На главную Добавить работу Все сервисы Старая база  

Кіммерійці, скіфи, сармати та інші народи на території України



Кіммерійці, скіфи, сармати та інші народи на території України

 


Багато років тому назад на території сучасної України жили племена, які, зміняючи одне одного, залишили про себе мовчазні свідоцтва, які допомагають скласти уявлення про їх заняття і спосіб життя.

Найдавнішим народом на території України були кіммерійці. Давньогрецький поет Гомер (роки життя точно не відомі, І датуються від XII до VII ст. до н. е.) у поемі «Одіссея» І писав, що їхня країна знаходиться біля входу до потойбічного світу. «Закотилось сонце й покрилися тьмою усі шляхи, а судно наше досягле кінця глибокого океану. Там народ і місто людей кіммерійських». Реальність цього народу підтверджують і ассирійські клинописні джерела. В 722—715 pp. до н. е. вони зафіксували перемогу кіммерійців над урартським царем Руссою.

Приблизно в X — середині VII ст. до н. е. кіммерійці займали територію між Тіром (Дністром) і Танаїсом (Доном), а також Кримський і Таманський півострови. Вони швидше за інші народи перейшли до кочового скотарства і завдяки цьому випередили в своєму розвитку навколишні племена. До того ж кіммерійці одними з перших почали виплавляти залізо спочатку тигельним, а потім сиродутним способом за допомогою горна, їхні майстри навчилися кувати залізо й виготовляти високоякісну сталь. Прикладом їхньої майстерності є мечі, довжиною 1 м 8 см з бронзовим руків'ям, знайдений у Суботівському городищі на Чигиринщині. З'явилися залізні наконечники для стріл. Озброєні залізними мечами, стрілами й неперевершеними на той час луками, булавами або бронзовими бойовими сокирами, кіммерійці довго не знали собі рівних у воєнних сутичках і битвах. Тривалий час кіммерійська кіннота була непереможною й наводила жах на своїх супротивників Політична історія кіммерійців відома мало. Знаємо лише, що вони успішно воювали з Урарту, Ассирією (722— 715 pp. до н. е.) і не встояли перед скіфами. Через Кавказ кіммерійці з боями почали відходити в Передню Азію. У 676— 674 pp. до н. е. в союзі з Урарту вони розгромили Фрігію, потім на чолі із царем Лігдамісом завоювали Лідію. Остаточно кіммерійці зникли з політичної арени після поразки від військ лідійського царя Аліата (615— 565 pp. до н. е.).

Протягом XIX— III ст. до н. е. у Криму жили таври (від грецького слова «таброс» — тур, бик). Перші дані про них повідомляє нам уже згадуваний Гомер. Таври були працелюбні й мужні люди, займалися в горах скотарством, у долинах — землеробством, у прибережних районах — рибальством. Мали високорозвинуті гончарство, ткацтво, виготовляли речі з каменю, дерева та інших матеріалів. У другій половині І тис. до н. е. в таврів почався перехід від родоплемінного ладу до рабовласницького. Виокремилася аристократія, яка об'єднала таврійські племена на боротьбу проти Херсонеса й відіграла важливу роль у відсічі агресії римських легіонів. Таври мали непрості відносини зі своїми могутніми сусідами скіфами та сарматами. Однак їхні гірські племена зберегли свою незалежність до перших століть нашої ери. За ім'ям таврів сучасники називають нинішній Кримський півострів Таврідою, Таврікою, Таврією.

У VII ст. до н. е. на території півдня України з'явилися незнані досі войовничі племена скіфів, які слідом за кіммерійцями прорвалися в Передню Азію розгромили Мідію, пронеслися по Сирії, Палестині, дійшли до володінь давнього Єгипту й змусили фараона Псамметиха дати їм великий викуп. Панування скіфів у Передній Азії закінчилося тим, що мідійський цар Кіаксар запросив на бенкет скіфських царів і перебив їх. Залишки скіфів через 28 років повернулися в Північне Причорномор'я, яке вважали своєю батьківщиною. Тут їм довелося витримати сильні бої з синами їхніх жінок і рабів, останні з яких не бажали потрапляти у рабство.

З поверненням основної маси скіфів обстановка в степових і лісостепових районах України загострилася. Племена «царських» скіфів розпочали підкоряти навколишні племена, і незабаром величезна територія від Дунаю до Дону й від Чорного моря до Києва опинилася під їхньою владою. Наприкінці VI ст. до н. е. утворилася Скіфія зі столицею поблизу сучасного м. Кам'янки-Дніпровської на Запоріжжі. Держава поділялась на три царства, одне з яких вважалося головним. Ним було державне об'єднання «царських» скіфів у Північному Причорномор'ї та Приазов'ї. Влада царів була спадковою, а суспільство складалося з общинників, воїнів та жерців.

Давньогрецький історик Геродот (н. між 490 і 480 — п. між 430 і 424 до н. е.) в «Історії» поділив населення Скіфії на дві основні групи: скіфів-кочівни-ків і скіфів-землеробів. Вони складалися з окремих племен. Північне Причорномор'я і Приазов'я займали скіфи-кочівники й «царські» скіфи іранського походження. Структура їхнього суспільства була ідеально пристосована до умов кочування і ведення війни. Роди й племена перетворилися на своєрідні військові підрозділи для охорони худоби й пастухів, а також нападів на сусідів з метою заволодіти їхніми багатствами. Серед скіфів підтримувалися традиції хоробрості, ненависті до ворогів і одно-1 часно військової дружби, побратимства та стійкості, вірності своїм обрядам і звичаям.(«Скотарство забезпечувало скіфів-кочівників усім необхідним. Давало їм м'ясо, молоко, «іппаку» (сир з кобилячого молока), вовну, шкури. Справжнім багатством скіфів були коні, непоказні на вигляд і невибагливі до кормів^При висоті в холці до 144 см вони не знали собі рівних у бігові на далекі дистанції. Ось що писав очевидець цих змагань давньогрецький історик Арріан (між 95 і 175): «...можна побачити, як той прудкий, рослий і гарячий кінь вибивається з сил, а ця малоросла й шолудива конячка спочатку переганяє його, а потім залишає далеко позаду». Серед худоби 1 переважали безрогі та короткорогі породи заввишки в холці ,до 125 см. Скіфи випасали багато овець, значно менше С кіз, які за своїми розмірами та іншими показниками мало чим відрізнялися від сучасних. Траплялися в них верблюди. Численні стада коней і великої рогатої худоби, отари овець належали родовій знаті. Ми не знаємо мінімальної кількості тварин, необхідної для забезпечення прожиткового мінімуму скіфської сім'ї. Однак можна провести аналогію з кочів-никами-казахами XIX ст., коли сім'я з п'яти осіб потребувала 15 коней, шести голів великої рогатої худоби, двох верблюдів і не менше 50 овець. Напевне, такі ж норми забезпечення сім’ї кочівника продукцією тваринництва існували і в Скіфії. До скіфів-землеробів Геродот відносив місцеві нескіфські племена різних регіонів України. Підставою для цього стало те, що вони перебували в скіфській державі й платили їй данину. За характером господарювання ці племена значно відрізнялися від скіфів-скотарів. Вони вели осілий спосіб життя й займалися переважно сільським господарством.

У пониззі Південного Бугу мешкали калліпіди, північніше — алазони, а в зоні Правобережного Лісостепу — скіфи-орачі. Назва останнього племені свідчить про поширення рільництва у цих регіонах із застосуванням дерев'яного плуга. Причому його значущість у житті населення Скіфії відбита в місцевій міфології. В легенді про походження скіфів зовсім не випадково на перше місце поставлені золоті плуг і ярмо, предмети, які аж ніяк не були головними у житті кочівників. Завдяки широкому застосуванню плуга зернове землеробство осілих племен швидко розвивалося й фактично перетворилося на товарне виробництво. Шишки хліба орачі у великій кількості продавали грецьким колоніям Північного Причорномор'я і Греції. Із зернових культур переважно вирощували пшеницю, просо, ячмінь, жито. Культивували також горох, нугу, чуфу, вигну, сочевицю, часник, цибулю. Траплялися плантації конопель, щоправда, не відомо яких, дикорослих чи вже окультурених. У зонах Лісостепу та Полісся проживали неври, мела-нхлени, андрофаги, гелони, будини та інші народи. Даних про їхній устрій та заняття немає. З певністю можна лише стверджувати, що етнічно вони не були споріднені зі скіфами. Досить високо у скіфів були розвинуті чорна металургія й обробка металів. Залізо виплавлялося з болотних руд у спеціальних горнах. Майстри вміли робити різні сплави й зварювати метал. Виготовляли зброю, сокири, стамески, долота, бурави, інші знаряддя, прикраси, виливали котли місткістю до 600 великих амфор тощо. Осілі племена ліпили з глини різний посуд, пряслиці, грузила, навчилися лощити свої вироби. Значного поширення набули такі ремесла, як вичинка шкіри, виготовлення тканин, зернотерок, тероч-ників і пестів. Десь із VI ст. до н. е. зовнішнє становище Скіфії стабілізувалося. Вона не мала серйозних ворогів і не вела тривалих виснажливих воєн. Тільки у 513 р. до н. е. скіфи мусили відбивати наступ величезного війська персидського царя Дарія І Гістаспа (522— 486 до н. е.). Побудувавши міст через р. Істр, перси з Фракії вторгайся в межі Скіфії. Скіфів та їхніх союзників гелонів, савроматів і будинів очолювали царі Іданфірс, Скопасис і Таксакис. Відступаючи на схід, скіфи засипали колодязі, палили траву, завдавали несподіваних ударів нападникам. Дійшовши до невеликої р. Оар, яка впадала в Азовське море, скіфи повернули на північний захід. Таким чином вони заманювали персів на племена меланхланів, андрофагів і неврів, котрі раніше відмовилися допомагати їм. Спроби Дарія І укласти мир з Іданфірсом ні до чого не привели. Перси ледве врятувалися поспішним Відступом. Перемога над персами зміцнила позиції Скіфії і, напевне, врятувала від розгрому Грецію.

Наприкінці 90-х років V ст. до н. е. скіфи дійшли до Мармурового моря й запропонували царю Спарта Клеомену спільну війну проти персів. Тривалий час скіфи жили у мирі та злагоді зі своїми сусідами на заході — фракійцями. Проте з кінця V — початку IV ст. до н. е. скіфи почали тиснути на них. Скіфський цар Атей (р. н. невід. — п. 393 до н. е.) у IV ст. до н. е. разом із македонським царем Філіппом II розгромив царство одрисів і зайняв землі за. Дунаєм. Проте незабаром відносини між союзниками ускладнились і переросли у ворожі. У великій битві в 339 р. ^о н. е. Філіпп Македонський завдав поразки військам Атея. г) Сам 90-річний скіфський цар загинув у битві. З цього ско-^ ристалися фракійські племена гетів і захопили землі в межиріччі Дунаю і Дністра. Намісник Олександра Македонського Зопіріон у 331 р. до н. е. на чолі 30-тисячного війська здійснив похід на Ольвію, але не взяв її і на зворотному шляху був наголову розбитий скіфами.

У III ст. до н. е. почався занепад могутньої держави скіфів. У кількох битвах з кочовими племенами сарматів «царські» скіфи зазнали невдачі й мусили відступити. Основна частина «царських» і кочових скіфів осіла в Нижньому Подніпров'ї та Степовому Криму й утворила нову державу — Малу Скіфі кх її столицею став Неаполь, залишки якого й досі зберігаються в передмісті Сімферополя. Частина .скіфів поступово переходила до осілого способу життя, зайнялася землеробством, садівництвом і торгівлею. Пожвавилися відносини з античними містами-державами. У II ст. до н. е. — III ст. н. е. Мала Скіфія переживає період піднесення. Вона встановила владу над Ольвією й почала збройне змагання з Херсонесом і Боспором за панування над всією Таврідою. Але .на прохання херсонесців понтійський цар Мітрідат VI Євпатор (132—63 до н.е.) у ПО р. до н. е. військовою силою поклав край скіфській експансії. (Без воєнних трофеїв, у замкнутому просторі, із застарілим суспільним ладом, Мала Скіфія виявилась нежиттєздатною. До цього додалась агресія сарматів, що остаточно доконало скіфську державу. В III ст. н. е. Мала Скіфія припинила своє існування. Частина скіфів вижила у воєнній круговерті й пізніше асимілювалася серед інших народів.

У III ст. до н. е. у володіння «царських» скіфів з-за Дону вдерлися кочові племена с а р м а т і в. Як і «царські» скіфи, вони належали до племен іраномовної групи, сліди якої залишились у сучасній осетинській мові. Подібно урагану пронеслися по Приазов'ю і Північному Причорномор'ю спочатку «царські» сармати і язиги, а за ними в II ст. до н. е. — роксолани. Величезна територія Швеция України опинилася під владою сарматів. З І ст. до н. е. античні автори називали її вже не Скіфією, а Сарматією. Нова держава відігравала важливу роль на міжнародній арені, її царі то робили набіги на скіфів Таврійського півострова, то разом з ними воювали проти понтійського царя. Був період, коли вони виступали на боці Мітрідата VI в його боротьбі з Римом. Щоб зміцнити союз з кочівниками, він повидавав своїх дочок заміж за сарматських царів.

У середині І ст. до н. е. посилюються напади роксоланів на Ольвію і східні римські провінції. Сила роксоланів зростала з підходом численного племені аланів, напевне, недаремно названих давніми авторами хоробрими, сильними та багатокінними вошами. Пізніше алани посіли панівне становище серед сарматських племен і навіть передали їм свою назву. З прибуттям до Дунаю алани дедалі частіше нападали на східні римські провінції та змусили Рим платити собі данину. Сарматський період закінчився на території України в середині III ст. н. е. внаслідок експансії готів і гунів. Сармати справили значний вплив на підкорені ними народи. В свою чергу, самі запозичили кращі надбання місцевих племен і частково асимілювалися серед них. Грецька колонізація Північного Причорномор'я. З VIII ст. до н. е. перенасичена людністю рабовласницька Греція почала виштовхувати надлишки населення за межі метрополії. Спочатку греки колонізували узбережжя Середземного моря. Потім настала черга й інших регіонів. Еліни вийшли на південне й західне узбережжя Чорного моря, заснувавши тут міста-колонії Синоп, Трапезунд та ін.

Колонізаційний потік греків у Північне Причорномор'я рухався переважно з Іонії, на яку постійно нападали перси та лідійці. Освоєння греками цієї території можна розділити на чотири етапи. На першому етапі (середина VII ст. до н. е.) переселенці закладають міста Істрію у пониззі Дунаю та Борисфен на сучасному о. Березань під Очаковом. На другому етапі (перша половина VI ст. до н. е.) розвиваються старі й засновуються нові міста — Ольвія поблизу сучасного с. Парутиного Очаківського р-ну Миколаївської області, Пантікапей (Керч), Феодосія. На третьому етапі (друга половина VI — початок V ст. до н. е.) з'являються міста Tip (Білгород-Дністровський), Керкінітід (Євпаторія). На четвертому етапі (V ст. до н. е.) виникає Херсонес Таврійський (поблизу нинішнього Севастополя). У V ст. до н. е. Пантікапей підкорив своїй владі міста Фанагорію, Тірітаку, Корокондаму (понад 20 міст-держав і колоній) Керченського й Таманського півостровів та Кубані й утворив Боспорське царство.

За благодатність клімату греки назвали Чорне море Понтом Евксинським (від грецького — гостинне море), а Азовське — за назвою місцевих племен меотів — Меотійським морем або озером.

Утворилися чотири центри античної колонізації Північного Причорномор'я. В мініатюрі вони нагадували собою метрополію Грецію і були схожими між собою. Кожне місто-держава становило окрему рабовласницьку демократичну республіку. Верховна влада належала народним зборам, виконавча — колегіям і магістратам, обраним відкритим голосуванням. Управління містом здійснювала колегія архонтів з п'яти осіб. Окремими питаннями життя міст відали інші колегії. За винятком рабів, іноземців та жінок, всі жителі мали широкі політичні права. У VI— III ст. до н. е. грецькі міста-держави бурхливо розвивалися на засадах рабовласницького способу виробництва. На рубежі IV—III ст. до н. е. розквітає Ольвія (у перекладі з грецької — щаслива). Площа міста розширилася до 50 га, з'явилися нові квартали, було перебудовано старі частини міста. Карбується власна монета. Інтенсивно розвивається сільськогосподарська округа — хора. Освоюються нові землі, відбудовуються занепаді сільські поселення, створюються багатогалузеві помістя. Активізуються торговельні відносини із землеробськими племенами на території Правобережної України. Встановлюються торговельні зв'язки з містами Пергамом, Самосом, Косом і навіть єгипетською Александрією. Ольвія у великій кількості експортує зерно, продукцію тваринництва, хутро, імпортує переважно прянощі, оливки, вина, олію, святковий посуд тощо.

Незважаючи на інонаціональне оточення, швидко розвивається Херсонес. Активно використовуються землі на Маячному півострові. Вільні херсонесити дістають у приватну власність, в оренду чи на відкуп клери (сільськогосподарські ділянки приблизно 26,4 га кожна) і в інших місцях. На Гераклейському півострові їх кількість наприкінці IV — на початку III ст. до н. е. збільшується з 80— 90 до 450— 470. Основною галуззю стає виноградарство. Зерна вирощувалося небагато, тільки для власних потреб. Важливого значення набувають морське рибальство, рибозасолювальний і соляний промисли. Місто-держава активно торгувало своєю продукцією в Криму, з племенами Північного Причорномор'я, а також з грецькими містами.

В економіці Боспорського царства важливе місце постійно займало рибальство. На його основі розвивається рибопереробний промисел. У Пантікапеї, Тірітаці, Фанагорії та інших приморських містах будуються рибозасолювальні споруди, де перероблялася велика кількість морської живності. Досить розвинутим було суднобудування. Тільки в Пантікапеї діяли доки, де одночасно могли будувати або ремонтувати до ЗО суден. Великого значення набуло виробництво гончарного посуду, черепиці, виробів з дерева тощо. Високого рівня розвитку досягла торевтика (художня обробка металу). Основною статтею торгівлі залишались риба і хліб. У IV ст. до н. е. до Афін щороку вивозилось понад 16 тис. т зерна, одержаного як від власного населення, так і від північнопричорноморських землеробських племен.

Проте поступово рабовласницька система господарювання вичерпувала себе. Продуктивність праці рабів знижувалася і вже не забезпечувала потреб їхніх власників у найнеобхіднішій продукції. На основі економічних негараздів загострились і внутрідержавні суперечності. Поліси втратили можливість відкупатися дарами від навколишніх кочових племен і мусили захищатися від них силою. Це був крах для етнічно ізольованих міст-держав. У ворожому оточенні вони не могли вижити. Наприкінці III ст. до н. е. античний світ Північного Причорномор'я вражає глибока криза. В наступному столітті Ольвія потрапляє під владу скіфів, Херсонес Таврійський — могутнього південночорноморського Понтійського царства. Воно поступово посилювало тиск і на Tip. У середині І ст. до н. е. Ольвію і Tip майже повністю знищили фракійські племена гетів. Згодом обидва міста-держави відродились, але потрапили в залежність від Римської імперії. В IV ст. н. е. Ольвія припинила своє існування.

Приблизно те ж саме переживало й Боспорське царство. Економічна криза середини II ст. до н. е. послабила міць держави. Посилилися відцентрові устремління серед племінної знаті скіфів, синдів, торетів, дандаріїв та інших племен, що населяли Боспорське царство. Щоб врятувати становище, цар Перісад V почав переговори про передачу влади понтійському царю Мітрідату VI. За таких умов у 107 р. до н. е. вибухнуло повстання рабів та вільного населення на чолі зі скіфом Савмаком. Повстанці оволоділи флотом, завдали кількох поразок урядовим військам і вбили царя Пе-рісада V. Незабаром до Боспору морем і сушею прибули понтійські війська й придушили повстання. Савмак потра пив у полон і був страчений. Боспор увійшов до складу Понтійського царства і взяв участь у його боротьбі з Римом. Понтійський цар Мітрідат VI зазнав у ній поразки й після повстання Фанагорії, Німфеї та інших боспорських міст у 63 р. до н. е. заподіяв собі смерть. Боспорське царство підпало під владу Риму. В І—II ст. н. е. воно пережило певне політико-економічне піднесення, яке завершилося підкоренням кримських скіфів і таврів. Навала готів у середині III ст. послабила, а гунів у 70-х роках IV ст. — остаточно доконала Боспорське царство.

Античні міста-держави залишили глибокий слід в історії України та всієї Східної Європи. Греки принесли на причорноморські землі найрозвинутішу на той час культуру. Будинки заможних громадян мали по кілька сот квадратних метрів житлової площі й були оточені просторими дворами з портиками й скульптурами. Приміщення прикрашалися високохудожніми розписами, фресками, мозаїкою. На високому рівні перебувала освіта. Діти вільних громадян вчилися читати, писати й рахувати, розуміли риторику, філософію, музику, займалися спортом. Випускники шкіл добре знали літературу, багато хто читав Гомера, знав напам'ять «Іліаду». У великій пошані була фізична культура. Влаштовувалися відкриті змагання з бігу, метання диска й списа, м'яча, гімнастики, кулачних боїв тощо.

Високорозвинутими були мистецтво й наука. Кожне місто мало своїх поетів, музикантів, художників, артистів, учених. У III ст. до н. е. в Північному Причорномор'ї добре знали історика з Херсонеса Сіріска, філософа з Ольвії Біона Борисфеніта, філософа з Боспору Смікра. Загальне визнання в метрополії завоювали вихідці з Північного Причорномор'я філософи Діфіл і Стратонік.

Переселенці мали спільну з жителями метрополії релігію. Вони традиційно поклонялися Зевсу, Аполлону, Артеміді, Деметрі, Діонісію, Афіні та іншим богам. Велике значення в духовному житті окремих міст мали культи Ахілла, Аполлона Дельфінія, Афродіти Апатури тощо. Водночас до релігійних уявлень греків проникають елементи культів скіфських богів Папая, Табіті, Арея, таврської богині Діви та інших божеств.

З початку нашої ери чимдалі сильніший вплив на духовне життя Північного Причорномор'я справляють елементи романізації. В результаті взаємозапозичень і взаємовпливів різноетнічних культурних надбань у Північному Причорномор'ї утворився своєрідний варіант античної культури, який значною мірою вплинув на сусідні, в тому числі й праукраїнські, племена.


Література

1. Борисенко В. Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. — К • Либідь 1998.- 616 с

2. Губарев В.К. История Украины. Д.: БАО, 2004. – 384с.


Еще из раздела История:


 
 Поиск рефератов
 
 
 
 Реклама
 
 
 Еще рефераты
 
 
 Реклама
 
 
 Афоризм
Главный бухгалтер ищет место. Тюрьму не предлагать.
 
 
 Гороскоп
Овен Телец Близнецы Рак Лев Дева
Весы Скорпион СтрелецКозерог Водолей Рыбы
 
 
 Знакомства
я  
ищу  
   лет
 
 
 Погода
 
 
 Реклама
 
 
 Счётчики
 

[ Украина по русски — "Учил? Нет!" | 2014 © Все права защищены! Игорь Харченко ]