, природного газу, графіту, азбесту. Частка Африки у світовій гірничій промисловості — 14 %. Майже вся сировина і паливо вивозяться з Африки в економічно розвинені країни, що ставить її економіку у велику залежність від світового ринку.

У цілому країни Африки мають великі та ще повністю не задіяні природні і людські ресурси. Якщо "зелена революція" вперше дала можливість більшій частині людства забезпечити себе продуктами харчування, то Африканський континент до цієї більшості не належав. Нестача продовольства стала відчуватися тут уже у 80-х роках XX ст. її основними причинами вважають війни, засухи та високі темпи приросту населення.

Африка взагалі, і досліджені нами регіони − це класична територія „демографічного вибуху". Дуже швидко зростає кількість населення, але рівень життя дуже низький, тому смертність теж досить висока.

Середня густота населення Африки (24 чол./км2) в декілька разів менша, ніж в Європі і в Азії. Для Африки характерні дуже різкі контрасти розселення. Наприклад, у Сахарі знаходяться найбільші у світі незаселені території. Рідке населення і в зоні вологих тропічних лісів. Але є і досить значні скупчення населення, особливо на узбережжі. Ще більш різкі контрасти характерні для окремих країн. За рівнем урбанізації Африка поки що значно відстає від інших регіонів. Однак темпи урбанізації тут найвищі у світі.

Маючи дуже високий природній потенціал, країни Африки балансують на межі бідності. Майже на всьому континенті спостерігається політична нестабільність, що зумовлена етнічною відокремленістю і винятковістю населення. Найяскравіше ці суперечності простежуються на прикладі Східної, Західної та Центральної Африки. Найстабільнішим регіоном є Північна Африка.

По видобутку багатьох видів корисних копалин Африці належить важливе, а іноді і монопольне місце у світі. Основна частина палива і сировини вивозиться на світовий ринок і дає 9/10 експорту регіону. Саме добувна промисловість визначає місце Африки в міжнародному поділі праці. Обробна промисловість розвинена слабо або взагалі відсутня. Але деякі країни в регіоні відрізняються більш високим рівнем обробної промисловості — ПАР, Єгипет, Алжир, Марокко. Друга галузь економіки, що визначає місце Африки у світовому господарстві, — тропічне і субтропічне землеробство. Воно також має яскраво виражену експортну спрямованість. Але загалом Африка ще значно відстає у своєму розвитку. Вона займає останнє місце серед регіонів світу за рівнем індустріалізації й врожайності сільськогосподарських культур. Для більшості країн характерний колоніальний тип галузевої структури господарства. Він визначається: переважанням малотоварного екстенсивного сільського господарства; слаборозвинутою обробною промисловістю; значним відставанням транспорту — транспорт не забезпечує зв'язку між внутрішніми районами, а іноді − зовнішньоекономічні зв'язки держав; невиробнича сфера також обмежена і представлена зазвичай торгівлею і послугами. Для територіальної структури господарства також характерні загальна нерозвиненість і сильні диспропорції. На економічній карті регіону виділяються лише окремі центри промисловості, в основному столичні райони і райони високотоварного сільського господарства.

Умови життя населення всього континенту, а зокрема Центральної, Східної та Західної Африки за будь-якими стандартами дуже низькі. Це стосується як побутових умов, рівня освіти, тривалості життя, так і рівня споживання.

Таким чином, сучасна Африка багатолика. На її території розташовуються десятки країн, що знаходяться на різних рівнях економічного і соціального розвитку, що по-різному спеціалізуються у міжнародному поділі праці.

Дослідивши сучасний стан вивчення підрозділу Африка в шкільному курсі країнознавства ми дійшли наступних висновків.

У відповідності до Програми з країнознавства для профільного навчання тема «Африка»вивчається у Розділі І − «Регіони і країни світу», який складається з 5 підрозділів і 16 тем. Африку виокремлено в якості окремого підрозділу, що розбитий на три теми: 1.Країни Північної Африки; 2.Країни Центральної, Західної і Східної Африки; 3.Країни Південної Африки. Програмою передбачене детальний розгляд окремих країн за типовим планом (Єгипет, Алжир, Республіка Конго, Сьєрра-Леоне, Ефіопія, Кенія, Південна Африка, Мадагаскар). Ці країни вибрані як найхарактерніші представники певних регіонів.

В цілому на вивчення підрозділу «Африка» програмою передбачено 8 годин. Проте на наш погляд недоцільно виділяти окремий урок на вступ. Доцільніше даний час використати на тематичне оцінювання і узагальнення знань з усієї теми «Африка». Тому на основі Державного стандарту базової і повної середньої освіти і Програми з країнознавства для профільного навчання [8; 20] у загальних навчальних закладах автором була складене наступне поурочне планування з теми „Африка“.

Підсумовуючи погляди провідних педагогів на викладання географії, стосовно курсу «Країнознавство» ми дійшли наступних висновків. При вивченні даного спецкурсу необхідно застосовувати особистісно-орієнтований підхід, при цьому визначити рушійні мотиви географічного пізнання світу особистістю школяра; враховувати наступність між шкільними курсами географії в цілому і «Економічної і соціальної географії» зокрема; застосовувати нові засоби навчання, особливо інформаційні технології (електронні підручники, атласи, презентації).

Автор методичного посібника «Країнознавство» Мірошник Г.О. [42, с.10-12] рекомендує вчителям віддавати перевагу таким формам роботи, як випереджаючі завдання, дослідження в мікрогрупах, проекти (індивідуальні та колективні), усний захист гіпотези чи проекту, творчі роботи, проведення прямих, опосередкованих, фантастичних аналогій, складання кросвордів, ребусів, колажів, опорних схем. Ефективним під час вивчення географії є метод емпатії (перевтілення) − один із методів творчого розвитку обдарованих дітей. Учням пропонується перевтілитися в мандрівників, кореспондентів провідних газет та журналів, туристів, героїв літературних творів, казок, легенд, кінофільмів, гідів, письменників, художників, тощо. Ці та подібні види роботи цілком дозволяють втілити модель творчого пошуку на практиці, реалізувати принципи особистісно-орієнтованого навчання.

Основними прийомами педагогічної техніки також можуть бути мотиваційні запитання («Як ти вважаєш, для чого тобі знадобляться знання про Єгипет?» або «Мій прогноз на майбутнє...») та організаційні: прес-конференція, імпровізоване інтерв'ю, уявний діалог з президентом, ділова гра, прийом «спіймай помилку», інтелектуальний футбол, прийом, прийом «ажурної пилки», прийом «Не розірви ланцюжок» (учні мають дати план вивчення країни, не порушивши послідовності швидко і не повторюючись, тощо).

Глибокому засвоєнню змісту під час вивчення країнознавства сприятиме вміле поєднання традиційних типів уроків з нестандартними при оптимальному виборі форм організації навчальної діяльності (індивідуальних, групових, мікрогрупових). Враховуючи результати досліджень, які свідчать про те, що при груповій організації навчання учні засвоюють 50% знань, а в систем «дитина навчає дитину» − 90%, варто віддавати перевагу мікро груповій роботі − бригадній, парній.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1.     http://egypt4you.ru

2.     http://www.goegypt.ru

3.     www.fair.ru - Ярмарок подорожей.

4.     www.touregypt.net - Міністерство туризму Єгипту.

5.   Абрамов И.Н. Экономические реформи и сотрудничество с Россией // Азия и Африка сегодня. — 2002. — №3. — С.52-59.

6.     Африканские просторы. – М.: Просвещение, 1997. – 168с.

7.     Безуглий В., Козинець С. Регіональна економічна та соціальна географія світу. – К., 2003. – 688с.

8.     Бєскова Н.В. Шкільна географічна освіта в 2004/2005 навчальному році // Географія та основи економіки в школі. − 2004. − №3. − С.2−3.

9.     Бизнес-партнер: Африка: Международный каталог мирового сотрудничества. – К., 1998. – 76с.

10.   Биржаков М.Б., Житенев С.Ю. Історія росіянина: православ'я і питання паломницького туризму. У справ. «Туристські Фірми» Вип 17 –Спб.: ОЛБИС, 2000 р. − С. 19-21.

11.   Борисова С. Комплексний підхід до вивчення країн у курсі „Країнознавство“ // Школа. − 2006. − №11. − С. 5−6.

12.   Брю Джеймс. Без работы нет благосостояния: Правительство Южной Африки борется с ростом безработицы // Новое время. — 2002. — №14. — С.33-34.

13.   Гельдоанд М.А. Африка // География: приложение к газете «Первое сентября». – 1997 - №44. – С. 6-7, 13.

14.   Голиков А. та ін. Вступ до економічної і соціальної географії. – К., 1997. – 320с.

15.   Гончаров В.И. Экономические проблемы стран Африки //Международная жизнь. — 1986. — №7. — С.55-63.

16.   Городецький В.В. В джунглях Африки. Щоденник мисливця // Краєзнавство. Географія. Туризм. – 1998 − №16. – С. 1-68

17.   Гура В., Кузубов В. Африка: проблеми економічного розвитку. – К.: Юрінком Інтер, 1994. – 94с.

18.   Гура В.Е. Внаслідок технократичного підходу: Проблеми розвитку африканських країн і програми структурної перебудови їх економіки //Політика і час — 1994.—№4. − С.31-34.

19.   Дейч Т. Как погасить „опасный” огонь в „горячих точках” Африки// Африка и Азия сегодня, − 2005.− №12.− С.20-26.

20.   Державний стандарт базової і повної середньої освіти // Географія. − 2004. − №3. − С. 13−18.

21.   Дмитриевский Ю.А. Африка: природа, население, хозяйство. Страны Африки: Египет, Нигерия, ЮАР // Краєзнавство. Географія. Туризм. — 2002. — №25-28. — С.27-34.

22.   Дорохин В., Щербаков С. Замбия – настоящая Африка// Африка и Азия сегодня, − 2005.− №3. − С.29-36.

23.   Египет // Источниковедение истории Востока. М; 2005. − С. 20-59.

24.   Египет и Эфиопия. — Византийский временник. Т. XIII. − СПб., вып. 3−4. С. 711−731.

25.   Египетские рельефы с изображением погребальных процессий Музея изящных искусств. — Известия РАИМК. − СПб., № 9, С. 61—71.

26.   Египтология // Азиатский музей - Ленинградское отделение Института востоковедения АН СССР. М; 1999. − С. 479-515.

27.   Економіка країн Африки // Економіка зарубіжних країн: Підручник /За ред. А.С.Філіпенка. — К., 1996. — С.249-270.

28.   Енциклопедія туриста – М.: Изд. «Велика російська енциклопедія». 1996. − 605 с.

29.   Зарубіжні країни: Підручник для студ. геогр. спец, вузів. — К.: Либідь, 2000.— 416 с.

30.   Классический Восток, ч. I. Введение. Египет/ Под. ред. предисл. и примеч. В. В. Струве и Н. Д. Флиттнер. СПб, 2001. − 345 с.

31.   Концепция содержания географического образования в 12-летней школе// География. − 2005. − № 4. − С.13-15.

32.   Краєзнавство: Програма для профільного навчання в ЗНЗ // Краєзнавство, Географія. Туризм. – 2004. − №42. – С. 9-18.

33.   Кукушкин В.В. Экономика Марокко и Туниса // Азия и Африка сегодня. — 2002. — №6. — С.55-59.

34.   Левківський В.М. Криза платоспроможності країн Африки й можливі шляхи урегулювання зовнішньої заборгованості // Питання політичної економіки. — 1992. — Вип. 222. — С.83-86.

35.   Лопатов В.С. Африка в тисках "структурной перестройки" экономики // Мировая экономика и международные отношения.— 1997.— №7.—С 124-132.

36.   Лопатов В.С. Бизнес в Африке и деловая культура // Азия и Африка сегодня. — 2002. — №7. — С.51-54.

37.   Максаковский В.П. Африка—регион городского взрыва // География. — 2003. —№15. —С.13-18.

38.   Мамед-Заде П. Пирамиды Судана: 2500 лет в тени Хеопса // Азия и Африка сегодня – 2002. - №2 – С. 70-72

39.   Масляк П.О. Країнознавство: Підручник. − К.: Знання, 2007. − 292 с.

40.   Мировая экономика: Учебник / Под. ред. А.С.Булатова.— М., 1999. − 580 с.

41.   Міжнародна економіка / За ред. Ю. Козак. – К., 2004. – 670с.

42.   Мірошник Г.О. Країнознавство. − Х.: Вид. група „Основа“, 2006. − 256 с.

43.   Морозенкская Е.Б. Глобализация теневой экономики и Африки // Азия и Африка сегодня. — 2002. — №1. — С.2-58, №2. — С.40-42.

44.   Новикова В. Урок-конференція в курсі „Економічної і соціальної географії світу“ в 10 класі.// Географія та основи економіки в школі. − 2005. − №5. − С.28-30.

45.   Пакова Е.Л. Африка: социальные приоритеты и макроэкономическая стратегия // Мировая экономика и международные отношения. — 1998. — №9.— С. 146-150.

46.   Парки Африки: Путеводитель. – М. Наука, 1997. – 252с.

47.   Пестушко В. Єгипет. Додатки до вічності // Краєзнавство. Географія. Туризм. – 2002 - № 43 (листопад). – С. 4-5

48.   Производство минерального сырья в Африке // География. Приложение к газ. "Первое сентября". — 1995. —№16. — С.4-8.

49.   Р.Антес "Египет" // Мифологии древнего мира. М; 2001. − С. 55-121.

50.   Развитие творчества на уроках географии// География. − 2005. − № 6. − С. 13-15.

51.   Соскін О. І., Дрозд В.Д. Особливості державної економічної діяльності в країнах Африки // Питання політичної економії. — 1992. —Вип. 222. —С.75-78.

52.   Станис В.Ф., Рогатов М.Д., Черненко Е.Ф. Экономическая политика США в Африке // Социально-економические проблемы в развивающихся стран социалистической ориентации. — М., 1990. —С.23−42.

53.   Страны и народы: Африка. – М. Дрофа: Просвещение, 1999 – 592с.

54.   Умакова Н., Полінова І. Соціально-економічні типи країн. – К., 2004. – 304с.

55.   Экономическая, социальная и политическая география мира. Регионы и страны: Учебник / Под ред. С.Б.Лаврова; Н.В.Каледника. — М., 2002. — 928 с.

56.   Экономическое развитие в Африке: поиск новых путей решения старых проблем // Азия и Африка сегодня. — 2003. — №1. — С17-20.

57.   Ю.Копылов В.А. География населення: Учеб. пособие / Московский пед. ун-т. — М, 1999.— 124 с.

58.   Юрківський В.М. Регіональна економіка і соціальна географія. − К., 2000. − 342 с.

59.   Юрківський В. Країни світу. – К., 2001. – 368 с.


ДОДАТКИ

 

ДОДАТОК 1

Демографічні та макроекономічні показники країн Північної Африки [7; С.473]

Країна Столиця

Площа, тис. км2

Населення, млн. осіб

Густота населення,

осіб/км2

ВНП на

душу населення, дол. (2000 р.)

Алжир Алжир 2382 31,2 12 5500
Західна Сахара (окупована Марокко) Ель-Аюн 260 0,2 1
Єгипет Каїр 1001,4 68,3 57 3600
Лівія Тріполі 1759 5,1 3 8900
Мавританія Нуакшот 1030,7 2,6 2,2 2000
Марокко Рабат 446,6 30,1 60 3500
Судан Хартум 2500 35,0 11 1000
Туніс Туніс 163,6 9,5 55 6500
Усього 9549,3 182 Середня − 25 Середній − 4400

ДОДАТОК 2

Демографічні та макроекономічні показники країн Центральної Африки [7; С.147]

Країна Столиця Площа, тис. км2 Населення, млн. осіб

Густота населення, осіб/км2

ВНП на душу населення, дол. (2000 р.)
Ангола Луанда 1247 11,1 9 1000
Габон Лібревіль 267,7 1,3 5 6300
Демократична Республіка Конго Кіншаса 2345 43,9 19 600
Екваторіальна Гвінея Малабо 28,05 0,4 14 2000
Камерун Яунде 475,4 14,2 28 1700
Конго Браззавіль 342 2,94 8 1100
Сан-Томе і Принсіпі Сан-Томе 1 0,12 120 1100
Центральноаф-риканська Республіка Бангі 623 3,3 5 1700
Чад Нджамена 1284 6,3 5 1000
Усього 6613,1 83,5

Середня—

23

Середній— 1800

ДОДАТОК 3

 

Демографічні та макроекономічні показники країн Східної Африки [7; С.148]

Країна Столиця

Площа, тис. км2

Населення, млн.. осіб

Густота населення, осіб/км2

ВНП на душу населення, дол. (2000 р.)
Бурунді Бужумбура 27,8 6,4 230 720
Джибуті Джибуті 23 0,6 26 1300
Еритрея Асмера 125 3,5 28 710
Ефіопія Аддіс-Абеба 1096 58,6 53 600
Замбія Лусака 752,6 9,5 12 880
Кенія Найробі 582,6 30,5 52 1500
Малаві Лілонгве 118,5 11,1 93 900
Руанда Кігалі 26,4 8 302 900
Сомалі Могадішо 637,7 9,3 15 600
Танзанія Додома 945,1 32 34 710
Уганда Кампала 236 19,4 82 1100
Усього 4570,7 188,9

Середня —

84

Середній — 900

ДОДАТОК 4

Демографічні та макроекономічні показники країн Західної Африки [7; С.145]

Країна Столиця

Площа,

тис. км2

Населення, млн. осіб

Густота населення, осіб/км2

ВНП на душу населення, дол. (2000 р.)
Бенін Порто-Ново 112,6 5,2 47 1030

Буркіна-

Фасо

Уагадугу 274,4 10,4 37 1000
Гамбія Банжул 11,3 1,2 106 1100
Гана Аккра 238,5 17 71 1900
Гвінея Конакрі 246 6,6 27 1300
Гвінея-Біс ау Бісау 36,1 1,1 31 850
Кабо-Верд є Прая 4,03 0,39 95 1700
Кот-д'Івуа Р Ямусукро 322,5 15,8 42 1600
Ліберія Монровія 111,4 2,4 24 1100
Малі Бамако 1240 10,8 7 850
Нігер Ніамей 1267 9,3 7 1000
Нігерія Абуджа 923,8 115 120 950
Сенегал Дакар 196,7 8,3 43 1600
Сьєрра-Ле оне Фрітаун 72,3 4,5 58 510
Того Ломе 56,6 4,1 70 1500
Усього 5113,2 212

Середня —

52

Середній — 1200

ДОДАТОК 5

Демографічні та макроекономічні показники країн Південної Африки [7; С.557]

Країна Столиця

Площа,

тис. км2

Населення, млн. осіб

Густота населення,

осіб/км2

ВНП на душу населення, дол. (2000 р.)
Ботсвана Габороне 600,40 1,00 3 6 600
Зімбабве Хараре 390,80 12,60 32 2 500
Коморські Острови Мороці 2,00 0,70 350 720
Лесото Масеру 30,35 2,20 72 2 400
Маврикій Порт-Луї 2,04 1,10 539 10 400
Мадагаскар Антананаріву 587,00 14,80 25 800
Мозамбік Мапуту 799,40 17,00 21 1 000
Намібія Віндгук 824,30 1,60 2 4 300
Республіка Південна Африка (ПАР) Преторія 1221,00 41,20 33 8 500
Свазіленд Мбабане 17,36 0,90 51 4 000
Сейшельські Острови Вікторія 0,04 0,08 175 7 700
Усього 4929,90 93,70 Середня − 118 Середній − 4 400

Еще из раздела Педагогика:


 
 Поиск рефератов
 
 
 
 Реклама
 
 
 Еще рефераты
 
 
 Реклама
 
 
 Афоризм
Как ни работай - всегда найдется козел, который работает меньше, а получает больше...
 
 
 Гороскоп
Овен Телец Близнецы Рак Лев Дева
Весы Скорпион СтрелецКозерог Водолей Рыбы
 
 
 Знакомства
я  
ищу  
   лет
 
 
 Погода
 
 
 Реклама
 
 
 Счётчики
 

[ Украина по русски — "Учил? Нет!" | 2014 © Все права защищены! Игорь Харченко ]